Буремні дев'яності

— Я уявляю, як тобі страшно було, Саллі, що життя твоєї дитини залежить від якоїсь кози, — додала Лора.

— Я була рада навіть козиному молоку, — сказала Саллі.

— Атож, — спохватилася Лора, збагнувши свою нетактовність. — Ти просто не повіриш, люба, як я хвилювалась за тебе! Це було так несправедливо, що я живу в комфорті, всі бігають коло мене, а ти тут мучишся сама мов палець у цій задусі та куряві. Я просила Олфа привезти тебе до мене, скільки б це не коштувало, — але він сказав, що ти не хочеш їхати.

— Дякую, Лоро, що ти про. мене тоді подумала, — зворушено сказала Саллі. — Але я не могла допустити, щоб ти й містер Брайрлі звалили на себе стільки турбот. У мене тут багато друзів, вони допомогли мені. Місіс Моллой була до мене добра, мов ангел, і вона така вміла, досвідчена.

Саллі призналася, що попервах Дік був миршавий і кволий, мов кошеня; а тепер зміцнів, бач, який опецьок. Одне слово, вона ним цілком задоволена.

Та все ж таки заздрість шпигнула Саллі в серце, коли Лора розстебнула ліф і дала дочці грудь, тільки-но та почала рюмсати. На Лору приємно було дивитись, коли вона годувала дитину, її м’яка біла грудь була налита молоком. Еме уткнулася в неї всім личком і, насмоктавшись, мирно заснула.

Вони заговорили про Морріса. Саллі призналася, що дуже непокоїться за чоловіка.

— Він би мав уже повернутись або принаймні надіслати про себе звістку, якби все було гаразд, — сказала вона.

— Олф каже, що там зараз Дінні, він обов’язково порозпитує про містера Гауга, — заспокоювала її Лора. — Олф гадає, що Морріс та Кон могли повернути на Мерчісон, коли побачили, що по дорозі на Дарлот так погано з водою. Адже Кон Магаффі прийшов з Мерчісона, коли Кулгарді щойно відкрили, і його, на Олфову думку, потягло зараз назад. Знаєш, Саллі, а чому б тобі не перебратися до нас? Поживеш, доки повернеться містер Гауг. Вільної кімнати в нас, правда, немає, але можна цілком пристойно влаштуватися й на веранді. Я була б дуже рада, якби ти погостювала у нас.

Так, Лора завжди була гостинна й великодушна. Але місіс Гауг — «нестерпна гордячка», як казав на неї Дінні Квін, — не вміла приймати від людей послуг. Вона воліла нести свої тяготи сама і знати, що ні від кого не залежить. Вона була дуже вдячна Лорі за запрошення, але навіть думки не допускала, щоб утіснитися з дитиною в маленький будиночок, який Олф будував для своєї сім’ї. Ні, ні, про це не може бути й мови, їм самим там не дуже просторо.

По неділях Саллі приходила іноді випити з Лорою склянку чаю, але завжди при цьому почувала себе якось сковано. Все в цьому домі було таке новісіньке та чисте, що Саллі весь час боялась посадити пляму на скатерть або забруднити ситцеву оббивку крісла, в яке її садовили. Лора дбала, щоб у її господі був ідеальний порядок.

Олф умовив місіс Моллой присилати до них старшу дочку, Щоб Лора не займалася пранням білизни та прибиранням У кімнатах. Чого-чого тільки не робив Олф Брайрлі, щоб життя в його дружини й дочки було легке та приємне. Він змайстрував Лорі буфет і туалетний столик, обсадив веранду швидкоростучими виткими рослинами, скопав за будинком тверду, мов камінь, землю й почав насаджувати сад. Кожного ранку, перш ніж іти на роботу, години зо дві порпався у своєму саду.

Ніколи ще їй не доводилось бачити, щоб чоловік з дружиною були такі щасливі, так захоплені одне одним, як Олф та Лора в ті дні, думала Саллі. Лора сміялася і співала, пораючись у хаті, а Олф був такий задоволений усім — і дружиною, і дочкою, і своїм будинком, — що не міг говорити ні про що інше, навіть про золото, хоча й пропадав більшу частину дня, а часто й ночі, на руднику і дуже пишався тим, що почав там нову проходку і збільшив видобуток золота.

РОЗДІЛ XLII

Коли Саллі побачила двох чоловіків, що, спотикаючись, брели дорогою від селища до її намету, вона спершу подумала, що вони п’яні. Один з них ступав більш-менш твердо й підтримував свого товариша. У надвечірніх сутінках їх погано було видно, і вона лише мигцем глянула на них, сподіваючись, що вони не забредуть до неї на обід. Всі старателі давно вже пообідали й порозходились, Саллі прибирала зі столу під повіткою, Калгурла мила посуд.

