Буремний Перевал

Він повернувся до свого заняття, заплющивши очі, ніби збирався заснути.

— Містере Гіткліфе, — почала я знов, — невже ви забули, яка добра була до вас Катрина цієї зими, коли ви запевняли, що її любите, а вона приносила вам книжки і співала пісень, і стільки разів приходила у холод і заметіль, аби вас побачити? Вона плакала, пропустивши один вечір, бо не хотіла вас розчаровувати. Ви тоді самі відчували, що вона у сотню разів добріша до вас, ніж треба, а тепер вірите у брехню власного батька, хоча й знаєте, що він вас обох ненавидить. Та ще й змовляєтеся з ним проти неї! Гарно ви їй віддячили, нівроку!

Кутики вуст в хлопчини поповзли донизу; він витяг із рота льодяника.

— Хіба вона приходила б до Буремного Перевалу, якби вас ненавиділа? — вела я далі. — Подумайте! А що ж до ваших грошей, то вона навіть не знає, що вони у вас є. Ви кажете, що вона непритомніє, і все-таки залишили її саму в чужому домі! Хоча виначебто маєте знати, що це таке — коли вас цькують зусібіч! Ви так жаліли самого себе, і вона також вас жаліла; а її ви пожаліти не хочете! Я плачу, містере Гіткліфе, ви бачите, — я немолода жінка і всього лише служниця. А ви переконували, що так її любите, — вам справді слід було б її обожнювати, — і бережете кожну свою сльозинку, й лежите собі, наче нічого не сталося. Ох, яка ж ви безсердечна, егоїстична істота!

— Я не можу біля неї сидіти, — сердито відповів він. — Сам я там не лишатимусь. Вона так репетує, що я не можу цього витерпіти! І не хоче замовкнути, навіть коли я кажу їй, що покличу батька. Якось я покликав його, і він настрахав її, що за-видушить, якщо вона не стулить рота. Вона почала знов, він вийшов за двері, і кричала, і плакала всю ніч, хоч я й бідкався, що не можу заснути.

— Містера Гіткліфа немає? — спитала я, побачивши, що від цього убогого марно чекати співчуття до душевних мук дівчини.

— Він надворі,— відповів Лінтон, — розмовляє з Кеннетом. Лікар каже, що дядько справді нарешті помирає. Я радий, бо це ж я буду після нього хазяїном Трашкрос-Грейнджу. Катрина завжди говорить так, наче цей дім — її. А він не її, він мій. Тато каже, що все, що є в неї,— моє. Всі її чудові книжки — мої; вона пропонувала віддати мені книжки, і всіх своїх гарних пташок, і свою Мінні, якщо я дістану ключа від нашої кімнати і її випущу. Але я відповів, що вона нічого не може мені віддати, бо все це моє, все! І тоді вона заплакала і зняла з шиї маленький портрет, і сказала, що віддасть його мені: там два портрети у золотому медальйоні, з одного боку її мати, а з другого — дядько, ще молоді. Це сталося вчора. Я сказав, що портрети також мої, і спробував забрати їх у неї, а вона не віддавала. Гидке дівчисько! Вона штовхнула мене і зробила мені боляче. Я зойкнув. Вона злякалася — почула, що іде мій батько, — розламала медальйон навпіл і віддала мені один портрет — своєї матері. Другий хотіла сховати, але тато спитав, у чому річ, і я пояснив. Тоді він узяв собі той портрет, що був у мене, і наказав їй віддати мені свій. Вона відмовилася, ці і він… він збив її з ніг, і зірвав медальйон із ланцюжка, і розчавив його ногою.

– І вам було приємно дивитись, як її б'ють? — спитала я, зумисне заохочуючи його говорити.

— Я старався не дивитись, — відповів він, — я завжди так роблю, коли тато б'є собаку чи коня: це дуже страшно. Спершу я все-таки зрадів — вона заслужила покарання за те, що штовхнула мене. Та коли тато пішов, вона підвела мене до вікна і показала мені, що в неї щока зсередини роздерта об зуби, а рот повний крові. Потім вона зібрала рештки портрета, відійшла і сіла обличчям до стіни, і більше не розмовляла зі мною. Іноді мені здавалося, що вона не може говорити через біль. Мені неприємно так думати; але вона мені огидна, бо весь час плаче, і така бліда й дика з виду, що я її боюся.

— А ви можете дістати ключа, якщо захочете? — спитала я.

— Так, коли піду нагору, — відповів він. — Але зараз я не можу туди піднятися.

— В якій це кімнаті? — спитала я.

— Ні,— закричав він, — вамя цього не скажу! Це наша таємниця. Ніхто не мусить знати, ні Гортон, ні Зілла! Отак! Ви мене втомили. Ідіть звідси! — і він поклав голову на руки і знову заплющив очі.

