Буремні дев'яності

«З першого дня відкриття золотих приїсків по всій країні розсипне золото, тобто золото в самородках, було власністю зайшлого населення, яке може швидко добути його і пустити в обіг, тоді як родовища жильного золота, золота в покладах, добування якого вимагає великих затрат та машинного обладнання, відводились під розробки промисловим компаніям. Саме для того, щоб закріпити цей принцип, і було введено статтю 36 закону про добування золота».

— Я знаю цей закон, — сказав Морріс. — Він надає старателям право добувати розсипне золото за межами п’ятдесяти футів від жили.

Але крупних вкладників лякає оце так зване подвійне воло діння, — додав він, замислено посмоктуючи люльку. — Вони не згодні, щоб кожен, хто має старательське свідоцтво, міг вільно закілкувати ділянку під розсипне золото на землі, відведеній компанії під розробку надр. Цей закон застарів, кажуть вони, бо його видали ще до того, як були знайдені глибокі розсипища.

— Ач куди гнуть! — обурився Дінні. — Та ми ще в дев’яносто другому розробляли глибокі розсипища — в Нанніні, в Лейк-Остіні, в Гасконі. У Кеноуні й зараз копають глибше як на сто футів. А в Хеннані розсипне золото завжди знаходили і на поверхні, й на глибині від шістнадцяти до тридцяти футів.

— Депутат округу, — зауважив Морріс, — сам є акціонером Айвенгівського синдикату. Ясно, що він тягне руку за Карлейлом, отож бачиш, тут орудують не лише спекулянти з лондонської біржі.

— Хто? Чарлі Моран? — Дінні вилаявся. — Ну, то його потурять у шию на наступних виборах. Ми вже про це подбаємо. А от послухай, що каже Гаррі Грегорі, депутат від Північного Кулгарді, — у нього все коротко і ясно. Тут у мене десь була вирізка з «Гірника».

Дінні погортав свою пачку і витяг ще один пожмаканий клапоть газети.

— Ось слухай:

«Невже ми, при існуючому в нас законоположенні про експлуатацію рудних наділів, поступимося розсипним золотом великим компаніям, які прибрали собі до рук ділянки по сімдесят і навіть сто акрів? Таке становище суперечило б усім нашим традиціям, і я глибоко сподіваюсь, що воно ніколи не буде узаконене в нашій країні. Ми завжди вважали розсипне золото загальною власністю старателів; прийнявши закон про добування золота, уряд тим самим ніби уклав з нами угоду, і цю угоду не можна анулювати без санкції парламенту…

…Кажуть, що право подвійного володіння суперечливе і може налякати капіталістів; але якщо ми будемо віддавати капіталістам усе, чого б вони не зажадали, якщо їм досить буде лише потрусити грішми, щоб загарбати нічим не обмежене право на природні багатства країни, на безконтрольну розробку їх без будь-яких трудових норм та угод, тоді краще давайте одразу продамо їм усю країну і нехай вони вводять у ній рабську працю».

— Та я ж не заперечую, що, за законом, старателі мають право на розсипне золото, — спроквола відповів Морріс. — І кожному ясно, що заморські товстосуми разом з нашими золотопромисловцями із шкури пнуться, щоб прибрати собі до рук природні багатства країни. Але як ви можете цьому перешкодити — ось про що йдеться. Інспектор підтримує Айвенгівський синдикат.

— Рік тому, — сказав Дінні обурено, — інспектор Девіс заявив у Калгурлі, що він «повинен застосовувати закон згідно з даними йому інструкціями».

— От бачиш, уже тоді було видно, куди повіяв вітер, — стояв на своєму Морріс.

Дінні та Кріс закілкувалл ділянку на айвенгівському наділі. Не тому, що Дінні приваблював цей клаптик землі, а тому, що він не міг стояти осторонь боротьби, яку вели старателі на захист своїх прав.

Коли міністр гірничої промисловості спішно провів у парламенті поправку до статті сто тридцятої закону про добування золота, це ще підлило масла в огонь. Нова постанова позбавляла старателів права копати розсипне золото глибше ніж на десять футів. Якщо рішення інспектора, що став на бік синдикату, викликало глухе обурення, то дії міністра, спрямовані проти життєвих прав трудящого люду, дали вихід цьому обуренню.

