Чарівник Країни Оз

– А-а, – задумливо протягнув Джек. Тоді він трошки помовчав і перепитав: – Ти кажеш, що моргунами править Залізний Лісоруб?

– Так, це він допоміг Дороті перемогти Злу Чаклунку Заходу, і на подяку за це моргуни вибрали його своїм правителем, а Страшила народ Смарагдового Міста зробив своїм королем.

– Оце так! – зітхнув Джек. – Я зовсім заплутався. Хто такий Страшило?

– Ще один друг Дороті, – відповів Тіп.

– А хто така Дороті?

– Це дівчинка, яка прилетіла з Канзасу, краю, що пролягає десь у Іншому Світі. Вона прилетіла сюди на смерчі, а в мандрівці Країною Оз її супроводжували Страшило і Залізний Лісоруб.

– А де вона тепер? – не вгамовувався Гарбузова Голова.

– Глінда, правителька ковтачів, допомогла їй повернутися додому, – відповідав хлопчик.

– А що сталося зі Страшилом?

– Я вже казав тобі. Він править Смарагдовим Містом, – терпляче розтлумачував йому Тіп.

– А я думав, що ним править чарівник – здається, ти сам так сказав, – бідолашний Джек зовсім заплутався.

– Сказав, але не так. Слухай ще раз і будь уважний, – Тіп намагався говорити повільно, дивлячись просто в очі усміхненому Джекові. – Дороті подалася до Смарагдового Міста просити чарівника, щоб той відіслав її назад до Канзасу. Страшило і Залізний Лісоруб пішли разом із нею. Та чарівник не зміг їй допомогти – він виявився не настільки й могутнім. Коли його налякали тим, що розкажуть усім правду, він зробив величезну повітряну кулю і полетів на ній невідомо куди, і з того часу ніхто його не бачив.

– Неймовірно захоплива історія, – здивовано підсумував Джек, – і я зрозумів у ній усе без винятку, крім твоїх пояснень.

– Ось і добре, – сказав Тіп. – Після того, як чарівник полетів собі, народ Смарагдового Міста вибрав Страшила своїм королем, і, подейкують, кращого правителя, ніж він, ще треба пошукати.

– Ми з ним познайомимося? – поцікавився Джек.

– Можемо познайомитися, – відповів хлопчик, – якщо ти, звісно, не проти.

– У жодному разі, дорогий батечку, – сказав Гарбузова Голова. – Я завжди тебе в усьому підтримуватиму.

4. Тіп намагається чаклувати

Невисокий і худенький на вигляд хлопчик дуже ніяковів, коли його називав батьком незграбний здоровило з гарбузовою головою. Щоб уникнути пояснень, він вирішив змінити тему розмови і запитав:

– Ти не втомився?

– Анітрошки, – відповів товариш. – Але, – далі вів він, поміркувавши, – якщо я буду так крокувати ще довго, мої дерев'яні суглоби дуже швидко вийдуть з ладу.

«А він має рацію», – подумав Тіп. І одразу ж пошкодував про те, що не підігнав дерев'яні частини тіла одна до одної акуратніше. Але хіба ж він міг подумати, що опудало, яке він змайстрував, аби посміятися над бабцею Момбі, оживлять за допомогою чарівного порошку?

Що ж, докоряти собі не було сенсу, треба було подумати про те, як допомогти Джеку.

Тим часом вони вийшли на лісову галявину і хлопчик присів відпочити на старі козла для пиляння дров, залишені тут якимось Лісорубом.

– Ти не хочеш сісти? – запропонував Тіп Гарбузовій Голові.

– Це не зашкодить моїм суглобам? – обережно поцікавився той.

– Навпаки, вони перепочинуть, – завірив його хлопчина.

Джек спробував було сісти, але ноги під ним підігнулися в колінах, і він гупнув на землю з таким тріском, що Тіп злякався, чи не розпався бідолаха на дрова.

Він кинувся до чоловічка, підняв його, розпрямив руки і ноги, помацав голову, перевіряючи, чи вона часом не тріснула. Джек виявився цілим і неушкодженим, але Тіп вирішив на майбутнє застерегти його:

– Напевно, тобі краще буде про всяк випадок стояти.

– Дуже добре, дорогий батечку, як скажеш, так і робитиму, – відповів Джек із незмінною посмішкою, зовсім не збентежений своїм падінням.

Тіп знову сів, а Гарбузова Голова одразу ж закинув нове питання:

– А що це за штука, на якій ти сидиш?

– Це козла, – відповів хлопчик і миттю розкаявся, бо Джек вимагав детальніших пояснень.

– Що таке «козла»?

– Козла? По-перше, їх не можна плутати з козлами, – почав Тіп, намагаючись говорити якомога зрозуміліше. – Козли – це тварини, у них у кожного є голова і хвіст, як, наприклад, у коня.

– Я зрозумів, – бадьоро промовив Джек. – На такому коні ти ось зараз сидиш.

– Ти знову все переплутав, це зовсім не кінь, – перебив його Тіп.

– Нічого я не переплутав: ось – чотири ноги, ось – голова, а ось – хвіст.

Тіп подивився на козла уважніше й помітив, що Гарбузова Голова, як це не дивно, не помиляється. Стовбур дерева, що слугував за перекладину, справді скидався на тулуб, а гілка, що стирчала на одному з його кінців, була дуже схожа на хвіст. На іншому кінці відстовбурчувалися два сучки, що нагадували очі, а під ними шматок дерева був так чудернацьки виструганий, що його можна було прийняти за рот. А за ноги слугували чотири дерев'яних бруски, поперек яких клали колоду для розпилювання.

– Ця штука справді нагадує коня, – погодився Тіп. – Тільки справжні коні, як і справжні козли, бігають і їдять траву а ці козла зроблені з дерева спеціально щоб пиляти дрова.

– А якби вони були живі, то бігали би та їли траву? – запитав Гарбузова Голова.

– Ну, може, й бігали б, а от щодо трави – сумніваюся, – розсміявся хлопчик при думці про таке неймовірне й кумедне перетворення. – І як вони можуть ожити, якщо вони дерев'яні?!

– Але ж я ожив, – заперечив Гарбузова Голова. Тіп здивовано подивився на нього.