Я визнала за краще піти, не побачившись із містером Гіткліфом, і покликати моїй панянці на допомогу когось із Грейнджу. Коли я прийшла, слуги зустріли мене з величезним подивом і не меншою радістю, а коли почули, що й Катрина жива-здорова, двоє чи троє з них одразу ж хотіли кинутися нагору і сповістити про це містера Едгара. Проте я вирішила сама розказати йому про цю новину. Як він змінився за останні кілька днів! Він лежав, мов живе втілення скорботи й покори, очікуючи на смерть. Виглядав він зовсім молодим; хоч насправді йому було тридцять дев'ять, ніхто б не дав більше тридцяти. Він, мабуть, думав про Катрину, бо шепотів її ім'я. Узявши його за руку, я заговорила.

— Катрина прийде, любий мій хазяїне, — тихо мовила я, — з нею все гаразд. Сподіваюся, вона буде тут надвечір.

Я здригнулася, побачивши, як вплинула на нього ця звістка: він підвівся на ліжку, нетерпляче почав озиратися довкола — і, знепритомнівши, впав на подушки. Коли він прийшов до тями, я розповіла йому про наш візит до Буремного Перевалу і подальше ув'язнення. Сказала, що Гіткліф силоміць затяг мене до будинку, хоч це й було не зовсім так. Але я намагалась якомога менше звинувачувати Лінтона і не описувала, як жорстоко поводився його батько — мені не хотілося додавати гіркоти в чашу страждань, що й без того була наповнена по вінця.

Він здогадався, що одним із задумів його ворога було закріпити маєток, себто приватну власність міс Катрини, за його сином — вірніше, за собою. Але для містера Лінтона лишилося незбагненним, чому Гіткліф не захотів спокійно чекати його смерті — він не знав, що його небіж має покинути цей світ невдовзі після нього. Однак він розумів, що в заповіт треба внести зміни. Замість того, щоб лишити спадок Катрини у її особисте розпорядження, він вирішив передати власність у руки опікунів, із тим щоб Катрина користувалася нею за свого життя і потім могла передати її дітям, якщо вона їх матиме. Таким чином, якби Лінтон помер, спадок не міг би перейти до містера Гіткліфа.

Вислухавши його розпорядження, я відправила одного з людей по адвоката, а ще чотирьох, озброєних належним чином, — визволяти мою панянку. Всі затрималися до ночі. Перший посланець повернувся найшвидше. Він сказав, що містера Гріна, нашого адвоката, спочатку не було вдома і довелося чекати на нього дві години, а коли він нарешті з'явився, то сказав, що в нього є одна невеличка справа у селищі, яку конче треба владнати; але він іще вдосвіта буде у Грейнджі. Ті четверо також повернулися ні з чим. Вони лише принесли звістку, що Катрина хвора, така хвора, що не може вийти з кімнати, а Гіткліф не дозволив їм із нею побачитись. Я висварила цих йолопів за те, що вони повірили в його байки. Однак хазяїнові переповідати нічого не стала.

Я вирішила, що вранці ми всім гуртом підемо до Перевалу і захопимо дім навалою, якщо бранку не видадуть із доброї згоди. Батько побачить її, клялась я знову й знову, — хай навіть нам доведеться вбити цього диявола на порозі його оселі!

На щастя, цей похід виявився непотрібним. О третій годині ночі я спустилася вниз, щоб набрати у глек води, і, проходячи передпокоєм, почула різкий стук у двері. Я так і підстрибнула на місці. «О ні! Це Грін, — мовила я до себе, отямившись, — це лише Грін», — і пішла далі, вирішивши, що пошлю відчинити двері когось іншого. Та стук повторився — не голосний, але наполегливий. Я поставила глек на бильця і вирішила прийняти адвоката сама. Надворі сяяв повний місяць; то був не адвокат. Моя люба маленька панянка кинулася мені на шию, схлипуючи:

— Неллі! Неллі! Тато ще живий?

— Так! — вигукнула я. — Так, янголятко моє, він живий. Дякувати Господові, ви знову з нами!

Вона хотіла, захекана як була, бігти нагору до містера Лінтона. Та я вмовила її сісти на стілець і подала питво, вмила і витерла фартухом її бліде личко, щоб на щоках з'явився рум'янець, і по всьому мовила, що я піду перша і скажу батькові про її повернення; я благала її підтвердити, що вона буде щаслива з молодим Гіткліфом. Вона здивовано поглянула на мене, але одразу ж зрозуміла, чому я намовляю її казати неправду, і запевнила мене, що не жалітиметься.