Буремні дев'яності
Шрифт:
— До скорого побачення!
ПІСЛЯМОВА
Ви ознайомилися з одним із найвідоміших творів австралійської літератури XX століття — першою книгою трилогії про золоті приїски, що її написала Катаріна Сусанна Прічард.
Життя К. С. Прічард (1883–1969) було сповнене працею художника і борця за перебудову суспільства. Історик літератури згадає її серед піонерів соціалістичного реалізму, історик робітничого руху — серед засновників партії австралійських комуністів. Дивовижна цілісність, мужність, висока громадянська і естетична міра, з якою вона підходила до всього, що б не робила, мимовільно змушувала людей, які оцінювали її діяльність, вживати метафор: «леді лівих сил», «представник Австралії у парламенті світової літератури». Свої автобіографічні нотатки, що їх вона надрукувала за кілька років до смерті, Прічард назвала «Дитина урагану», — так назвали
К. С. Прічард виросла в сім’ї журналіста, де любили музику, театр, живопис, поезію. Ректором Південно-Мельбурнського коледжу, який вона закінчила, був поет Джон О’Хара. Від університетської освіти вона змушена була відмовитися — не мала потрібних коштів. Прічард служила гувернанткою в провінції, викладала в школі, а потім стала професійною журналісткою. Працювала в штаті мельбурнської газети «Геральд», друкувалась у багатьох англійських газетах і журналах, живучи в 1912–1915 роках «вільним стрільцем» у Лондоні. Талановитій, чарівній журналістці, яка знала французьку і німецьку мови, доручали відповідальні завдання.
Якщо не рахувати юнацьких вправ, то перші твори Прічард оповідання й нариси, були надруковані на початку цього століття. Чим був характерний цей період для Австралії? Після бурхливих дев’яностих, коли хвиля кризи і «великих страйків», здавалося, погрожувала розмити самі підвалини австралійського буржуазного суспільства, настав спад. Посилився політичний вплив лейбористської партії, пройнятої духом опортунізму і дрібнобуржуазного реформізму Австралія стала не республікою, як сподівалися радикально настроєні прибічники національної незалежності, а федерацією зі статусом домініону (1901 р.) у Британській імперії. Проминули свій зеніт письменники, народжені народними рухами 90-х років, поети й новелісти, які поклали початок національній літературі, її демократичним і реалістич ним традиціям, — Генрі Лоусон, Едвард Дайсон, Прайс Уорунг, Стіл Радд та інші. Виникла необхідність прийняти в них естафету художнього осмислення австралійського життя, глибше зрозуміти його соціальну динаміку, дати більш розгорнуту картину взаємин поміж людьми, їх прагнень, устремлінь і почувань. Прийшла черга реалістичного роману.
Цей роман не відразу знайшов твердий грунт під ногами. Спочатку він тільки проводив розвідку, що зрідка закінчувалась успіхом. Так, наприклад, звернув на себе увагу роман Майлз Франклін «Моя чудова кар’єра» (1901) — історія молодої дівчини, дочки небагатого фермера, яка пишається тим, що належить до «дітей буша» — суворої австралійської глушини, і кидає виклик вікторіанській респектабельності. Своєрідна книга Джозефа Ферфі «Таке життя» (1903) наріжним каменем лягла у фундамент австралійського роману, показавши, як писати про реальне життя уникаючи обов’язкової для «колоніального роману» пригодницької інтриги, як буденне дає привід для філософських, естетичних, соціально-політичних роздумів. Одначе минуло ще два десятиліття, аж поки про австралійський реалістичний роман можна було говорити як про доконаний факт. Передвоєнні ж роки були для його творців — Катаріни Сусанни Прічард, Венса Палмера, Генрі Гендел Річардсон, Майлз Франклін — часом учнівства, нагромадження досвіду, самовизначення.
У 1908 році Прічард була присутня на знаменних зборах Мельбурнського літературного товариства, коли поет-демократ Бернард О’Дауд, кумир молоді, оголосив маніфест «войовничої поезії». Посилаючись на Уїтмена, він твердив, що справжній поет повинен відповідати на животрепетні актуальні питання, писати про те, що «по-справжньому цікаве і в найблагороднішому розумінні корисне для людей». Полум’яна промова О’Дауда, спрямована проти концепції «мистецтво для мистецтва», знайшла глибокий відгук у душі Прічард.
