Час жити і Час помирати

Жінка впала долілиць. Вона була ще жива. Спершись на лікоть і підвівши голову, дивилася на солдатів. На обличчі Штайнбреннера відбилося задоволення. Крім нього, в неї ніхто не цілився.

З могили почувся голос старого, потім стало тихо. Тільки жінка все ще лежала, спираючись на лікті. Повернувши до солдатів своє вилицювате обличчя, вона щось прохрипіла. Старий росіянин був мертвий, і ніхто вже не міг перекласти, що вона каже. Вона лежала, спираючись на лікті, неначе велика строката жаба, що не може зрушити з місця, і хрипіла, не відводячи погляду. Здавалося, жінка не бачить, як збоку до неї підходить роздратований її хрипінням Мюкке. Вона все хрипіла й хрипіла, і лише в останню мить побачила пістолет. Відкинувши голову, вона вп’ялася зубами в руку Мюкке. Той вилаявся і лівою рукою з розмаху вдарив її в підборіддя. Коли зуби розціпились, він вистрілив їй у потилицю.

– Нікчемні стрільці, – гаркнув Мюкке. – Цілитись не вмієте!

– Це Гіршман, пане лейтенант, – доповів Штайнбреннер.

– Ні, не Гіршман, – заперечив Гребер.

– Тихо! – крикнув Мюкке. – Вас не питають! – Він поглянув на Мюллера. Той стояв страшенно блідий, заціпенілий.

Мюкке нахилився, щоб оглянути інших росіян. Приклавши пістолет до вуха одного з молодших, вистрілив. Голова сіпнулася і знову впала. Мюкке заховав пістолета й подивився на свою руку. Потім дістав носовичка й перев’язав рану.

– Помажте йодом, – порадив Мюллер. – Де фельдшер?

– У третій хаті праворуч, пане лейтенант!

– Негайно йдіть туди!

Мюкке пішов. Мюллер подивився на розстріляних. Жінка лежала, розпластавшись на мокрій землі.

– Покладіть її в яму й закопайте, – звелів солдатам. Він раптом розлютився, сам не знаючи чого.

2

Уночі гуркіт за горизонтом подужчав. Небо почервоніло, а спалахи гарматних пострілів стали чіткішими. Десять днів тому полк відвели з фронту на відпочинок. Але росіяни наближались. Фронт пересувався щодня. Він уже не мав якоїсь певної лінії. Росіяни атакували. Вони наступали вже кілька місяців. А полк кілька місяців відходив.

Гребер прокинувся. Прислухавсь до гуркоту і спробував знову заснути. Але це йому не вдалося. Трохи згодом він узув чоботи й вийшов надвір. Стояла ясна, тепла ніч. Праворуч, за лісом, вибухали снаряди. Освітлювальні ракети висіли в повітрі, немов прозорі медузи, розливаючи холодне сяйво. Десь за лінією фронту прожектори обмацували небо, шукаючи літаків.

Гребер зупинився і глянув угору. Місяць ще не зійшов, але небо було всипане зорями. Він їх не бачив, він бачив лише те, що ця ніч на руку льотчикам.

– Гарна погода для відпускників, – промовив хтось поруч.

Це був Іммерман. Він саме заступив у караул. Хоча полк стояв на відпочинку, партизани могли з’явитися будь-де, і вночі все охоронялося.

– Чого так рано підхопився? – запитав Іммерман. – До зміни ще півгодини. Іди краще спати. Я тебе розбуджу. Коли ж тоді спати, як не в твої роки. Тобі скільки? Двадцять три?

– Так.

– Ну от.

– Я виспався.

– Мабуть, кортить скоріше у відпустку, еге ж? – Іммерман пильно подивився на Гребера. – Хіба не свинство? Відпустка!

– Я її ще не одержав. В останню мить можуть відмінити. Мені так бувало вже тричі.

– Усе може статися. З якого числа тобі належить?

