Бронзовий чорт

Скоро, вже зовсім скоро він скине цей проклятий комбінезон, закопає його й вільно піде по своїй землі. Зовсім вільно, нічого не боячись. Яке щастя, що на його шляху трапився Марков, що він має пароль від нього, що недаремно тоді ступив крок на табірному майдані.

«Юнкере» трусонуло, й відразу він ліг на крило, входячи в крутий віраж. Раптом кабіна літака сповнилася яскравим світлом, і Підгорний збагнув, що вони перелітають лінію фронту й прожектори вже вчепилися в них. І зенітки стріляють по літаку, свої ж хлопці посилають у них снаряди. Один з них вибухнув щойно зовсім близько.

Літак опустився носом униз, мабуть, пілот кинув його в піке, намагаючись обманути прожектористів, але це йому не вдалося, бо світло заливало кабіну й поруч чулися розриви снарядів. Та Підгорйому чомусь не стало лячно. Хоч зенітники й стріляли саме по ньому, Борисові Підгорному, не відбував до них зла й не боявся. Добре б'ють хлопці, і, певно, снаряди лягають щоразу ближче. Літак знову кинуло вбік, Підгорний злетів із лавчини а боляче вдарився рукою об підлогу. Тої ж миті щось важке впало на нього. Борис вивернувся і побачив злякані очі Сліпцевича – посміхнувся злостиво, хотів щось сказати, але не встиг: сліпуче світло затопило мозок, тіло сповнилося болем, простягнув руки, щоб утриматися, однак нічого не знайшов, біль заполонив мозок, страшний біль, який розірвав його.

Снаряд вибухнув, може, за метр від «юнкерса», а може, й влучив у нього – літак розвалився на частини й вони впали у ліс кілометрів за п'ятнадцять від лінії фронту.

До відходу поїзда лишалося двадцять хвилин, проте ніхто, мабуть навіть комендант станції, не знав, коли вія відійде насправді. Час воєнний, насамперед пропускаються літерні ешелони, а звичайний пасажирський поїзд може й почекати.

Бобрьонок стояв з Галею на пероні біля входу до вагона. Він уже встиг одним з перших, лише подали поїзд, проштовхатися всередину й зайняти другу полицю – найзручніше місце в переповненому поїзді. Майор поклав туди невеличку фіброву валізу в якій зберігалося все Галинине майно, доручив сусідам оберігати її, а сам з дружиною вийшов з вагона, там не було де сісти, тим більше усамітнитись на прощання, і вони стояли на пероні.

Бобрьонок обійняв Галю за плечі й дивився їй у вічі – здається, вони нарешті усамітнилися, хоч навколо й вирував натовп.

Весь час повз них пробігали люди з чайниками за окропом. Люда зголодніли, й спрага мучила їх, всі набирали повні чайники, – невідомо, коли ще зупиниться поїзд і чи буде там вода взагалі, – про вокзальні кіоски тепер ніхто навіть і не згадував, їх просто давно вже знесли, а ті, що чудом лишилися, стояли сиротливо, без скла й прилавків, з відірваними дверима: під час дощу тут ховалися безпритульні пасажири.

Бобрьонок пригорнув до себе Галю і мовив прохально:

– Бережи себе, любко, їж більше яблук, це корисно не тільки тобі.

Щоки в Галі почервоніли – все ще не могла призвичаїтися до свого нового становища.

– Шкода, тебе не буде з нами, – відповіла з жалем. – Достигають літні яблука, потім піде антонівка, Бобрьонкові здалося, що почув неповторний запах антонівки, уявив Галю в саду серед дерев, її волосся і,справді пахло яблуками та яблуневим цвітом.

Повз них пройшов, трохи не зачепивши валізою, лейтенант з сидором за плечима. Майор уже хотів розсердитися на нього, та вчасно побачив, як шкутильгає лейтенант, – ще й перехнябився від вагою валізи.

Бобрьонок нараз відсторонився від жінки, вона лише здивовано глипнула, а майор наздогнав лейтенанта й взяв у нього валізу.