Журналістика привела допитливу дівчину в трущоби Мельбурна і Лондона, в поліцейські дільниці і на збори Ліги борців проти потогонної системи на заводах і фабриках; вона бачила довгі черги в безплатні їдальні Армії порятунку, смердючі нічліжки, бездомних жінок, що спали на Темзькій набережній, голодні походи безробітних; перша світова війна, загибель брата, розмови з австралійськими солдатами в госпіталях остаточно відкрили їй очі на жорстокість існуючого ладу. Намагаючись зрозуміти природу соціальної недосконалості і знайти шлях до розв’язання болючих суспільних суперечностей, К. С. Прічард прочитала тисячі сторінок: Платон і Рескін, буддизм і християнство, фабіанський соціалізм, синдикалізм, анархізм Кропоткіна… Ключ був знайдений у 1917 році. Дізнавшись про Велику Жовтневу соціалістичну революцію в Росії, Прічард негайно почала вивчати праці Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. «Проходячи якось
увечері мостом Принців —згадувала вона пізніше в «Дитині урагану», — я побачила перші плакати, що повідомляли про революцію в Росії. Отже, збулося. Збулася мрія вигнанців, з якими я колись зустрічалася в Парижі… Я не мала сумніву, що події, які сталися в Росії, повинні вплинути на життя людей в усіх країнах».Коли письменниця досягла першого літературного успіху, — роман «Піонери» (1915) дістав премію на Всебританському літературному конкурсі видавництва Ходдер і Стаутон, — уряд штату Вікторія влаштував прийом на її честь, їй було надано право безплатного проїзду залізницями Вікторії і Нового Південного Уельсу протягом шести місяців. Але з 1920 року Прічард стала членом Комуністичної партії Австралії, і офіційних вшанувань їй уже не виявляють. На неї поширюється антикомуністична політика буржуазної держави в різноманітних виявах — від обшуків і вигуків «цю більшовичку треба вислати з країни!» до закидів критики в «пропаганді». На початку другої світової війни Комуністична партія Австралії була заборонена урядом. В 1950 році, в розпал холодної війни, австралійський уряд консерваторів робив усе можливе, щоб оголосити комуністів і всіх «підозрілих» поза законом, і тільки всенародний референдум зупинив реакцію. Але як би не склалися обставини, які б хмари не згущалися над її головою, Прічард ніколи не відступала від своїх принципів. Не було протягом півстоліття жодного важливого виступу прогресивних сил Австралії, в якому вона не брала б активної участі: організація руху проти війни і фашизму, допомога республіканській Іспанії, боротьба за заборону атомної зброї, протест проти брудної війни США у В’єтнамі. Герой її останнього роману «Невгасиме полум’я» Девід Івенс, втративши сина у безславній корейській авантюрі США, відмовляється бути знаряддям імперіалістичної політики і цілком присвячує себе боротьбі за мир.
З нашою країною К. С. Прічард пов’язувала багатолітня випробувана дружба. Письменниця несла австралійцям слово правди про великі досягнення радянського народу в книзі нарисів «Справжня Росія» (1934), в численних статтях і виступах. У роки Великої Вітчизняної війни вона була членом Комітету по наданню медичної допомоги Росії. Коли в 1941 році утворилося Товариство австралійсько-радянської дружби, Прічард ввійшла в його правління і об’їздила всю країну, закликаючи до встановлення дипломатичних відносин з СРСР. Вона виступала по чотири рази на день у великих містах — Мельбурні, Аделаїді, Сіднеї, Брісбені і в невеликих селах та шахтарських містечках. Вона торкалася всіх сторін радянського життя — від фінансової системи до літератури. Нашу літературу — Горького, Маяковського, Гладкова, Сейфулліну, Шолохова, Фадєєва, Леонова, Гайдара, Катаева — вона добре знала й любила. «Людство у величезному боргу перед, радянською культурою», — до такого висновку прийшла Прічард.
Літературний талант Прічард був надзвичайно багатогранним. П’єса «Брембі Ініс» (1927) перемогла на конкурсі на найкращу австралійську п’єсу (через сміливий викривальний зміст вона була поставлена на сцені тільки в 1972 р.). 1930 року вийшла збірка віршів «Закохана в землю». Оповідання Прічард писала все своє життя. Але все-таки основною формою художнього виразу для неї залишився роман. Найзначніші з дванадцяти написаних нею романів — «Робочі воли» (1926), «Кунарду» (1929) і трилогія про золоті приїски.
«Робочі воли» на австралійській літературній сцені справили таке враження, наче дощ після посухи. На відміну від своїх попередників, що розглядали природу як грізного суперника поселенців, Прічард змальовувала австралійця, подекуди з відтінком натуралізму, в гармонії з навколишніми лісами, горбами, струмками, тваринами. Проте вона не плекала утопічних надій на можливість у єднанні людини з природою знайти порятунок від потворностей буржуазної цивілізації. Загублене поселення лісорубів і пильщиків на Шостій Милі стає ареною класової боротьби. Марк Сміт, освічений робітник, що об’їздив увесь світ, вносить фермент революційного пробудження в життя Шостої Милі, і хоч страйк закінчився невдачею, в людях сталися внутрішні зміни: вони вже не будуть покірно, наче ті воли, тягти ярмо. «Робочі воли» — провісник соціалістичного реалізму в австралійській літературі. Показово, що цей роман був першою книгою австралійського письменника, яка вийшла в Радянському Союзі, — в 1928 році.
До роману «Кунарду» (1929) австралійська література не знала глибокого реалістичного зображення корінних жителів континенту, чорношкірих аборигенів, вільного від екзотичної мішури, поблажливості, сентиментальності. Трагедія кохання білого Х’ю Уотта і аборигенки Кунарду, яка працювала на його фермі, розказана з побутовою достовірністю і сумовитою поезією легенди. Засуджуючи расову дискримінацію, Прічард першою наважилася написати про аборигенів як про рівних, не лише декларуючи рівність, а й доказуючи її художньою логікою твору.