Буремний Перевал

Вранці він послав мене сказати, що вона мусить зійти й вниз до сніданку. Вона була роздягнена, наче збиралася лягти, і сказала, що нездужає; воно й не було дивно. Я сповістила А про це містера Гіткліфа, і він відповів:

«Гаразд, облиште її, поки ми тут упораємося з похованням. Тільки час від часу заходьте спитати, чи їй не треба чогось; а як їй стане краще, скажіть мені».

За словами Зілли, Кеті лишалася нагорі два тижні. Та відвідувала її двічі на день і спершу пробувала знайти з нею спільну мову, але всі вияви її новоявленої люб'язності наразилися на горду і різку відсіч.

Гіткліф якось зайшов до неї — показати їй заповіт Лінтона. Той відписав усі свої статки і те, що колись було рухомою власністю його дружини, своєму батькові. Бідолаху змусили до цього чи то погрозами, чи вмовляннями, під час тижневої відсутності Катрини, коли помер його дядько. Землею, як неповнолітній, він не міг розпоряджатися. Проте містер Гіткліф закріпив її за собою як спадок від дружини й сина, — думаю, це законно. Як би там не було, Кеті, не маючи ні грошей, ні друзів, не зможе оскаржити його права.

— Ніхто, крім мене, не підходив до її дверей, — розповідала Зілла, — і ніхто не питався про неї. Вперше вона спустилася вниз у неділю опівдні. Принесла їй обід, а вона почала верещати, що більше не може сидіти в холоді. Я сказала, що хазяїн збирається до Трашкрос-Грейнджу, а ми з Ерншо начебто не заважаємо їй спуститись; тому тільки-но вона почула, як стихає вдалині тупіт копит, одразу ж з'явилася — вся у чорному, жовті кучері гладенько зачесані за вуха, як у квакерші: вона не змогла як слід розчесати їх.

Ми з Джозефом у неділю зазвичай ходимо до каплички (ви знаєте, у церкві зараз немає священика, — пояснила місіс Дін, — то вони якийсь молитовний дім у Гімертоні — чи то баптистський, чи методистський — називають капличці кою). Джозеф пішов, — продовжувала Зілла, — ну, а я вирішила зостатися вдома, так воно якось пристойніше. Все ж таки краще, як за молодими приглядає хтось старший; а Гортон, при всій його сором'язливості, аж ніяк не взірець гарної поведінки. Сказала йому, що його кузина, можливо, У прийде з нами посидіти, а вона звикла, щоб Божий празник поважали — то хай він покине свої рушниці та всяку іншу роботу, коли вона прийде. Він зашарівся, почувши ці слова, і почав обдивлятися свої руки й одежу. Мастило та порох були прибрані з очей тої ж миті. Було видно, що він надумав запропонувати їй своє товариство, і, як я здогадалася, хотів мати пристойніший вигляд. Тому, засміявшись, як ніколи б не сміялася при хазяїні, я мовила, що допоможу йому, якщо він хоче, і покепкувала трошки з його переляку, а він насупився і ну лаятись!

— Ви, місіс Дін, — вела далі Зілла, побачивши моє невдоволення, — мабуть, гадаєте, що ваша панянка надто шляхетна для містера Гортона. Може, ви й праві, та, присягаюся, я була б вельми рада трошки збити з неї пиху! Ота її вченість та манери — чим воно їй тепер поможе? Вона така ж бідна, як ми з вами, навіть бідніша, як на те пішло: у вас-бо є якийсь капіталець, та й я щось відкладаю потрошку.

Гортон дозволив Зіллі допомогти йому; і вона лестощами повернула його в добрий гумор. Тому коли Катрина прийшла, він майже забув свою образу і постарався — як запевняє покоївка — бути люб'язним.

— Місіс увійшла, — розповідала вона, — холодна, що крига, і поважна, мов принцеса. Я встала і запропонувала їй своє крісло. Ба ні, вона лише скривилась у відповідь на моє уклінне прохання! Ерншо також підвівся й запросив її сісти на лаві, ближче до вогню: сказав, що вона, мабуть, геть охляла.

«Я вже понад місяць як «охляла», — відповіла вона, вимовивши це слово якомога зневажливіше.

Вона взяла собі стільця й поставила його подалі від нас. Зігрівшись, вона почала роззиратися довкола і побачила на полиці для посуду кілька книжок. Дівчина відразу ж зіп'ялася й на ноги і потяглася за ними, але вони лежали надто високо. її кузен деякий час стежив за її намаганнями і зрештою наважився їй допомогти; вона підставила пелену, а він покидав туди перші-ліпші книжки, що трапилися під руку.

