Чебрець в молоцi

Він не хотів, щоб у нього колись були такі очі, такі розпухлі ноги й така відраза на обличчі від споглядання собору Паризької Богоматері. Не хотів, щоб його водили в колоні по двоє і перераховували, випускаючи з автобуса. Тому він рідко подорожував і ніколи не їздив у туристичних групах. І завжди намагався якщо не записати, то хоча б переповісти комусь свої враження, хоча уже під час перших застільних розповідей після повернення усвідомлював, яка велетенська прірва відділяє те, що він бачив, від того, що здатен розповісти. Різниця не менша, ніж між історичним фактом і легендою, між дійсністю й міфом, які розповідають про те саме, але нічого схожого в цих розповідях немає. І це викликає найбільші сумніви, найбільшу непевність у тому, що взагалі існує яка-небудь дійсність, об’єктивна чи суб’єктивна, побачена чи описана. Сумніви в тому, що побачена й описана дійсності коли-небудь зможуть наздогнати одна одну, створити хоча б ілюзію певності, нехай короткотривалу. Цього б Зенонові вистачило, аби знайти в собі сили і впевненість для приречених на поразку подальших спроб описувати побачене, а особливо відчуте.

Що саме він відчував при погляді на цю маленьку дівчинку в німецькому готелі біля колишньої школи Гітлер-юґенду, яка показала йому свою ляльку і розповіла, що вчора цілий день не заважала мамі працювати? Звичайне сентиментальне розчулення при погляді на маленьких дітей із їхніми наївними, але такими справжніми радощами й розчаруваннями? Чи смуток через неможливість повернутися до світу цих простих речей світу дитинства? А можливо, цей епізод запам’ятався йому як чергове свідчення його власної поразки в ролі батька, однієї з багатьох поразок у його тільки позірно успішному житті? Можливо, усі ці поїздки, увесь цей псевдоуспіх, до якого він так прагнув і якого досягнув, насправді був чимось цілковито зайвим і змусив його пропустити в житті якісь справді важливі речі, відсутність яких ще досі ним належно не усвідомлена, і саме це примушує відчувати постійне легке роздратування і невпевненість у собі? І чи справді відчуте ним у той короткий момент могло мати аж такі складні асоціації та пояснення, чи все це лише доточені згодом інтерпретації, які мають із епізодом у готелі так само мало спільного, як його дотепні та жваві розповіді з тим похмурим мізантропічним настроєм, який часто охоплював його під час подорожей і примушував уже наперед дратуватися через неможливість адекватно відтворити все побачене, неможливість повернути час і настрій, пережити той самий момент двічі.

І хоча його застільні історії про епізоди з мандрівок, як правило, викликали захоплення й регулярні вибухи реготу слухачів, сам він не міг позбутися відчуття, що описуване ним зовсім не відповідає баченому насправді, що всі описи зводяться до поверхових і стандартних, позбавлених настрою та деталей, як ті, що їх доводиться вислуховувати від знайомих після кожної відпустки. Коли різні люди розповідають про різні місця такими однаковими, позбавленими будь-яких відхилень від стандарту фразами й супроводжують свої розповіді не менш уніфікованими фотографіями, що здається, ніби всі вони вже багато років відпочивають разом в одному й тому ж місці й протягом усього відпочинку займаються повторенням старанно вивченого напам’ять тексту, який відтворюватимуть потім, намагаючись не помилитися навіть в інтонаціях. На фотографіях з року в рік міняються лише розміри черевця голови сім’ї та об’єм талії його половини, ростуть і дорослішають діти, і все це на фоні безхмарного голубого неба, відділеного від такого ж безхмарного голубого моря лише лінією горизонту. На цих світлинах пляжі Болгарії мало чим відрізняються від пляжів Єгипту, а далекі пансіонати на фоні кримських гір дуже схожі на контури готелів на фоні Альп, Карпат або Татр.

