Чарівник Країни Оз

Уся армія на чолі з генералом кинулася до воріт й одразу ж зіткнулася з королівським військом Країни Оз – тобто солдатом із зеленими бакенбардами.

– Ані руш! – голосно вигукнув він, спрямовуючи свою довгу рушницю на генерала.

Кілька дівчат із вереском кинулись навтьоки, але Джинджер навіть не ворухнулася, а тільки промовила з докором:

– Невже ти зможеш застрілити бідолашну беззахисну дівчину?

– У жодному разі, – відповів солдат. – Та й рушниця в мене не заряджена.

– Справді не заряджена?

– Ага. Щоб уникнути нещасних випадків. Я вже й забув, куди заховав порох і кулі. Та якщо ви згодитеся трошки зачекати, я збігаю і пошукаю.

– Не варто так старатися, – відповіла Джинджер, після чого повернулася до армії й оголосила: – Дівчата! Рушниця не заряджена!

Від цієї новини повстанці зшаленіли на радощах. Вони пронизливо закричали «слава!» і пішли в наступ на солдата таким дружним натовпом, що лишалося тільки дивуватися, як шпицями не поранили одна одну.

І тут королівське військо Країни Оз не наважилося прийняти бій. Воно мерщій розвернулося і щосили помчало через ворота до королівського палацу. Галаслива ватага, очолена генералом Джинджер, подалася слідом.

Так Смарагдове Місто здалося на ласку ворога без кровопролиття, і армія повстанців стала армією завойовників.

9. Страшило планує втечу

Тіпу було нескладно втекти від дівчачого війська й податися слідом за солдатом із зеленими бакенбардами. Коли армія вступала до міста, браві вояки неабияк забарилися: дехто з повстанців заходився видовбувати шпицями смарагди із міських стін та з бруківки. Тому солдат із хлопчиком дісталися до палацу значно швидше, ніж устигла розлетітися новина про те, що Смарагдове Місто захоплене ворогами.

Страшило й Джек – Гарбузова Голова по черзі метали кільця, коли в двір увірвалося королівське військо, розпелехане, з непокритою головою та бородою, що розвівалася на вітрі.

– Один-нуль на мою користь, – незворушно промовив Страшило й додав, звертаючись уже до солдата. – Щось сталося, друже?

– Ох, ваша величносте, ваша величносте! Місто захоплене бунтівниками! – перевівши подих, викрикнуло Військо.

– Чесно кажучи, не очікував, – здивувався Страшило. – Піди, будь ласка, зачини вікна й двері, а я поки що покажу Гарбузовій Голові ще один майстерний кидок.

Солдат поспіхом виконав наказ. У цей час Тіп, який зайшов слідом за військом і до цього часу стояв, ніким не помічений, із великим подивом розглядав Страшила.

Його величність далі насолоджувався грою, ніби нічого не сталося. Гарбузова Голова помітив хлопчика й поспішив до нього так прудко, як тільки могли нести його дерев'яні ноги. При цьому він кричав:

– Вітаю, шановний батеньку! Нарешті ми знову разом! Цей жахливий Кінь ледве не завіз мене бозна-куди.

– Так я і думав, – сказав Тіп. – Ти не поранений? Не забився?

– Ні, ні, зі мною все гаразд, – відповів Джек. – А ще й можу похвалитися увагою його величності.

Саме цієї миті повернувся солдат із зеленими бакенбардами, і Страшило поцікавився у нього:

– До речі, доповідай: хто влаштував бунт?

– Армія дівчат з усіх кінців Країни Оз, – відповів солдат, досі блідий від страху.

– А де ж було в цей час моє відважне військо? – запитав його величність, суворо подивившись на солдата.

– Ваше відважне військо рятувалося втечею, – чесно зізнався солдат. – Та запевняю вас, перед грізною зброєю, якою володіють загарбники, встояти просто неможливо.

– Ну, – сказав Страшило після роздумів, – на мою думку, трон – не надто велика втрата. Мені, якщо чесно, вже набридло правити Смарагдовим Містом, корона дуже важка – в мене від неї голова болить. Сподіваюся, що бунтівники не мають нічого проти мене особисто і здійняли всю цю бучу лише тому, що я випадково став королем.

– Якраз усе не так, – похитав головою Тіп, – я чув, що вони планують із вашої ганчір'яної персони зшити клаптиковий килим, а нутрощами напхати диванні подушки.

– Отже, мені й справді загрожує небезпека, – вирішив Страшило. – Тому буде цілком доцільно подумати про втечу.

– І куди ж ти хочеш утекти? – запитав Джек – Гарбузова Голова.

– Найімовірніше, до мого друга Залізного Лісоруба, правителя або, як він сам воліє себе називати, імператора моргунів, – була відповідь. – Я впевнений, що знайду в нього притулок.

Тіп визирнув у вікно.

– Палац уже оточили, – сказав він. – Утікати надто пізно. Ось-ось вони вторгнуться й роздеруть вас на шмаття.

Страшило зітхнув.

– У критичному становищі, – повідомив він присутнім, – важливо відволіктися і зосередитися. Перепрошую, але я мушу на хвильку відволіктися і зосередитися.

– Але ж ми також у небезпеці, – злякано заголосив Гарбузова Голова. – Якщо бодай одна з дівчат уміє готувати, мені кінець!

– Дурниці! – вигукнув Страшило. – Навіть якщо вони вміють поратися на кухні, їм зараз не до того.

– Та й полон для мене небезпечний, – похмуро заперечив Джек, – у мене голова може загнитися.

– Еге ж бо, голова в тебе – найслабше місце, – поспівчував Страшило. – Наше становище справді дуже небезпечне.

– Ви ще можете прожити багато років, – лепетав Гарбузова Голова, – а мені недовго жити. Мушу цінувати кожну годиноньку!

– Вгамуйся, не розкисай раніше, ніж треба, – заходився втішати його Страшило. – Дайте мені як слід поворушити мізками, і я обов'язково вигадаю, як нам звідси вибратися.

Товариство примовкло й приготувалося терпляче чекати, а Страшило відійшов чимдалі, став обличчям до стіни й так стояв хвилин п'ять. Коли він повернувся, його намальоване обличчя сяяло радістю.

– Де Кінь, на якому ти сюди прибув? – запитав він Гарбузову Голову.

– Я сказав, що це буде цінна штукенція, і твій слуга вирішив відвести його до королівської скарбниці, – відповів Джек.

– Я вирішив, що йому там буде найкраще, ваша величносте, – мовив на своє виправдання солдат – він було злякався, що припустився помилки.

– Ти вирішив правильно, – сказав Страшило. – Кінь ситий?

– Атож! Я насипав повну годівницю стружки.