Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Час жити і Час помирати
Шрифт:

– Зауере! – гукнув він. – Іммермане! До мене! Не забудьте лопати. Хто там ще є? Гребере! Гіршмане! Бернінгу! Штайнбреннере, візьміть команду на себе! Бачите руку? Розкопайте і переконайтеся, чи то не німець. Коли німець – поховайте! Хоча б’юсь об заклад, що ніякий то не німець!

Підійшов Штайнбреннер.

– Об заклад? – перепитав він. У нього був високий хлоп’ячий голос, якому він марно намагався надати чоловічої солідності. – На скільки?

Мюкке на мить завагався.

– На три карбованці, – сказав нарешті. – На три

окупаційні карбованці.

– П’ять. Якщо менше п’яти, я не згоден.

– Гаразд. П’ять. Але платити обов’язково.

Штайнбреннер засміявся. Його зуби заблищали в промінні блідого сонця. Було йому дев’ятнадцять років, він мав біляве волосся і обличчя готичного ангела.

– Звичайно, платити! А як же інакше, Мюкке?

Мюкке не симпатизував Штайнбреннеру, але побоювався його і був з ним обережним. Усі знали, що той стовідсотковий нацист.

– Добре, добре. – Мюкке дістав із кишені портсигар вишневого дерева з випаленими на кришці квітами. – Сигарету?

– Можна!

– А фюрер не курить, Штайнбреннере, – недбало кинув Іммерман.

– Стули писок!

– Сам стули!

– Ти тут, видно, розжирів! – Штайнбреннер скоса поглянув на нього крізь довгі вії. – Мабуть, уже все позабував, га?

Іммерман розсміявся:

– У мене не така коротка пам’ять. І я знаю, на що ти натякаєш, Максе. Але й ти не забувай того, що сказав я: фюрер не курить. І тільки. Тут четверо свідків. А те, що фюрер не курить, відомо кожному.

– Годі патякати! – сказав Мюкке. – Треба копати. Наказ командира роти.

– Ну що ж, почнемо! – Штайнбреннер припалив сигарету, яку йому дав Мюкке.

– Відколи це в наряді курять? – запитав Іммерман.

– Ми не в наряді, – роздратовано заявив Мюкке. – Годі теревенити. Гіршмане, це й вас стосується! Ідіть відкопуйте росіянина.

– Це не росіянин, – сказав Гребер. Він сам підтягнув до вбитого кілька дощок і заходився звільняти від снігу руку та груди. Тепер стало добре видно мокрий мундир.

– Не росіянин? – Штайнбреннер спритно й упевнено, немов танцівник, пройшов по хистких дошках і присів навпочіпки біля Гребера. – А й справді! Форма німецька. – Він обернувся. – Мюкке, це не росіянин! Я виграв!

Важко ступаючи, Мюкке підійшов ближче. Пильно поглянув у яму, що повільно наповнювалась водою.

– Нічого не розумію, – промурмотів він. – Ось уже майже тиждень, як ми знаходимо лише росіян. Очевидно, цей з грудневих, тільки провалився глибше.

– А може, ще з жовтневих, – промовив Гребер. – Тоді тут проходив наш полк.

– Дурниці! З тих ніхто залишитись не міг.

– Ще й як міг. У нас тут був нічний бій. Росіяни відступили, а нам одразу ж наказали рушати далі.

– Це правда, – підтвердив Зауер.

– Дурниці! Наша тилова служба напевно підібрала й поховала всіх убитих. Напевно!

– Не дуже це напевно. Наприкінці жовтня випав глибокий сніг. А ми просувалися тоді ще досить швидко.

– Я чую це від тебе вже вдруге. –

Штайнбреннер поглянув на Гребера.

– Коли маєш охоту, можеш почути ще й втретє. Ми тоді перейшли в контрнаступ і просунулись більш як на сто кілометрів.

– А тепер ми що, відступаємо?

– Тепер ми знову повернулися сюди.

– Отже, відступаємо – так чи ні?

Іммерман застережливо штовхнув Гребера.

– А що, може, йдемо вперед? – запитав той.

– Ми скорочуємо свою лінію, – відповів Іммерман і насмішкувато поглянув Штайнбреннерові в очі. – Ось уже цілий рік. Стратегічна необхідність, без якої не виграти війни. Це відомо кожному.

– У нього на пальці перстень, – раптом промовив Гіршман. Він прогріб іще й вивільнив другу руку мертвого. Мюкке нахилився.

– Справді, – підтвердив він. – Навіть золотий. Обручка.

Усі подивилися на перстень.

– Будь із ним обережнішим, а то цей мерзотник ще зіпсує тобі відпустку. Доповість, що ти панікер. Він так і жде нагоди.

– Він просто задавака. Гляди, краще сам не вклепайся. Ти в нього більше на прикметі, ніж я.

– Чхати мені на нього. Я відпустки не матиму.

– На ньому нашивки нашого полку, – мовив Гіршман, розгортаючи руками сніг.

– Отже, тепер немає жодного сумніву, що це не росіянин? Чи не так? – Штайнбреннер ошкірився до Мюкке.

– Ні, не росіянин, – сердито відповів той.

– П’ять карбованців! Жаль, що не побилися об заклад на десять. Давай грошики!

– При мені немає.

– А де ж вони? Чи не в рейхсбанку? Ану давай!

Мюкке розлючено подивився на Штайнбреннера. Потім дістав із кишені на грудях гаманець і відрахував гроші.

– Сьогодні мені не щастить. Прокляття!

Штайнбреннер сховав гроші.

– По-моєму, це Райке, – сказав Гребер.

– Що?

– Лейтенант Райке з нашої роти. Це його погони. А на правій руці бракує половини вказівного пальця.

– Дурниці. Райке поранило, і його евакуювали в тил. Нам потім сказали.

– І все-таки це Райке.

– Звільніть йому голову.

Гребер і Гіршман відгрібали далі.

– Обережно! – гукнув Мюкке. – Не зачепіть голови.

Нарешті з-під снігу з’явилося обличчя. Воно було мокре, в очницях ще лежав сніг, і це справляло дивне враження; здавалося, скульптор не доліпив маску, залишивши її сліпою. Між посинілими губами блищав золотий зуб.

– Я його не впізнаю, – сказав Мюкке.

– А має бути він. Серед офіцерів, крім нього, втрат у нас не було.

– Витріть йому очі.

Якусь мить Гребер вагався. Потім обережно змів сніг рукавицею.

– Так, це він, – мовив тихо.

Мюкке захвилювався. Тепер він сам перейняв на себе командування. Коли йдеться про офіцера, вирішив він, командувати має старший чином.

– Підніміть його! Гіршман і Зауер візьмуть за ноги, Штайнбреннер і Бернінг – за руки. Гребере, обережніше з головою. Нумо, всі разом – раз, два!

Поделиться с друзьями: