Буремні дев'яності

«Усна угода, — говорить Том урочисто, — варта не більше того папірця, на якому вона написана. Жени в шию цього йолопа. Я хочу, щоб на моїх дорогах всі кляті канави мали пристойний вигляд».

Ось так завжди весело минали вечори, коли Сем Маллет і Тупе Кайло, Елі Нанкерроу і Тессі Ріган, та ще Жан Робійяр приходили на вогник.

Сем знав цікаву історію про Тома Дойла і Педді Кевана. Том якийсь час умудрявся держати готель і одночасно виконувати обов’язки управляючого на руднику поруч з старим Білим Пером, а хлопчиськові Педді кортіло одержати на руднику роботу.

— От Педді і внадився заходити до Тома в контору мало не щодня, — розповідав Сем. — Розсядеться на стільці, простягне ноги під столом і питає: «Є робота?» — «Нема», — каже Том і на тому випроваджує Педді за двері. Та він знав, що через день Педді знову прийде і спитає, зухвало посміхаючись: «Є робота?» І це страшенно дратувало Тома.

«Ось що, юначе, — говорить одного разу Том. — Хоч би в мене й була робота, я все одно її тобі б не дав. Не вмієш просити».

«А як би ви, наприклад, просили?» — питає Педді.

«А ось так, — говорить Том, підводячись із стільця. — Зараз я покажу тобі, як би я просив».

Том виходить з кімнати, а Педді сідає на його місце, бере з столу сигару, запалює. Входить Том.

«Доброго ранку, сір, — каже Том, приємно посміхаючись. — Дозвольте спитати, чи не знайдеться у вас якої-небудь робітки?»

«Ні, — відповідає Педді, затягуючись його сигарою. — Ми не приймаємо на роботу таких старих віслюків. Занадто вже ти розжирів, братику. Забирайся геть!»

Ця історія нагадала Жану Робійяру про те, як він одержав свою першу роботу в Хеннані. Жан — тихий, мовчазний хлопець, і всі знають, що він людина пропаща. «Наскрізь пилом пройшов», — говорять про нього товариші; щоранку його так душить кашель, що, здається, він ось-ось задихнеться.

Тут уже нічим не можна зарадити. Сотні людей, які працювали на перших рудниках, платяться тепер життям за те, що не було вентиляції при сухому бурінні. Ось і Тед Моллой теж; він не встає з ліжка вже восьмий місяць і весь час харкає кров’ю, лякаючи місіс Моллой і дітей. Кожний хворий рудокоп знає, що хвороба ця довга і виснажлива. Та Роббі все ще на ногах, не хоче здаватися і навіть підшукує собі яку-небудь легеньку роботу. Ще недавно він працював по ремонту устаткування на Об’єднаному.

— Я прийшов сюди з старого табору, коли справи там ішли досить кепсько, а мені до зарізу потрібна була робота, — Роббі говорить з легким іноземним акцентом, голос його звучить глухо. — Пам’ятаю, Тупе Кайло порадив мені спробувати щастя на Браун-Хіллі.

— Вони всі там, на Браун-Хіллі, були рабами божими, — не втерпівши, встряє Тупе Кайло, який бачить, що Жану важко говорити. — А штейгером тоді був Сальво Джо; він натрапив на багатий поклад — справжнісінький тобі скарб. Але цей хлопець настільки схибнувся на спасінні душі, що тримав у себе на роботі лише тих, хто ходив,на його молитовні сходини.

— Ну от Тупе Кайло і питає мене, — відкашлявшись, продовжував Роббі. — «Чи вмієш ти співати гімни?» — «Ні, гімнів співати я не умію». — «Дарма, — каже він. — Іди на їхні молитовні сходини і весь час повторюй: «Восхвалимо господа бога!» Я ходив на ці сходини разів два чи три і говорив: «Восхвалимо господа бога!» А потім попросив Сальво Джо прийняти мене на роботу, і мене одразу ж прийняли.

