БЖД
Шрифт:
– Так, ніяких двох пальців, – цитькає Христофорович, – тут усім керую я, це мій сценарій, за який я несу відповідальність! Це моя, бля, репутація, і я не потерплю в ній жодних ваших слобожанських пальців, – розпалюється кретинний, чи то пак креативний режисер. – Не перебивайте мене більше! Так от… урешті-решт, Баз душить макарона і з виразом виконаного обов’язку на лиці починає допивати пиво…
Ми всі запитально дивимось на Христофоровича, особливо гопник-макарон:
– Понарошку? – перепитує він пошепки.
– Що «понарошку»?
– Душить…
– Да-да, – підтакує Сєва. – Як же ми без кур’єра?
Христофорович робить із пальців уявний пістолет і стріляє собі в скроню, після чого продовжує:
– А в кінці… робимо єфект… комп’ютерний єфект.
Але ми так само запитально продовжуємо дивитися на Антіна Христофоровича. Ми з Сєвою через те, що не зовсім в’їжджаємо в концепцію й рибу, а гопник – через те, що ще й досі не знає, по-справжньому його душитимуть чи «понарошку».
– Так, – знічується Христофорович, – ви, слобожани, ні хріна не тямите в цьому бізнесі. Все. За десять хвилин зйомка.
Сєва приречено веде гопника до мікроавтобуса пере… вдягатися, а мене Христофорович примушує лізти в шанець і спускає туди ящик пива. Я, не довго думаючи, відкриваю одне й починаю входити в роль… Режисер тим часом шурує до операторів, що заздрісно поглядають на моє «офіцерське», й починає їм щось втирати. Пиво, правду кажучи, галіме. Так, наче вода з господарчим милом і бульбашками. Але настрій у мене ще гірший, тому я продовжую пити… Хвилин за десять гопника, нарешті, випускають із мікроавтобуса – він у якомусь фріцівському куртяку, в усякому разі, на плечі в нього бундесівський триколор. На італійського солдата він узагалі не змахує, власне, і на німецького теж. Він так і залишається кур’єром, який найкраще знає це місто. Здалеку я бачу, як Антін Христофорович знову плескає гопника по щоці, гопнику це не подобається, й він якось винувато зирить на свого шефа – Сєву. «Ну все, – думаю я й відкриваю друге пиво, – зараз він вирубить нашого режисера». Сьорбаючи, я спостерігаю, як Сєва знову зникає в мікроавтобусі й спочатку виносить із нього якийсь підозрілий мішок, а потім алюмінієвий тазок.
– Сєва, – кричу я йому, – а це ще на біса?
– Спецефекти… – якось загадково посміхається він. – Для вибухів спецефекти…
– Ну-ну, – відвертаюсь я, але бічним поглядом помічаю, як він навіщось вдягає довгі гумові рукавички.
Коли до мене підходить Христофорович, я вже допиваю четверте пиво й мені дико хочеться відлити.
– Всьо, зара зніматимемо, на, – каже він і кидає мені в шанець макет гранати.
Від одного її вигляду мій настрій з галімого обертається на зовсім галімий.
– Давай, ти сидиш під бруствером, тримаєш гранату, флєжку і думаєш, як ти ненавидиш італійських зольдатів.
Я всідаюся під бруствер, беру болванку, пиво і думаю натомість про те, що коли мені не відлити, то я й справді можу тут загинути. Загинути ідіотською смертю в цьому шанці. А тим часом навколо шанця починають бігати два придурки з камерами.
– Перфектно, просто перфектно! – кричить Христофорович. – Яка ненависть на лиці! Талант!
Цієї миті в мене над головою, прямо в бруствері, починає щось рватися. Я інстинктивно падаю на землю. Усе це нагадує кулеметні черги, а на голову мені сипляться шматки землі.
– Гранату, гранату! – кричить Антін Христофорович.
Я витягую перше, що валяється піді мною, й кидаю кудись угору. Здається, це було недопите «офіцерське» пиво, але Христофорович не зверта уваги.
– Ба-ба-бах! – горлає він. – Ну, це, тіпа, вибух був… а тепер спецєфекти. Баз, давай під бруствер.
Я перелажу під бруствер і одним оком бачу, як наді мною пролітають шматки землі, потім (повний пипець!) рука й нога у військовій формі. Але найцікавіше починається за секунду. На бруствер плюхається щось важке й незрозуміле – я підіймаю голову й бачу на бруствері чиїсь тельбухи,
справжні тельбухи. «Господи, бідний гопник», – думаю я… І відвертаюсь…– Пивом, пивом їх! – не вгаває Христофорович.
