Час жити і Час помирати

Тіло трохи подалося.

– Ану, ще разок! Дружніше!

Труп знову трохи подався. Із снігової ями, коли туди проникло повітря, долинуло глухе зітхання.

– Пане фельдфебель, нога відпадає! – гукнув Гіршман.

Це був лише чобіт. Він наполовину зсунувся. Від талої води ноги в чоботях погнили і м’ясо розповзлося.

– Опустіть на землю! – закричав Мюкке.

Та було вже пізно. Тіло випорснуло, і чобіт залишився у Гіршмана в руках.

– Там хоч нога є? – спитав Іммерман.

– Поставте чобіт збоку й розгрібайте далі, – гримнув Мюкке на Гіршмана. – Хто б міг подумати, що тіло вже розклалося зовсім? А ви, Іммермане, помовчте. Майте повагу до смерті!

Іммерман здивовано поглянув на Мюкке, але нічого не сказав. Через кілька хвилин усе тіло відгребли від снігу. У мокрому мундирі знайшли гаманець із документами. Літери порозпливались, але дещо можна було розібрати. Гребер не помилився: це був лейтенант Райке, той самий, що восени командував взводом у їхній роті.

– Треба негайно доповісти, – сказав Мюкке. – Залишайтеся тут! Я одразу ж повернусь!

Він подався до хати, де жив командир роти. Це була єдина більш-менш придатна для житла будівля. До революції вона, очевидно, належала попові. Рае сидів у світлиці. Мюкке з ненавистю подивився на широку російську піч, у якій палахкотів вогонь. На припічку спала лейтенантова вівчарка. Мюкке доповів, і Рае вийшов із ним на вулицю.

Зупинившись біля мертвого тіла, Рае хвилину мовчки дивився на нього.

– Закрийте йому очі, – мовив нарешті.

– Неможливо, пане лейтенант, – відповів Гребер. – Повіки надто розм’якли, можуть одірватися.

Рае перевів погляд на розбиту церкву.

– Перенесіть його поки що туди. Домовина знайдеться?

– Домовини довелося покинути, – доповів Мюкке. – У нас було кілька про всякий випадок. Тепер вони дісталися росіянам. Гадаю, вони їм знадобляться.

Штайнбреннер зареготав. Рае не сміявся.

– А можна зробити домовину?

– Швидко її не зробиш, пане лейтенант, – відповів Гребер. – А тіло вже зовсім розклалося. Та й навряд щоб у селі знайшовся підходящий матеріал.

Рае кивнув.

– Загорніть його в плащ-намет. Отак у ньому й поховаємо. Викопайте могилу і збийте хреста.

Гребер, Зауер, Іммерман і Бернінг понесли мішкувате тіло до церкви. Гіршман, обережно ступаючи позаду, ніс чобіт, з якого виглядали рештки ноги.

– Фельдфебелю Мюкке! – гукнув Рае.

– Я, пане лейтенант!

– Сьогодні сюди пришлють чотирьох російських партизанів. Завтра на світанку їх треба розстріляти. Доручено нашій роті. Підберіть добровольців у своєму взводі. Інакше людей визначать у ротній канцелярії.

– Слухаюсь, пане лейтенант!

– Одному Господу відомо, чому робити це мусимо саме ми! Але в цьому шарварку…

– Я йду добровільно, – вихопився Штайнбреннер.

– Гаразд.

Обличчя Рае залишилося непорушним. Немов на ходулях, він подибав прочищеною стежкою до хати.

«Пішов до своєї печі, – подумав Мюкке. – Ганчірка! Що ж тут такого – розстріляти кількох партизанів! Наче вони не розстрілюють наших товаришів сотнями!»

– Якщо росіян приведуть вчасно, хай вони заразом викопають могилу і для Райке, – сказав Штайнбреннер. – Нам не доведеться місити грязюку. Ви як гадаєте, пане фельдфебель?

– Про мене!

На душі в Мюкке було гидко. «Теж мені вчитель знайшовся, – думав він. – Худющий, довготелесий, просто жердина в рогових окулярах. Ще з минулої війни лейтенант! Жодного просування по службі. Хоробрий? Гаразд! А хто не був хоробрим? Немає в нього фюрерського гарту!»

– Якої ви думки про Рае? – запитав він Штайнбреннера.

Той здивовано поглянув на нього:

– Адже він наш ротний командир, чи не так?

– Звичайно. А взагалі?

– Взагалі? Що – взагалі?

– Нічого, – невдоволено буркнув Мюкке.

– Глибше не треба? – запитав найстаріший із росіян, йому було років сімдесят, він мав брудну білу бороду, сині-сині очі, розмовляв ламаною німецькою мовою.

– Заткни пельку і чекай, доки тебе спитають, – гримнув Штайнбреннер. Він помітно повеселішав, його очі стежили за жінкою, що була серед партизанів. Вона була молода й здорова.

– Треба глибше, – сказав Гребер. Разом із Штайнбреннером та Зауером він наглядав за полоненими.

– Для нас? – поцікавився росіянин.

Штайнбреннер спритно підскочив до нього й навідліг сильно вдарив по обличчю.

– Я ж тобі, діду, вже казав, щоб ти заткнув пельку. По-твоєму, тут що, базар? – І всміхнувся. Його обличчя не виражало гніву; на ньому проступало скоріше задоволення, з яким хлопчик відриває мухам лапи.

– Ні, це могила не для вас, – промовив Гребер.

Росіянин не поворухнувся. Він стояв і дивився на Штайнбреннера. Той уп’явся поглядом у нього. Раптом Штайнбреннер перемінився на обличчі. Він увесь внутрішньо напружився, мабуть, гадаючи, що росіянин неодмінно кинеться на нього, і чекав лише першого поруху. Що ж, він пристрелить його відразу. Не велика біда! Старого все одно чекає смерть, і ніхто не доскіпуватиметься, чи він убив його захищаючись, а чи просто знічев’я. Проте для самого Штайнбреннера це було не однаково. Гребер не міг збагнути, чи Штайнбреннер навмисне дратує росіянина лише заради спортивного інтересу, аби той на мить утратив самоконтроль, чи в нього ще залишився той своєрідний педантизм, з яким людина, навіть убиваючи іншу людину, намагається виправдати себе у власних очах. Трапляється і те, й друге. А інколи те й друге одночасно. Гребер спостерігав це не раз.

Росіянин не ворушився. Кров із розбитого носа збігала йому на бороду. Гребер зважував, що б він сам зробив на його місці: кинувся на ворога, ризикуючи бути забитим, чи стерпів би все за кілька зайвих годин, за одну ніч життя? Але так нічого й не вирішив.

Росіянин повільно нахилився і підняв мотику. Штайнбреннер ступив крок назад, готовий вистрелити. Але росіянин не випростався. Він почав знов колупати дно ями. Штайнбреннер ошкірився.

– Лягай униз! – скомандував він.

Росіянин кинув мотику й ліг у яму. Він лежав нерухомо. Кілька кавалків снігу впало на нього, коли Штайнбреннер переступав через могилу.

– Не коротка? – запитав Штайнбреннер Гребера.

– Ні. Райке був невисокий.

Росіянин дивився вгору. Очі його були широко розплющені. Здавалося, в них віддзеркалюється небесна блакить. Від подиху м’яка борода біля рота ворушилася. Штайнбреннер якусь хвилю зачекав, потім звелів:

– Вилазь!

Росіянин вибрався нагору. Мокра земля налипла на його піджак.

– Так, – сказав Штайнбреннер і поглянув на жінку. – А тепер підемо копати могили й для вас. Не обов’язково так глибоко. Байдуже, коли влітку вас пожеруть лисиці.