Буремний Перевал

— Про-ти-леж-ність! — мовив голос, чистий, мов срібний дзвіночок. — Це вже втретє, ох ти дурнику! Я більше не повторюватиму. Пригадуй, або я тобі намну вуха!

— Ну, протилежність, — відповів інший голос, низький, але не грубий. — А тепер поцілуй мене за те, що я так гарно запам'ятав.

— Ні, спершу прочитай-но усе правильно, без жодної помилки.

Він почав читати. Це був добре вдягнений молодий чоловік; він сидів за столом, а перед ним лежала розгорнута книжка. Його вродливе лице сяяло від задоволення, а погляд нетерпляче стрибав від сторінки до маленької білої ручки, що лежала на його плечі і, легенько ляскаючи його по щоці, раз у раз давала йому зрозуміти, що цей вияв неуважності не лишився непоміченим для її власниці. А сама власниця стояла позаду, і її світлі кучері змішувалися з темними пасмами його волосся, коли вона схилялася, щоб перевірити старанність свого учня; а її обличчя… Добре, що він не бачив її обличчя, бо тоді він навряд чи був би таким слухняним. А я бачив — і кусав губи від прикрості, що проґавив нагоду, яка, либонь, дозволила б мені втішатися не лише самим спогляданням цієї осяйної краси.

Завдання було виконане, хоча й не без нових помилок. Однак учень зажадав винагороди — й отримав щонайменше п'ять поцілунків; щоправда, він не забарився їх повернути. Потім обоє пішли до дверей, і з їхньої розмови я зрозумів, що вони збираються поблукати полями. Я не сумнівався, що Гортон Ерншо подумки — якщо не вголос — пошле мене до найглибшої з глибин пекла, якщо моя безталанна особа трапить йому на очі. Вельми знічений, я врятувався втечею до кухні. Шлях туди був так само відкритий. У дверях сиділа моя А давня знайома Неллі Дін і шила, наспівуючи пісеньку, яка час від часу переривалася сердитими вигуками, аж ніяк не мелодійними і сповненими ядучого презирства.

— Як вони тута гиркалися в мене над вухом із ранку до ночі, і то ліпше було, ніж оце слухати! — мовив голос із кухні у відповідь на недочуті мною слова Неллі. — Це ж стидота яка, що в домі не можна й святу книгу розгорнути — так ти славиш сатану та усю його скверну! Ох, безсоромниця! Та й друга не ліпша. Загубите ви бідного хлопця. Ет, бідолашний хлопець! — повторив він, тяжко зітхнувши. — Приворожила, то вже ясна річ! Господи, зверши ти над ними суд праведний, як тута нема над нами ні закону, ні правди!

— Звісно, нема, а то горіти б нам у вогні,— відповіла жінка. — А ти мовчи, старигане, та читай собі свою Біблію, як добрий християнин, і відчепися від мене. Це пісня «Весілля мавки Енні» — гарна пісенька, так на гоцанки й тягне!

І місіс Дін хотіла заспівати знову, але тут увійшов я. Відразу ж упізнавши мене, вона схопилася з місця і загукала:

— Ой, доброго вам здоров'ячка, містере Локвуд! Як це ви надумали до нас завітати? У Трашкрос-Грейнджі все замкнено. Ви б хоч далися нам знати, що приїдете!

— Та вже якось влаштуюся; я пробуду недовго, — відповів я. — Завтра знову в дорогу. А от ви чого сюди перебралися, місіс Дін? Поясніть.

— Зілла пішла, і містер Гіткліф, невдовзі як ви поїхали, прикликав мене сюди і наказав, аби я лишалася тут до вашого повернення. Та заходьте ж, прошу! Ви зараз із Гімертона?

– Із Грейнджу, — відповів я. — І поки мені там підготують кімнату, я вирішив сходити до вашого хазяїна та владнати наші з ним справи, бо потім мені навряд чи випаде така нагода.

— Які справи, сер? — спитала Неллі, провівши мене в дім. — Його зараз немає, і повернеться він нескоро.

— Щодо оренди, — відповів я.

— О, та це вам треба поговорити з місіс Гіткліф, — зауважила вона, — чи, може, зі мною. Вона ще не навчилася вести свої справи, і я це роблю це за неї — більше ж нема кому.

Я дещо здивувався.

— А! Ви, я бачу, ще не чули про смерть містера Гіткліфа, — продовжувала вона.

— Гіткліф помер?! — вигукнув я, вражений. — Давно?