Для хлопця це був значний успіх. Вона йому не подякувала. Проте його тішило вже те, що дівчина прийняла його допомогу, і він насмілився стати позаду, коли вона перегортала книжки, і навіть схилявся через її плече і показував те, що його цікавило в деяких старовинних малюнках. Він не ображався, якщо вона зневажливо висмикувала сторінку з-під його пальця — лише відступив трохи далі й дивився на неї, а не в книгу. Вона читала або видивлялася, що б іще прочитати, а його увагу раптом привернули її густі шовковисті кучері. її обличчя бачити він не міг, а вона не бачила його. І, либонь, навіть не усвідомлюючи, що робить, він зачаровано дивився на неї, мов дитина на цукерку, а тоді перейшов від споглядання до дії: простягнув руку і погладив один завиток її кіс — ніжно, наче пташку. Він так само міг би штрикнути її ножем — так вона сполошилася:

«Геть звідси зараз же! Як ви смієте торкатись мене! Чого ви тут стоїте? — вигукнула вона з огидою. — Я вас терпіти не можу! Я знов піду нагору, якщо ви до мене наблизитесь!»

Містер Ерншо отетеріло відступив од неї і тихенько сів на лаву, а вона ще з півгодини гортала книжки. Потім Ерншо підійшов до мене і прошепотів:

«Зілло, ви не могли б її попросити — хай вона почитає нам уголос! Мені остогидло нічого не робити, і я дуже люблю… мені приємно було б її послухати! Не кажіть, що то я прошу, а попросіть наче від себе».

«Містер Гортон просить вас почитати нам уголос, мем, — одразу ж мовила я. — Він буде вам дуже вдячний за таку люб'язність».

Вона нахмурилась і, поглянувши на мене, відповіла:

«Містер Гортон і всі ви мали б зрозуміти, що я не потребую вашої лицемірної приязні. Я вас зневажаю, і мені нема про що говорити з жодним із вас! Коли я ладна була віддати життя за одне добре слово, навіть за те, щоб побачити хоч У одне людське обличчя, вас чогось поруч не було! Але я не збираюся вам дорікати. Я прийшла сюди, аби зігрітись, а не розважати вас чи насолоджуватися вашим товариством».

«Що я міг зробити? — почав був Ерншо. — В чому я завинив?»

«О, ви — то інша річ, — відповіла місіс Гіткліф, — до вас я б ніколи не звернулася по допомогу».

«Та я ж і пропонував, і просив, — сказав він, спалахнувши від образи, — я просив, аби містер Гіткліф мені дозволив посидіти замість вас уночі…»

«Мовчіть! Я вийду надвір чи куди завгодно, тільки щоб не чути вашого бридкого голосу!» — сказала Катрина.

Гортон пробурчав, що, як на нього, хай вона іде хоч до пекла, і взявся розбирати рушницю. Відтоді він більше не утримувався від своїх недільних занять й говорив із нею досить вільно, і Катрина уже рада була б знову сидіти на самоті. Та вдарили морози, і вона, поступившись своєю гордістю, змушена була дедалі частіше вдовольнятися нашим товариством. Я, однак, подбала про те, щоб більше не наразитись зі своєю добротою на її насмішки: відтоді я ставлюся до неї так само холодно, як вона до мене, і в жодного з нас вона не знаходить ні любові, ні приязні. Та вона на це й не заслуговує: вона ж така — їй слово, а вона тобі десять, ані крихти поваги до будь-кого! Вона і з хазяїном гиркається, ніби навмисно хоче, щоб він їй дав прочуханки, і що більше їй дістається, то вона стає язикатішою.

Спершу, почувши розповідь Зілли, я вирішила покинути службу і найняти хатинку в селищі, щоб Катрина жила зі мною. Однак містер Гіткліф на це не піде — так само, як не дозволить Гортону жити окремо. Зараз я не бачу для неї жодного виходу — хіба що знову вийти заміж. Та цього ж я влаштувати не в змозі.

…Так закінчилася розповідь місіс Дін. Усупереч пророцтву А лікаря, я швидко одужую. Хоч зараз тільки другий тиждень січня, я збираюся за день-два проїхатись верхи: завітаю на Буремний Перевал до свого орендодавця і повідомлю, що наступні шість місяців проведу в Лондоні; а він, якщо хоче, хай шукає з жовтня іншого орендаря. Я не пристану на те, щоб провести тут іще одну зиму, ні за які скарби.