Роббі говорив через силу, в грудях у нього свистіло, та, зробивши над собою зусилля, він все ж вів далі:

— Наступного ранку спускаюся я в шахту. Рудник був невеликий, і робітників на ньому небагато. Бачу — сидить почіпки якийсь тип з цапиною бородою, як у корнуельців, і колупає кайлом породу в найбагатшому місці. Я мерщій присів біля нього і теж почав колупати. Тут підходить до нас штейгер.

«Восхвалимо господа бога, брате, як ідуть справи?» — питає Сальво Джо.

«Дуже добре, брате, восхвалимо господа бога», — відповідає дідуган і колупає далі кайлом. І тут я помічаю, що він вряди-годи ховає гарненький шматочок. Дивлюсь, а у нього в торбі з харчами таких «шматочків» — повнісінько.

«А я гадав, що такі святі, як ти, не займаються такими справами», — кажу я йому.

«Якими це справами?» — здивувався дідуган.

«А ось саме це — не цуплять золота», — кажу.

«Коли господь бог клав оце золото в землю, — каже «старатель», — він хотів, щоб із землі його добувало якнайбільше людей. Я маю стільки ж прав на це золото, як і брат Джо».

Всі сміються; задихаючись від кашлю, сміється і Роббі. Потім хто-небудь починає нову історію. Так в дружній розмові минає не один тихий спекотний вечір на веранді у Гаугів.

РОЗДІЛ LXX

На третій рік після смерті Олфа Лора вирішила вийти заміж за Тіма Мак-Суїні.

Вона завітала до Саллі через тиждень по тому, як Тім подарував їй обручку. Мак-Суїні вже оголосив, що він і місіс Брайрлі мають одружитися в кінці місяця.

— Він добрий і дуже любить мене, — казала Лора, наче виправдовуючись. — Я гадаю, це краще, що я можу зробити, Саллі. Далебі, я не з тих жінок, що вміють самі подбати про себе. Занадто багато чоловіків упадають коло мене… А коли починаєш пити вино, одному Всевишньому відомо, чим усе це може скінчитись.

За ці два роки Лора іще поповнішала, її пишний стан облягав тугий корсет; блакитне атласне плаття, оздоблене парчею, вельми пасувало їй. А втім, врода її ставала вже перезрілою. Ніжна шкіра втратила свою свіжість, набрала нездорового відтінку, і тільки в спеку обличчя її розрум’янювалось. Під сіро-блакитними очима, які все ще сумували за Олфом, лягли тіні. Від неї ледь чутно пахло коньяком. Білі руки якось безвільно лежали на колінах; на пальці сяяв діамант, подарований Тімом Мак-Суїні.

Наговорившись досхочу, Лора заплакала.

— Хто б міг подумати, що у нас з Олфом так усе скінчиться! — тужила вона. — А як ми були закохані одне в одного, коли одружилися! Та й потім нічого не змінилась. Мені здавалось, що нас ніщо не може розлучити. Як міг він мене залишити? Як міг він це зробити?

— Та годі вже, годі, — старалася заспокоїти її Саллі. — Адже мало не в усіх нас так: замолоду мріємо про якесь незвичайне щастя, а потім… доводиться вдовольнитися тим, що є. Така наша доля.

— Саме так, — палко погодилася Лора. — Ти ж мене розумієш, Саллі, правда? Я кохаю Олфа. І вічно кохатиму його. Нікого не покохаю, крім нього; але краще вже піти за Мак-Суїні, ніж занапастити себе в трактирному чаду. Боже мій, Саллі, я ніколи і гадки не мала, що можу стати поганою жінкою, нікчемною і розпусною. А так воно й буде, якщо я не вийду за кого-небудь заміж і не візьму себе в руки. Інакше я просто не знаю, що зі мною станеться. А треба ж подумати і про Еме.