Це звучить так, наче я маю бомбардувати пивом саме ці тельбухи. Тоді я витягую з ящика пиво, відкриваю його й, навіть не надпивши, як було зазначено в рибі, хріначу геть. Не п’ю я, по-перше, через те, що мені дико хочеться відлити, а по-друге – на бруствері за тридцять сантиметрів від мене висять тельбухи кур’єра, який найкраще знав це місто, й мене від цього ледь не вивертає.
– А тепер макарон, в атаку, в рукопашний бій! Тільки без пальців, реб’ята, бо це моя репутація!!! – попереджає Христофорович.
Я чую, як до шанця з криками «ура-а-а-а!!!» наближається гопник. Власне, криків у сценарії не було, але мене радує вже бодай те, що він живий і здоровий, бо якби на бруствері були його тельбухи, то навряд чи він зараз кричав би своє «ура-а-а-а!!!». Гопник вилітає на бруствер, зиркає на мою неформальну зачіску осатанілими очима, – довкола нас, немов у якомусь дикому танці, крутяться оператори, – робить крок уперед і вже хоче стрибнути на мене… А я вже починаю думати, як би його краще валити… Та він раптом послизнувся на тельбухах, картинно змахнув руками й сторчма полетів повз мене, прямо на ящик із рештками «офіцерського» пива.
– Перфектно! – на якийсь біс кричить Антін Христофорович.
Гопник приземляється грудаком на пластиковий ящик і затихає. Біля нього по стінці шанця сповзають розчавлені ним тельбухи…
– Макдональдс… сраний… – хрипить гопник…
– Тельбухи, тельбухи беріть крупним планом! – нетямиться від захвату Христофорович. – А потім База! Баз, де твоя граната?
Я знаходжу гранату й міцно стискаю її в кулаці, бо відчуваю, що мій сечовий міхур зараз розірве…
– Гранату, гранату крупним планом! – лунає згори. – А тепер кидай!!!
З останніх сил я фігачу гранату кудись угору, чую відчайдушне «ай, блядь…» і розумію, що друга в моєму житті граната також влучила в ціль.
– Знято! – кричать оператори…
А я дивлюся вгору на затемнений диск сонця й помираю, помираю в братській могилі з найкращим кур’єром цього міста і з чиїмись розчавленими тельбухами…
Власне, мені зовсім не хотілося дорослішати. Увесь цей бестіарій, увесь цей цирк, уся ця божевільня – усе це мене влаштовувало. Більше того, я все це любив. Хтось інший на моєму місці неодмінно б попустився й почав би пропускати банки у свої ворота. Хтось би почувався незатишно… Уяви, ти потрапляєш під зливу, заходиш до свого друга й, доки твій одяг сохне, він дає тобі джинси своєї сестри… мовляв, не сидіти ж тобі тут у самих трусняках. «Добре, добре, – думаєш ти, – джинси сестри – це не страшно…» Але коли ти розумієш, що його сестра носить джинси на шість розмірів більші за твої… І от ти сидиш у цих джинсах… І раптом повертається вона… тобто сестра… Я веду до того, що деякі люди почуваються так усе своє життя. На щастя, до того моменту в мене нічого такого не було. Я мав роботу, я закінчував четвертий курс філології й після останнього заліку, а це, здається, мала бути «безпека життєдіяльності», мусив отримати диплом бакалавра. У мене були проблеми із жінками… Тобто проблем як таких не було, але важко було пригадати бодай одну жінку, яка б погоджувалась жити зі мною більше тижня. Остання була на чотири роки старша за мене. Пригадую, вона зателефонувала мені й сказала, що більше не хоче мене бачити.
– Щось не так? – спитав я.
– Да, – сказала вона, – мене дуже дратує твоя поведінка.
– Ти про що?
– Мене дратує, що, коли я смажу яєчню, ти зриваєш з мене одяг і починаєш мене любити… а коли ми лягаємо в ліжко і я хочу, щоб ти мене любив, ти читаєш свого довбаного Ортегу й Тангенса.
– Ортегу-і-Гассета, – виправив її я.
– Та мені насрати…
– Ой, бляааа…
– Що бля? Ну що, бля? Сказати нічого, да?
– Бляааа… як же я міг спати із жінкою, якій насрати на Ортегу-і-Гассета…