А якщо їм таки забажається їсти, майнуло в голові Саллі, доведеться відкрити бляшанку м’ясних консервів, закип’ятити чай.

Один з чоловіків повалився на землю, не дійшовши до намету, другий попрямував до Саллі. І тут вона побачила, що це Дінні Квін.

— Дінні! — скрикнула Саллі й тієї ж миті подумала про Морріса. Дінні ж, певне, щойно з Дарлота, він, мабуть, знає…

— У мене для вас погана новина, мем, — сказав Дінні.

— Морріс! — ледве чутно вирвалося з Саллиних грудей. — Він…

— Ні, ні, Морріс живий, — сказав заспокійливо Дінні. — Хоч трохи не загинув по дорозі з Блек-Рейнджа. Коли я почув, що там таке робиться, я набрав води та харчів і подався на виручку. Морріса притяг. А Кон зник безслідно, кажуть, він зовсім схибнувся… Як вижив Морріс — просто не знаю. Ще б трохи — і йому б капець. Ми знайшли його біля пересохлого мочара, де він намагався докопатися до води, хоч там її і близько не було… Але він здоровий… буде здоровий… Зараз він трохи не при собі. Зовсім нічого не пам’ятає. Та це минеться… Ви тільки полегеньку з ним, нехай він сам приходить до тями.

— Де він? — ледь чутно прошепотіла Саллі.

Дінні кивнув головою в бік чоловіка, що сидів на землі. Саллі метнулась до нього.

— Моррісе! — скрикнула вона, упавши біля нього на коліна.

Морріс підвів голову й подивився на Саллі каламутними, налитими кров’ю очима. Але він пізнав її. Очевидно, її голос щось йому нагадав, обличчя його сіпнулося.

Саллі припала до чоловіка, поклала його голову собі на груди.

— Любий мій, хороший! — шепотіла вона, цілуючи його. — Нарешті ти повернувся… Тепер усе буде добре.

Дінні стежив за ними і з задоволенням відзначив, що Морріс пізнав Саллі й збагнув, де він. Звичайно, Морріс не міг одразу скинути з себе це страшне заціпеніння. Але воно мине. Дінні згадалось, що було з ним самим після того, як він трохи не помер від спраги по дорозі на приїск «Сибір».

— Нам би не завадило трохи перекусити, мем, якщо це не завдасть вам великого клопоту, — сказав Дінні. — В дорозі харчу ми мали від пуза. Ну, а тут я вже вирішив приставити Моррі швидше додому — не хотілося тягти його в трактир чи кафе. Єдине, що йому зараз потрібне, — це спокій і щоб він звикся з думкою, що він уже вдома, а не конає десь там, на дорозі біля Блек-Рейнджа. То найстрашніші місця у світі, хай вони будуть прокляті! І жодної блискітки золота не дісталося людям за всі їхні муки! Морріс там такого натерпівся, що просто дивом дивуєшся, як людина взагалі може пройти крізь такі тортури… Та тепер треба тільки почекати, він поступово вичуняє.

Поки Дінні вмивався сам та допомагав умиватися Моррісу, Саллі нашвидкуруч готувала чоловікам вечерю.

Перші дні Морріс зовсім не розмовляв. Саллі доводилось казати йому: «вставай», «одягайся», «умийся», «їж» — і в усьому допомагати. Рухався він кволо, немов старезний дід; часто стояв, безтямно втупившись очима кудись перед себе, або сидів у кріслі, байдужий до всього, що діється навколо нього. У Саллі серце обливалося кров’ю, коли вона дивилась на чоловіка, проте вона удавала, що нічого не трапилось, і розмовляла з ним так, ніби він усе розуміє. Старателі теж намагалися розворушити його. Приходячи снідати чи обідати, вони завжди затримувались на хвильку, щоб привітатися з Моррісом, сказати йому кілька слів:

— Здоров, Моррі, як ся маєш?

— Приємно, чорт забирай, бачити тебе вдома, друже! А іноді навіть розповідали йому якусь новину:

— Та й здорово ж закрутилося в нашому Хеннані, га, Моррі? Чотири тисячі рудокопів працюють на приїску!

Морріс не відповідав, хоч іноді в нього виривалися якісь незрозумілі звуки, ніби він силкувався заговорити. Саллі підбадьорювала старателів посмішкою та поглядом, сповненим глибокої вдячності.

— Моррісу кращає з кожним днем, — казала вона. — Скоро він зовсім одужає.