– Це тягнеться вже півроку, і завжди щось ставало на перешкоді. Останнього разу – легке поранення, але його виявилось недостатньо для відправки на батьківщину.

– Так, не щастить, але тобі хоч належить відпустка. А мені ось – ні. Я ж колишній соціал-демократ. Політично неблагонадійний. Маю шанси загинути героєм, тільки й того. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.

Гребер озирнувся довкола.

Іммерман розсміявся:

– Типовий погляд німця! Не бійся! Усі хропуть. Штайнбреннер також.

– А я про нього й не думав, – сердито заперечив Гребер. Але думав він саме про нього.

– Тим гірше! – Іммерман знову засміявся. – Виходить, це так глибоко в нас укоренилося, що ми вже й не помічаємо. Кумедно, що в наш героїчний час розвелося так багато донощиків, як грибів після дощу. Є над чим задуматись, правда ж?

Гребер якусь мить помовчав.

– Коли ти так добре у всьому розбираєшся, то тим більше повинен остерігатися Штайнбреннера, – промовив він нарешті.

– Чхати мені на того Штайнбреннера. Мені він не стільки може нашкодити, як вам. Саме тому, що я необережний. Для таких, як я, це найкраща рекомендація. Надмірне виляння хвостом насторожило б наших бонз. Це старе правило колишніх членів СДПН, щоб відвернути від себе підозру. Згоден?

Гребер похукав на руки.

– Холодно, – сказав по тому. Він не хотів устрявати в політичні дискусії. Краще залишатися осторонь. Він прагнув одного – одержати відпустку й намагався не нашкодити справі. Іммерман має рацію: в третьому рейху люди не довіряють одне одному. Майже ні з ким не можна почуватися в безпеці. А коли не почуваєшся в безпеці, то краще тримати язика за зубами.

– Коли ти востаннє був дома? – спитав Іммерман.

– Десь років два тому.

– Давненько, чорт забирай! Ох і надивуєшся ж ти!

Гребер не відповів.

– А таки надивуєшся, – повторив Іммерман. – Як там усе змінилося!

– А що там, власне, могло змінитися?

– Геть усе. Сам побачиш.

На якусь мить Гребер відчув острах, гострий, немов колька в животі. Це почуття було йому відоме, воно з’являлося час од часу, раптово і без будь-якої особливої причини. У світі, який уже давно втратив гарантію безпеки, це було не дивно.

– Звідки ти знаєш? – спитав він. – Ти ж не був у відпустці.

– Не був, але знаю.

Гребер підвівся. І навіщо тільки він вийшов надвір? Йому не хотілося розмовляти. Кортіло побути наодинці. От якби поїхати зараз! Це стало в нього ідеєю фікс. Він прагнув самоти, самоти на кілька тижнів, щоб обдумати все самому, більш нічого. Було багато чого такого, над чим варто задуматись. Не тут – там, на батьківщині, сам на сам, по той бік війни.

– Пора змінюватись, – сказав він. – Зберу свої бебехи й розбуджу Зауера.

Гуркіт котився крізь ніч далі. Гуркіт і спалахи од вибухів на горизонті. Гребер вдивлявся вдалину. Росіяни. Восени 1941 року фюрер оголосив, що з ними покінчено, і це було схоже на правду. Восени 1942 року він заявив так удруге, і ще й тоді це скидалось на правду. Але потім під Москвою і Сталінградом сталося щось незбагненне. Просування вперед раптом припинилося. Немовби з волі якогось чародія. У росіян знову десь узялася артилерія. З’явився оцей гуркіт на горизонті і заглушив усі фюрерові промови. Відтоді він не стихає і жене поперед себе німецькі дивізії в зворотному напрямку. Ніхто не розумів, що воно діється, але раптово поширились чутки, нібито цілі армійські корпуси потрапили в оточення і здалися в полон. А незабаром уже кожен побачив, що перемоги обернулися на поразки і втечу. Втечу, так само як і в Африці, коли Каїр був так близько.