БЖД

До клозету я заповзаю на чотирьох і починаю блювати. Блюю відчайдушно, блюю й чую, як позаду мене весь час щось шкребеться. У якусь мить це шкряботіння сповнює всю мою голову й мені здається, що там, у моєму черепі, оселилась колонія обкурених кротів, яким саме зараз конче треба вилізти назовні й побачити, як я стругаю креветками, хоч як вони можуть це побачити, вони ж сліпі… Від цієї думки мене трохи попускає. «Не все так погано, якщо я усвідомлюю причинно-наслідкові зв’язки, якщо я розумію, що, за всіма правилами діалектики, кроти не можуть бачити, як я блюю креветками, то… але, бляха, чому це шкряботіння не вщуха?..» І раптом я починаю доганяти, що нашому Мяудзедуну приспічило «по великому» й він ніяк не може дорватися до свого дурного лотка, який має бути десь біля товчка. Несподівано я помічаю, що одна з моїх рук зараз саме в ньому. Шкряботіння не вщухає.

– Зайнято, – кажу я, випльовуючи з-під язика креветку.

Але шкряботіння все одно не вщухає…

– Мяудзедуне, іди на хер! – починаю злитись я. – Кожна людина має конституційне право спокійно поригати!

З-за дверей лунає сміх – у Мяудзедуна явно так не вийшло б…

– А, це ти, Кет…

– Я, я… А там хто?.. – не може заспокоїтись вона.

– Привид з енциклопедичним словником Брокгауза і Єфрона… – мелю я перше, що спадає на гадку…

– Гаразд, привиде, – погоджується Кет, – спускай в унітаз свій словник і ходи до мене, годуватиму тебе вугіллям…

Кет – це подружка Ікаруса. Вона час від часу мешкає з нами, коли її дістають предки, ядерні фізики, а трапляється це доволі часто. Мені здається, що вона їх не любить. Каже, через те, що вони створили ядерну зброю. Ну, тобто не саме вони, а вся ця шайка… Нам з Ікарусом, правду кажучи, пофіг, тому до батьків Кет нам нема жодного діла. Ми навіть раді, що Кет їх недолюблює, бо тоді вона більше часу проводить із нами. Чого не скажеш про її батьків. Ну, тобто якщо вони нам відверто по цимбалах, то вони нас просто зневажають і мають за покидьків, оскільки ми геть не шаримо на ядерній фізиці. Але мова зараз не про те. Мова про те, що, хоч Кет і подружка Ікаруса, – я теж якби її… Чорт… Коротше, я не мав цього казати й не треба нічого думати… Я її люблю, люблю її, типу, платонічно й люблю приносити їй ананаси. І знаєте, я, в принципі, зовсім не здивуюсь, якщо по-своєму люблю її навіть дужче, ніж сам Ікарус, незважаючи навіть на те, що спить вона тільки з ним. Лиш це я й хотів сказати.

З клозету я виповзаю знову ж на чотирьох, так якось надійніше, бо коридор, здається, ще й досі продовжує штормити. Відчинивши головою двері й випавши назовні, відразу ж натикаюся на ніжки Кет.

– Привіт, ви гарні… – кажу я їм, а сам думаю: «Чорт, тільки не дивися під рушничок, тільки не дивися, Баз!»

Із заплющеними очима я всідаюся на підлогу, притуляючись спиною до стіни… Власне, я добре усвідомлюю, що вона робить це ненавмисно, але кому від того легше? Найхріновіше мені тоді, коли Ікаруса нема вдома… Часом Кет кличе мене до ванної, аби я потер їй спинку. І щоразу, коли я торкаюся запіненою мочалкою її тіла, мене переклинює… Але… Чорт забирай, це дівчина мого найкращого друга, тому… доводиться медитувати, наче якомусь довбаному давньокитайському монаху… Хоча втішного тут мало, монахів принаймні можна було зрозуміти, вони таким чином наближалися до бога, наближалися, розумієте, без жодного, блядь, мопеда, а я?! До чого я наближаюся?

– Що пив? – питає мене Кет і простягає активоване вугілля зі склянкою води.

– Спирт, – кажу я, – авіаційний спирт…

– На біса?

– Хотів уявити себе літаком, піднятися в небо й розбитися…

– Ну-ну, – хитає головою Кет, – але спирту вистачило тільки на те, щоб долетіти до клозету…

– Кет, чого ти зі мною панькаєшся, як з дауном?

– Бо я тебе люблю, дурнику, ну, в сенсі платонічному…

– Я тебе теж, – відповідаю я, – в сенсі по…

Договорити я не встигаю, бо вона натискає пальцями мої вилиці й засипає мені в пащеку жменю активованого вугілля, після чого змушує все це пережувати й запити водою.

