Чарівник Країни Оз

– Спинися! Зачекай! – закричав Тіп, схопивши Лісоруба за залізну руку. – Хіба не бачиш – вони живі!

І тієї ж миті квіти знову почали обертатися, а обличчя зникли.

Залізний Лісоруб викинув сокиру і вкрай засмучений сів на землю.

– Підняти руку на таке вродливе створіння було би безсердечно! – гірко вигукнув він. – Однак я й гадки не маю, як нам тепер рухатися далі.

– Ці дівчата дуже нагадують мені повстанців, – задумливо промовив Страшило. – Незрозуміло тільки, як вони змогли так швидко вистежити і наздогнати.

– А в мене нема сумнівів: тут не обійшлося без чарів, – твердо промовив Тіп. – Хтось вирішив наслати на нас ману, і, швидше за все, цей хтось – бабця Момбі. Цілком можливо, що тут узагалі немає соняхів – вони просто ввижаються нам.

– Тоді спробуймо заплющити очі і пройти крізь них, – запропонував Залізний Лісоруб.

– Цього я зробити не зможу, – зітхнув Страшило, – адже мої очі намальовані розплющеними. Якщо у тебе є залізні повіки, не думай, що всі ми влаштовані так, як ти.

– А Кінь, наприклад, замість очей має сучки, – сказав Тіп, а тоді нахилився до свого чотириногого друга і дуже уважно на нього подивився. – Ану ж бо, – скомандував Тіп Коню, – рушай уперед, а ми подамося за тобою, і так, може, позбудемося омани. У мене вже в очах мерехтить і голова тріщить від болю.

Відтак Гарбузова Голова пришпорив Коня, а Тіп вирушив услід. Позаду кавалькади крокували Страшило та Залізний Лісоруб. Вони ступили всього кілька кроків і раптом виявили, що дорога зовсім вільна. Соняхів наче й не було ніколи.

Товариство бадьоро рушило вперед, але бабця Момбі не бажала поступатися так просто – вона вигадувала все нові хитрощі. Краєвиди весь час змінювалися, і мандрівники неодмінно заблукали би знову, якби не мудрість Страшила: він вирішив, що напрямок руху треба визначати тільки за сонцем – а оскільки жодним чарам небесне світило не підвладне, надійнішого вказівника годі було шукати.

Без пригод, звісно, обійтися не вдалося. Кінь провалився ногою в кролячу нору й полетів сторчголов. Гарбузову Голову при цьому підкинуло високо в повітря, і цей політ закінчився б для нього трагічно, якби Залізний Лісоруб не примудрився спритно, просто на льоту, зловити гарбуза, який дивом лишився цілий. Тіп миттю приладнав його туди, де йому було місце. А ось Коневі пощастило менше: нога, яку витягнули з кроликової ноги, виявилася поламаною – її треба було полагодити або замінити на нову. Без цього про подальші мандри не могло бути й мови.

– Кепські справи, – сказав Залізний Лісоруб, – якби поблизу росли бодай якісь дерева, я б за лічені хвилини змайстрував для бідолахи нову ногу, але щось навколо не видно навіть кущів.

– У цій частині Країни Оз немає, як на зло, житла – ані будинків, ані загорож, – нарікав Страшило.

– Невже нічого не можна зробити? – засмутився хлопчик.

– Уся надія на мої мізки, – сказав його величність. – Знаю з досвіду: навіть із найбезвихіднішого становища завжди знайдеться вихід, треба тільки краще його пошукати.

– То пошукаймо разом, – запропонував Тіп, – не може такого бути, щоб не знайшлося способу допомогти Коневі!

Вони сіли поруч на траву і глибоко задумались. Кінь лежав збоку і похмуро розглядав зламану ногу.

– Боляче? – співчутливо запитав його Залізний Лісоруб.

– Зовсім не болить, – відповів Кінь, – просто мені гірко усвідомлювати, що мене зробили не дуже майстерно.

Довгий час ніхто не промовив ані слова. Нарешті Залізний Лісоруб підняв голову і подивився кудись удалечінь.

– Хто це до нас поспішає? – здивовано запитав він.

Коли друзі прослідкували за його поглядом, то помітили, що до них наближається досить дивне створіння. Воно мчало по м'якій траві швидко й беззвучно, та вже за кілька хвилин постало перед маленьким товариством і заходилося розглядати їх з не меншим здивуванням, ніж вони його.

Страшило, треба зазначити, вмів зберігати спокій за будь-яких обставин.

– Доброго ранку! – сказав він першим, дуже ввічливо. Дивне створіння зірвало з голови капелюха, низько вклонилося і промовило:

– Доброго ранку всім. Сподіваюся, що ви всі разом і кожен зокрема гарно почувається. Дозвольте вручити вам мою візитівку.

І незнайомець ввічливо простягнув Страшилові картку. Той покрутив її так і сяк, похитав головою і передав Тіпу. Хлопчик прочитав уголос:

«Жук-Шкеребертник, В. 3. і Д. О.»

– Буває ж таке! – вигукнув Гарбузова Голова, витріщаючи очі на прибульця.

– Дивовижно, справді дивовижно, – буркотів собі під носа Залізний Лісоруб.

Очі Тіпа полізли на лоба, і тільки один Кінь байдуже зітхнув і відвернувся:

– Ви що, і є Жук-Шкеребертник? – поцікавився Страшило.

– Атож, шановний приятелю, – жваво підтвердив незнайомець. – Хіба ж на візитівці нема мого імені?

– Ім'я є, – сказав Страшило, – але що, скажіть на милість, означає В. 3.?

– В. 3. означає Вельми Збільшений, – гордо відповів Жук-Шкеребертник.

– Ясно, – Страшило критично оглянув прибулого. – Ви й справді вельми збільшені?

– Що за питання? – ображено відгукнувся Шкеребертник. – У мене склалося враження, ніби ви розсудливий та проникливий пан. Невже ви не помітили, що я в багато тисяч разів більший за будь-якого звичайного жука? І невже ця обставина не свідчить безсумнівно про те, що я Вельми Збільшений? Сумніватися в настільки очевидному факті – це просто неймовірно.

– Перепрошую, – засмутився Страшило. – Мій мозок, схоже, зазнав струсу під час останнього прання. Та чи не будете ви такі ласкаві пояснити, що означають літери Д. О.?

– Вони означають науковий ступінь, – пояснив Жук-Шкеребертник, зверхньо посміхаючись. – Д. О. – Дуже Освічений.

– Он воно що! – протягнув Страшило з певною полегкістю.

Тіп не міг відвести погляду від дивовижного створіння. У нього був чималий, круглий, як зазвичай буває у жуків, тулуб – досить плаский, зі спини темно-коричневий, попереду – в кремово-білу смужечку. Верхні лапки були такі ж тендітні, як нижні, а голова, що сиділа на довгій шиї, мало чим відрізнялася від людської, хіба тільки тим, що на кінчикові носа висіло щось схоже на антену або щупальце, і такі ж антени, що дуже нагадували закручені поросячі хвостики, стирчали на кінчиках вух по обидва боки голови. Очі в Жука були круглі, чорні, витрішкуваті, але загалом вираз обличчя був досить приємний.