— Три місяці тому. Та ви посидьте трошки. Дайте мені вашого капелюха; я вам розповім усе, як було. Стривайте, ви ж, мабуть, ще нічого не їли?

— Дякую, я вже замовив вечерю вдома. Сідайте і ви. От ніколи не думав, що він так раптово помре! Розкажіть, як це сталося. Вони ж, мабуть, не дуже скоро вернуться, ваші молодята?

— Атож. Мені щовечора доводиться їх сварити за їхні нічні блукання; та їм байдуже. Ну, то випийте хоч нашого старого елю; це саме те, що треба, а то у вас зморений вигляд.

Вона вже побігла по ель, перш ніж я встиг відмовитись; і я чув, як Джозеф питає, чи не сороміцьке це діло — в її роки бахурів заводити та ще й наїдки їм носити з хазяйської комори! Стид і дивитися на таке неподобство…

Жінка, не гаючи часу на сварку, за хвилину повернулась із повним по вінця срібним пінтовим кухлем, вміст якого я щиро похвалив. А потім винагородила мене продовженням оповіді про Гіткліфа. Його смерть вона називала «чудною».

— Мене покликали до Буремного Перевалу за два тижні по вашому від'їзді,— почала вона, — і я охоче згодилася — заради Катрини. Перша зустріч із нею засмутила мене і навіть вразила: так вона змінилася за час нашої розлуки. Містер Гіткліф не пояснював, чого це він раптом захотів бачити мене у своєму домі; тільки сказав, що я йому потрібна і що йому обридло бачити перед собою Катрину: я маю сидіти в малій й вітальні і тримати її при собі; а з нього досить, як він її бачитиме двічі на день. Вона нібито зраділа такій новині; і я помалу, раз за разом, притягла сюди цілу купу книжок та всіляких дрібничок, якими вона колись бавилась у Грейнджі. Я втішала себе надією, що нам із нею вестиметься не так уже й злецько. Та омана була недовгою; Катрина, спочатку ніби вдоволена, скоро стала дратівливою і неспокійною. По-перше, їй забороняли виходити з саду, і це ув'язнення стало особливо нестерпним для неї, коли надворі квітла весна; по-друге, пораючись у хатніх справах, я вряди-годи була змушена лишати її саму, і вона скаржилася, що нудьгує; їй було більше до смаку сперечатися з Джозефом у кухні, аніж сидіти на самоті. Я не зважала на їхні чвари. Але Гортону також часто доводилося шукати собі притулку в кухні, коли хазяїн хотів посидіти у вітальні сам-один; і хоча спершу вона виходила при його появі чи тихенько допомагала мені в моїй роботі, удаючи, ніби його не помічає, і ніколи не зверталася до нього — незабаром вона змінила свою поведінку і вже не могла лишити його у спокої: під'юджувала його, пускала шпильки щодо його вайлуватості та лінощів, уголос дивувалась, як він терпить таке життя — сидить цілий вечір, утупившись у вогонь, і куняє.

— Він мов собака, Неллі, хіба ні? — якось зауважила вона. — Чи то пак, мов коняка! Працює, їсть і спить — і так день у день! Який у нього, мабуть, убогий та неповороткий розум! Вам хоч щось сниться, Гортоне? І як сниться, то що? Але ж ви не можете не розмовляти зі мною!

І вона подивилася на нього. Та він навіть не глянув і рота не розтулив.

— Певно, йому зараз щось сниться, — вела далі вона. — Він сіпнув плечима, як ото, бува, Юнона. Спитай у нього, Неллі.

— Містер Гортон попросить хазяїна відправити вас нагору, якщо ви не будете пристойно поводитись! — мовила я. А він не лише засіпався, але й стис кулаки, ніби готовий їх застосувати.

— Я знаю, чого Гортон ніколи не розмовляє, якщо я на кухні! — вигукнула вона іншого разу. — Він боїться, що я з 2 нього сміятимуся. А ти як гадаєш, Неллі? Він колись почав учитись читати, а коли я посміялася з нього, спалив свої книжки — на тому й скінчилось усе навчання. Ну, хіба не дурник?

— А ви хіба не капосне дівчисько? — відповіла я. — Ось що ви мені скажіть!

— Може, й так, — не відставала вона, — але я не думала, що він такий дурненький… Гортоне, а якщо я тепер дам вам книжку, ви її візьмете? А ну-бо спробую!

І вона тицьнула йому книжку, яку гортала тієї миті. Він віджбурнув її геть і процідив, що, як Катрина не втихомириться, він їй голову скрутить.

— Гаразд, я покладу її отут, — мовила вона, — у шухляді; а зараз іду спати.