Жменя вугілля трохи гасить мій ентузіазм, це майже так само, якби в топку паротяга накидати дохлих креветок. Але я все-таки збираюся доказати те, що почав… Несподівано мене знов починає трусити, мене кидає в жар, мій одяг стає вологий, наче спальна білизна у вагонах нашої сратої залізниці, тож мені знову доводиться стати на чотири й передислокуватися до клозету…

Цього разу креветки виходять якісь чорні. Я ловлю себе на думці, що зараз і справді дуже сильно нагадую підбитий літак, причому підбитий тією старою з вежі, літак, на якому креветки хотіли пробратися в їхній растаманський едем, а ось тепер спускаються обвуглені через товчок у самісіньке пекло.

«Чувак, підйом, – кажу я сам собі, – годі стояти тут раком, годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще». Взагалі, я завжди так роблю, коли мені галімо. «Ок, ок, – каже моє внутрішнє я, – гаразд, муділа, ти спочатку спробуй зведися, а вже потім будеш все змінювати…» «І зведуся…» – не вгаваю я й справді намагаюся різко звестись на рівні. Як не дивно, мені це вдається, проте вже наступної миті в моїх очах раптом темніє, я падаю набік, зриваю двері клозету разом із завісами й вивалююсь із ними в коридор. «Добре, що Рулерт з’явиться за кілька тижнів, – думаю я, – можна буде спробувати відремонтувати». Ну так, Рулерт Іванович – цей старий алкаш – колишній військовий, що, вийшовши на пенсію, ще кілька років викладав ДПЮ в школі – у нього ми винаймаємо однокімнатну квартиру на останньому, шістнадцятому, поверсі панельного будинку. Рулерт по-своєму уматний. Ми з Ікарусом довго ламали голову над його ім’ям, але потім усе-таки вирішили спитати, що ж воно означає. Не без гордощів Рулерт розповів, що його батько був водієм – звідси походила перша частина «рул», а мати шкільною вчителькою з літератури, яка захоплювалась латиноамериканськими авторами. Рулерт казав, що саме вона вигадала оте «ерт», як, скажімо, в імені Альберт… Ми з розумінням кивали й дякували небу, що батько Рулерта був не складальником педалей на заводі, а матінка не працювала десь на хімії…

Одного разу ми навіть врятували старого від смерті – він нажерся горілки й почав учити нас, як жити. А оскільки з п’яним Рулертом сперечатися було марно, ми, звісна річ, з усім погоджувались. НАТО – гандони! Капіталізм – гавно! – казав Рулерт. – Депутати – самі пиздоболи, шо пороху не нюхали! І президент… – тут Рулерт чогось змовк…

– Так-так, звичайно, – кивали ми, хоч нам були глибоко по цимбалах і капіталізм, і НАТО, і депутати, ну й президент так само…

– Що так, що так? – Рулерт брав своїми руками-лопатами Ікаруса за барки.

– НАТО – пиздоболи… – спокійно сидів на місці Ікарус і дивився йому прямісінько в очі.

– Ні, вони гандони!!! – кивав головою Рулерт, певно, вбачаючи якусь, тільки йому відому, метафізичну різницю між гандонами й пиздоболами.

– Так точно! – додав для чогось я.

Одним словом, коли Рулерт зрозумів, що дискусії не вийде, що ворог морально «подавлєн і убіт», то став нам показувати, як правильно вдягати протигаз.

– Кожна порядна, блядь, людина має тримати вдома протигаз, – кричав він, – на случай газової атаки.

І він таки справді правильно його вдягнув, вдягнув і затих – нам з Ікарусом це було якраз на руку, бо, крім усього цього, старий близько години грузив нас розповіддю про те, як у дитинстві заблукав у лісі на лижах. Схоже, саме тоді він і став таким відморозком…

Те, що в протигазі закритий клапан, ми помітили не відразу, десь так хвилин за п’ять – одним словом, ми помітили це раніше за Рулерта. Пригадую, Ікарус робив йому штучне дихання через кухонний рушник, а я розмахував його руками, немов інструктор, що вчить птахів літати. Прийшовши до тями, Рулерт дуже нам дякував, мовляв, бачив страшний сон, в якому його душили його ж таки учні, а ми його розбудили й урятували від усіх цих жахіть. Потому він звалив у свій дачний будиночок і не з’являвся більше місяця. Зараз він теж був не частим гостем. Приходив зазвичай тільки для того, аби отримати бабло за наступний місяць, і йшов його пропивати. Тож дверима можна було особливо не перейматися.

Я прокручую всі ці думки в голові й, власне, тільки зараз помічаю, що двері спираються на стінку коридора градусів так під 60, а сам я, наче медуза, вишу на них. Піді мною плакат Монсерат Кабальє, якому Рулерт не знайшов кращого місця, ніж тут, на дверях клозету. Я не знаю, може, старий на неї дрочить… Про смаки не сперечаються. Цей світ настільки дивний, що мільйони людей можуть пертися від потрясного голосу Монсерат, а наш господар може просто на неї дрочити.

Мені явно не подобається вся ця ситуація, але я намагаюся себе заспокоїти. «Все не так уже й погано, – думаю я, – могло б бути й значно гірше. Скажімо, на цьому плакаті міг би бути я, а на мені б зараз лежала Монсерат Кабальє… так-так, це взагалі був би повний пипець…»