Чарівник Країни Оз

– Це означає «стій», – пояснив Тіп.

– А дірка в землі теж означає «стій»? – поцікавився Кінь.

– Якщо в неї провалишся – точно, – підтвердив Тіп.

– Де це я? – далі розпитувало дивне створіння. – І що я тут роблю?

– Ти тепер живий, – пояснив йому хлопчик, – але це непогано, ось побачиш, особливо якщо будеш мене слухатися і в усьому мені допомагати.

– Звісно, я тебе слухатимусь, – покірно погодився Кінь. – Та все ж, що тут відбулося? Я почуваюся, ніби зі мною не все гаразд.

– Ти просто лежиш догори дриґом, – відповів Тіп. – Не брикайся, будь такий ласкавий, і я спробую тебе повернути до нормального положення.

– І скільки ж у мене положень? – здивувався новонароджений скакун.

– Багато, – коротко відповів Тіп. – Не брикайся, будь ласка.

Кінь лежав тепер сумирно, і хлопчик, доклавши зусиль, зумів його перевернути й поставити на ноги.

– Ось тепер, здається, все гаразд, – сказало чотириноге диво і з полегкістю зітхнуло.

– Одне вухо відламалося, – зауважив Тіп після ретельного огляду. – Треба зробити нове.

Він повів Коня назад, до Джека, що ніяк не міг упоратися з власними ногами, і допоміг Гарбузовій Голові підвестися. Потім вирізав із кори нове вухо й закріпив його на конячій голові.

– Тепер, – сказав Тіп нерозумному скакунові, – слухай мене уважно. «Тпру!» означає «стій», «Но!» – «рушай», «Вперед!» – «мчи щодуху». Тепер зрозумів?

– Зрозумів, – сказав Кінь, – і готовий виконувати.

Тіп допоміг Джеку залізти на коня.

– Тримайся добре, – застеріг він, – інакше впадеш і розколеш свого гарбуза.

– Мені про це навіть страшно подумати, – здригнувся Джек. – Та за що мені триматися?

– А бодай за вуха, – повагавшись трошки, дозволив Тіп.

– Ні, тільки не за вуха! – запротестував Кінь. – Я ж нічого не чутиму!

Це було справді вагомим доказом, і Тіп замислився.

– Здається, придумав, – сказав він зрештою. Тоді пішов до лісу, зрізав коротку гілку з міцного молодого деревця. Один кінець загострив і вставив у отвір, спеціально зроблений на спині Коня позаду голови. Потім підняв з дороги камінь і надійно ввігнав кілок у спину тварини.

– Стій, стій! – закричав Кінь. – Ти що там таке робиш?

– Тобі що, боляче? – запитав хлопчик.

– Та ні, не боляче, – відповів скакун, – але до крику лоскотно!

– Уже все, – підбадьорливо відповів Тіп. – Тепер, Джеку, тримайся собі за цей кілок, і тобі не загрожуватиме жодна небезпека.

Джек зручно вмостився, і Тіп скомандував Коневі: «Но!».

Слухняні козла миттю закрокували вперед, розхитуючись із боку в бік і високо задираючи ноги.

Тіп ішов поруч, дуже задоволений з того, що в їхній компанії поповнення. Він навіть почав насвистувати.

– Який дивний звук! Що він означає? – стривожено запитав Кінь.

– Не звертай уваги, – відповів Тіп, – це свист, і він не означає нічого, крім того, що мені весело.

– Я би теж свистів, якби міг скласти губи дудочкою, – зауважив Джек. – Боюся, дорогий батеньку що в деякому сенсі я ще дуже недосконалий.

Вузенька стежина, якою вони прямували, незабаром перейшла в широку дорогу, вимощену жовтою цеглою. На узбіччі Тіп помітив вказівник із надписом:

«ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА П'ЯТНАДЦЯТЬ КІЛОМЕТРІВ».

Поступово згустилися сутінки, і хлопчина вирішив спинитися, щоб переночувати і продовжити подорож уже на світанку. Неподалік від дороги зеленів лужок, оточений високими пишними кущами. Тіп завів туди Коня і дуже обережно допоміг Гарбузовій Голові спішитися.

– Я думаю, тобі вночі краще полежати, – порадив хлопчик, – краще зберігатимешся.

– А я? – запитав Кінь.

– Тобі й постояти не зашкодить, – відповів Тіп. – Оскільки ти все одно не спиш, можеш стояти на чатах і стежити, щоб нас ніхто не потурбував.

На цих словах Тіп уклався на траві біля Гарбузової Голови й миттю заснув, бо за день страшенно натомився.

6. Джек – Гарбузова Голова в'їжджає до Смарагдового Міста

На світанку Гарбузова Голова розбудив Ті па. Тіп протер очі, вмився у струмку і з'їв кусень хліба з сиром. Коли хлопчик відчув, що готовий до походу, сказав:

– Тепер вирушаймо! До Смарагдового Міста п'ятнадцять кілометрів, і, якщо нічого не станеться, ми будемо там опівдні.

Гарбузова Голова знову сів верхи на Коня, і мандрівка продовжилася.

Тіп звернув увагу, що фіолетовий колір трави й дерев помітно потьмянів, став блідо-ліловим, і що ближче вони підходили до Смарагдового Міста, то виразніше проступали в ньому зелені відтінки.

Маленьке товариство дружно крокувало вперед, але не встигли вони пройти і двох миль, як дорога з жовтої цегли обірвалася – шлях перегородила широка і швидка річка. Тіп заходився міркувати, як їм перетнути перепону, й раптом помітив пором, що прямував просто до їхнього берега, а правив ним якийсь чоловік.

Коли пором пристав, Тіп звернувся до його господаря з ввічливим проханням:

– Чи не буде ваша ласка перевезти нас на той бік?

– За гроші – перевезу, – відповів поромник, на вигляд сердитий і непривітний.

– Але в мене немає грошей, – розгубився Тіп.

– Зовсім немає? – перепитав поромник. – Тоді якого доброго дива я маю надриватися – везти тебе на той берег?

Тут до бесіди несподівано долучився Гарбузова Голова.

– Щасливий познайомитися з вами, – забелькотів він з радісною посмішкою. – Ви просто дивовижно приємна людина!

Поромник зміряв його презирливим поглядом, але нічого не сказав. Тіп зовсім носа похнюпив: скидалося на те, що їхня мандрівка закінчилася, ледве розпочавшись.

– Але мені дуже потрібно в Смарагдове Місто, – сказав він поромнику, – а без вашої допомоги через річку не перебратися.

Чолов'яга засміявся, і сміх його був недобрий.

– Ці твої козла, що надумали, ніби вони стали конем, попливуть, наче колода, – а верхи на колоді переплисти річку дуже просто. А от про гарбузоголового розтелепу, який у тебе в служках ходить, і переживати не варто: якщо він і потоне, нічого страшного не станеться.