Старателі зібралися у Робітничому клубі, що був штаб-квартирою об’єднаної робітничої спілки в Боулдері. Більшість старих золотошукачів знали, які права надавало їм законодавство. Вони повинні були знати це, щоб повсякденно захищати свої інтереси. Досить було поставити заявочні кілки не того розміру або в якійсь іншій дрібниці порушити встановлені правила — і перший-ліпший загарбник міг зігнати старателя з ділянки. А останнім часом головорізи, найняті великими компаніями, так і нишпорили скрізь, винюхуючи, де б урвати ласий шматок. Тепер цей новий наступ на права старателів загрожував позбавити засобів до існування тисячі людей. Це викликало таку бурю гніву, якої досі ще не знали на приїсках.

Яке золото можна вважати розсипним і яке ні? Це питання обговорювалося в кожній сім’ї, біля кожного намету. Гілл Мейтленд, геолог Гірничого управління, дав висновок, що на айвенгівському наділі є золоті розсипища й що ці розсипища сягають ста чотирнадцяти футів углиб. Міністр заперечив:

— Можливо, для геологів то й розсипища, а взагалі то не розсипища.

Старателі злісно осміхались, повторюючи цей словесний викрутас.

— Як же все це розжувати? — питали вони один одного. Самі вони вважали розсипним золотом всяке золото, знайдене в піску, в землі чи в твердих породах у будь-якому вигляді, крім покладів та кварцових жил. До розсипного відносили й те вільне золото, що містилося в рухляку, оскільки там не зустрічалося ні покладів, ні жил. Більшість старателів стояли на тому, що розсипним треба вважати й золото в пластах. Виникнення золотих розсипищ пов’язувалося з дією води на корінні родовища золота в дуже давні часи. Обточена водою галька й привела старателів на айвенгівський наділ шукати розсипне золото.

Айвенгівський синдикат одержав наділ під розробку жильних покладів, але узаконеним концесіонером ще не став. Це — розсипне родовище, і на нього взагалі не мають права давати концесію, доводили старателі. Принаймні до того часу, поки не будуть вироблені розсипища і не виявляться хоч якісь ознаки залягання жили.

— Скидається на те, що компанія хоче загарбати розсипища, — казав Дінні, — а потім випустити акції, оголосивши, що це — жильне родовище: треба ж почистити кишені безталанним простачкам, які ще мріють розбагатіти на акціях.

На всіх приїсках Австралії, доводили старателі, за ними визнавалося право розробляти розсипища. У Вікторії концесії на рудні поклади видавалися тільки через одинадцять років, і навіть після цього старателям не заборонялося шукати там розсипне. У Квінсленді концесії видавалися через два роки після заявки, якщо на цей час були вироблені всі розсипища; та коли старателі вважали, що розсипища ще не вичерпані, цей термін міг бути продовжений.

По всій Австралії діяв єдиний закон: землі, що містять золоті розсипи, можна здавати в концесію промисловцям лише після того, як розробка їх стане непосильною для старателів через велику глибину залягання, наявність грунтових вод або з інших природних причин і вимагатиме дуже великих затрат. Але тут, на наймолодших і найбагатших приїсках країни, уряд штату на догоду власникам рудників всіляко намагався урізати ці корінні права старательського населення. Старателі Заходу не бажали коритися такому безсоромному зневажанню їх невід’ємних прав, загальновизнаних по всій Австралії.

Так говорили ті, чиї інтереси репрезентувала Спілка захисту старательських прав, що готувалася вступити в боротьбу з урядом Форреста. Так говорили ті, хто відкривав ці приїски, хто ставив перші намети у далеких золотошукацьких таборах, загублених у глухому безводному краю колючих чагарників та скелястих кряжів. Це вони заклали основи золотопромисліовості країни і своєю працею покликали до життя міста серед колишньої пустелі. То невже вони дозволянь тепер жменьці іноземних спекулянтів та продажних політиканівукрасти в них те, що належить їм одвіку по праву й по закону?