Той спочатку зустрів його допомогу без ентузіазму – на вокзалах панували свої закони й звичаї, тут кожен тулився до своїх речей, спробуй заґавитися – валізи як і не було, але Бобрьонок відібрав у лейтенанта валізу досить настирливо й доніс до другого вагона: за неписаною традицією перші два вагони відводились для поранених, які їхали з госпіталів додому або поверталися до своїх частин.

– Вибач, любко, – мовив Бобрьонок, повернувшись до Галі, але дружина затулила йому долонею рота. Ігорів учинок зворушив її, очі в неї зволожилися. Що й казати, люди на війні серед загального горя зачерствіли, тут, на станціях, особливо при посадці в поїзди, ніхто не зважав ні вга що, брали вагони штурмом, і рідко хто допомагав іншому.

З сусіднього, вагона спустився чоловік з єфрейторськими погонами, не мав лівої ноги вище коліна ж стрибав на милицях, та, либонь, вже звик до цього, бо був у доброму гуморі, – на нього чекали кілька військових, проводжали товариша й трохи випили, а єфрейтор хильнув більше за всіх – відпускав перчені жарти й наспівував сороміцькі солдатські частівки.

Галя вдавала, що не чує їх, а може, й справді нічого не чула серед перонного гамору – дивна якість у людей: усамітнюватися серед натовпу, нікого не чути й не бачити, полинувши в свої думки.

Гамір на пероні поступово вщухав, навіть черга за окропом поменшала. Поїзд мав уже скоро відійти. Бобрьонок хотів підсадити Галю до вагона, але вона зупинила його, посміхнулася і замахала рукою комусь за його спиною.

Майор озирнувся і побачив Толкунова: видно, капітан щойно вийшов з вокзальних дверей, стояв і роззирався, не бачачи їх. Нарешті помітив Галю, посунув уздовж перону, не поспішаючи, ніс під пахвою якийсь пакунок, загорнутий в газети. Підійшовши, він зовсім по- демашньому зняв пілотку, вітаючії Галину та Бобрьонка, обтер рукавом піт з чола й подав Галі пакунок.

– Отак, – мовив, – це тобі дарунок від мене.

Галю згорток затулив наполовину, був таки досить великий, але не об'ємність пакунка й незручність від нього збентежили Галю і Бобрьонка, а сама з'ява Толкунова на пероні та наче зовсім незвичний для сухуватого й несхильного до виявлення емоцій капітана жест – прийти проводжати жінку, та ще з дарунком. Тим більше, що Бобрьонок знав: Толкунов відсилає мало не всі свої гроші багатодітній сестрі й зайвих речей, особливо для презентів, у нього нема.

Капітан сам поклав край їхнім сумнівам.

– Це тобі німецький парашут, – пояснив, – отже, шовк, я чув, жінки хвалять, можна сукню пошити або кофтину, – щоб пам'ятала мене, розшукувачів, значить, а якщо, на сукню не підійде, на пелюшки піде…

Галина уявила собі пелюшки з парашутного шовку, засміялася весело й невимушено.

Толкунов одразу не зрозумів її і навіть образився, але Галина передала згорток Бобрьонкові, обійняла капітана за шию і цмокнула в не зовсім добре виголену щоку.

– Спасибі, мій дорогий, спасибі, капітане, для мене це справді коштовний дарунок.

Суворі риси Толкунова пом'якшали – чи тому, що його обійняла справді гарна жінка, чи тому, що зрозумів її щирість, але відповів м'яко й привітно. Такої приязні Бобрьонок ніколи не помічав у ньому – подумав, як мало все ж він знає Толкунова: здається, пуд солі з'їли, у неймовірних ситуаціях були, життя один одному рятували, він був певен, що весь Толкунов у нього як на долоні, а зась – усміхнулася йому жінка, сказала гарне слово, і зовсім іншою стала людина, відкрилася якась нова її душевна грань, і нема колишнього капітана, грубого й різкого, аж зачерствілого.