БЖД

– Який макарон? – Сєвин розпач стає таким безмежним, що якби в нього росло волосся, то він би неодмінно його повидирав.

– Нам потрібен італійський зольдат, як же ти не розумієш?

– Але де я знайду вам солдата, та ще й італійського, Антіне Христофоровичу?

– Це від голови!!! – немовби переконуючи себе, кричить галицький режисер і кидає в рота ще кілька колес. —

Сєво, курва мать, але ж ми десь взяли европейського археолога, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії?

Я взагалі стою в повному ауті. Єдине, чого мені хочеться в цьому випадку, – міцно схопивши два стобаксових папірці, злиняти, просто непомітно злиняти від цих двох клоунів. Мене спиняє тільки даунський прикид і мої власні шмотки, що залишилися в мікроавтобусі під охороною старої швабри. «Така не відпустить, – думаю я, – вчепиться зубами в сідницю й…»

Аж раптом Сєвине обличчя починає випромінювати якусь незрозумілу надію. Він дістає з кишені трубу й швидко набирає номер.

– Значить, так, – каже він, – бери свій велосипед і мерщій пиздяч сюди.

Наступні хвилин десять минають у напруженій мовчанці. Сєва ходить туди-сюди й гризе нігті, Антін Христофорович лазить довкола окопу й, зробивши з вказівних і великих пальців подобу об’єктива, вибирає ракурси для зйомки майбутнього рекламного ролика.

За якийсь час на стадіон зі скаженою швидкістю влітає гопник-велосипедист у запилюженому костюмі. На всіх парах він підрулює до Сєви, зістрибує з велика й заклопотано відхекується, проте видно, що його просто розпирає природна гопницька цікавість.

– Значить, так, – з ходу обламує його Сєва, – ти будеш макароном.

Гопник, судячи з усього, трохи вилітає з колії й не зовсім ловить, чого від нього хочуть, але по-гопницьки довірливо й ствердно киває головою.

– Знайомся, це Баз, наш головний герой.

– Макарон, – діловито простягає мені руку гопник.

– Це наш кур’єр, – пояснює нарешті Сєва, – ніхто не знає міста краще за нього. Блискавка – не пацан! Антіне Христофоровичу, ми знайшли італійського солдата!

Антін Христофорович розмикає руки, тим самим ламаючи умовний об’єктив, і підходить до гопника.

– Перфектно! – каже він і дихає на гопника перегаром. – Тепер можна починати. Отже, наш головний герой – европейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії…

Після цього пасажу ентузіазм гопника поволі згасає, і я розумію, що він уже починає шкодувати.

– …залишається сам на сам із ворогом, – продовжує галицький режисер, – тобто з макароном!

– Я, це я – макарон! – почувши знайоме слово, робить крок уперед гопник.

– Гаразд-гаразд, – плескає його по щоці Христофорович. – Наш макарон має бути дуже агресивний, просто розлючений. Ти вмієш матюкатися по-італійськи? – руба пита режисер гопника.

Той розгублено хитає головою: мов, ні.

– Мдя… Так… Мммм… Словом, будеш кричати – мадонна путана! Ану повтори!

– Як-як? – знічено перепитує гопник. – Макдональдс сраний?

– Сєва, шляк би тя трафив, шо це за кретин? – обурюється Христофорович.

– Я не кретин, я кур’єр… тобто макарон, – раптово обурюється гопник.

Сєва, почувши слово «кретин» у негативному значенні, виглядає трохи спантеличеним, але й собі обурюється:

– Ніхто не знає міста краще за нього!

– Добре-добре, – якось враз втухає Христофорович. – Макарон, повтори: ма-дон-на-пу-та-на.

– Ма-дон-на-пу-та-на, ма-дон-на-пу-та-на, – повторює гопник зовсім легко з металевим призвуком у голосі, наче в лінгафонному кабінеті…

– Перфектно! – сплескує руками галицький режисер. – Усе… це твої слова, вивчи їх, ти більше нічо не казатимеш, бо в нас дуже агресивний макарон, і весь ролик агресивний буде… Значить, так, наш макарон із криками «мадоннапутана!!!» стрибає в шанець!

Почувши ще одне незнайоме слово, гопник насторожується. З виразу його обличчя я розумію, що він не зовсім доганяє, «шо за фігня така шанець», і взагалі – добре це чи погано. Однак гопницька цікавість таки бере гору й він продовжує слухати.

– Зара я розкажу вам концепцію, рибу…

Гопник дивується ще дужче. «Гаразд, мабуть, – думає він, – може, це… концепцію й можна розповісти, але рибу, як можна розповісти рибу?»

– Баз сидить у шанці, – продовжує Христофорович, – в одній руці в нього граната, а в іншій флєжка «офіцерського» пива. До речі, Сєво, у нас ще щось лишилось чи ці вже все вижрали? – якось винувато показує Христофорович на операторів.

Сєва підстрибом біжить до мікроавтобуса й тягне звідти ящик пива в якихось відстійних пляшках, закритих кришечками з кільцем.

– Баз сидить у шанці. Чутно крик макарона.

– Да, да, – я макарон, – укотре погоджується гопник.

Але на нього ніхто не звертає уваги, навіть галицький режисер не плескає його по щоці, тож він ображено ступає крок назад.

– Баз, ти в цей момент робиш дуже зле лице, перекошене від люті, – входить у раж Христофорович, – відриваєш чеку й кидаєш гранату з шанця. Ну, тут ми в студії зробим єфект вибуху, в шанець полетить земля, руки, ноги й тельбухи макаронів…

По цих словах Христофорович якось підозріло підморгує Сєві, й мені це, правду кажучи, не зовсім подобається… Гопнику, схоже, так само, бо йому, мабуть, не хочеться, щоб його тельбухи кудись летіли. Він навіть забуває про своє «я, я макарон».

– На якусь мить западає зловісна тиша. Після неї знов чутно крики макаронів. Вони все ближче й ближче, ближче й ближче… І тут, Баз, ти не витримуєш, ти кидаєшся до ящика з пивом, хапаєш флєжку, чітким рухом, наче кільце гранати, зриваєш кришечку… Робиш кілька ковтків… І… хріначиш флєжку з шанця!!! Потім другу, третю, четверту… Хріначиш-хріначишхріначиш… Аж раптом з’являєшся ти, – Христофорович підходить до гопника й знову плескає його по щоці, – із криками…

– Ма… Ма… – згадує гопник…

– Мадонна путана, – пошепки підказує йому Сєва…

– Ма-дон-на-пу-та-на, – повторює він, наче в лінгафонному кабінеті.

– Правильно, – погоджується Христофорович. – Ти стрибаєш у шанець, і ви з Базом починаєте імітувати рукопашний бій…

– Це вони… як два пальці… – для чогось додає Сєва.

– Да-да, – погоджуєтья гопник-кур’єр і якось недобре зиркає на мою неформальну зачіску.

– Що, як два пальці? – не розуміє режисер.

– Ну, у нас тут на Слобожанщині таке прислів’я є, – знічується голомозий Сєва.