Зенона завжди дратували такого типу фотографії та розповіді, але з віком не менше дратували його й власні спроби описати побачене. Щоразу, коли він оглядав свої аматорські світлини, на яких рідко можна було побачити людей, хіба що випадкових перехожих у кадрі на фоні безкінечних архітектурних фрагментів, які з часом відокремилися в нього в пам’яті від своїх географічних координат, причому деколи йому доводилося довго зосереджуватися, аби пригадати, до якого саме собору належить сфотографована ним зблизька химера, іржава пляма на масивних дверях входу під номером 13 чи обісрана голубами потилиця пам’ятника. Але переважно при погляді на ці світлини сторінки з його ненаписаних текстів оживали в пам’яті, і він знову відчував себе перед входом до монументальної катедри в Реґенсбурзі, у театрі Вільгельміни у Байройті, біля берлінського Райхстагу, на польсько-німецькому кордоні. Важливими були не ці історичні місця, не почуті під час випадкових екскурсій цифри, не прізвища та легенди — важливим був раптово відчутий і назавжди втрачений момент, коли раптом усвідомлюєш, встигаєш виловити з потоку зайвої інформації щось важливе, що має сенс тільки для тебе і тільки в цю мить, щось, що ти ніколи й нікому не зможеш описати, переповісти, дати зрозуміти, щось, що назавжди залишиться в минулому і що ніколи не вдасться відтворити під час наступних візитів чи розповідей про побачене. У колекціонуванні таких моментів, на його думку, полягав справжній сенс подорожування, і про це йому хотілося написати книгу. І що чіткіше він усвідомлював нездійсненність свого бажання, то більше йому хотілося довести собі й усім, що він на це здатен, що можливо розвинути в собі талант і що йому це вдалося. Що Алла могла б пишатися ним, якби могла, що Софійка зможе пишатися ним по-справжньому і перечитувати його книги з захопленням, із яким перечитує книги інших письменників. Що виправдала себе його одержимість написанням справжнього тексту і все, чим він пожертвував заради цього. Що коли він нарешті напише цей текст, то його більше не мучитимуть ідеальні сюжети, яких йому ніколи не втілити в геніальні тексти, що відтоді в його житті з’явиться щось, чого йому завжди бракувало, хоча він і не зміг би з певністю сказати, що саме це було.

Однією з так і не написаних, хоча багато разів описаних тем була й історія його батьків, а також не названа, хоча й повсюдно присутня історія їхнього мовчання. Мовчання при ньому, мовчання одне з одним. Часом йому навіть здавалося, що якби йому хоч раз, принаймні в уяві чи уві сні, вдалося б порушити цю затяту мовчанку, то всі його проблеми відразу б вирішилися, і він зміг би написати усі свої так талановито придумані книги й стати справжнім письменником, а не просто «розкрученим іменем». Він часто провадив уявні діалоги з батьками, ставлячи їм питання, які ніколи б не наважився поставити насправді. А в кожній наступній своїй книзі заново вигадував своїх батьків.

Практично в усіх його книгах та сценаріях батьки героя були розлученими, заводили коханців та коханок, травмуючи дітей своїм невпорядкованим сексуальним життям. Або, навпаки, були селянами, далекими від тонкої чуттєвості подружніх стосунків, звиклими до грубого й діловитого ставлення одне до одного. Але попри те, що він старанно намагався робити основний акцент саме на приватному житті своїх героїв, виходило в нього щось зовсім протилежне. У його творах люди переважно брали активну участь у насиченому політичному житті своєї епохи. В одній зі своїх перших книг він зробив батька червоним розвідником у німецькому тилу, який загинув, підірвавши разом із собою кілька високих чинів ворожої армії, — ця книга вийшла ще за радянських часів, завдяки їй він став членом спілки письменників, отримав квартиру й майстерню в центрі міста і познайомився зі столичними колегами. Завдяки цим зв’язкам йому вдалося пережити важкі часи перших пострадянських років, коли в його книгах уже не фігурувала Червона армія, а навпаки, з’явилися боївки УПА, які боролися з партизанами. В одній із таких історій його батько підірвав штаб червоноармійців, а сам залишився живим. Або ж були історії на зразок тих, яку він колись надіслав Софійці.

Справжню історію своєї родини він знав, хоча й не міг пригадати звідки, принаймні не від самих батьків: на такі теми вони ніколи не розмовляли.

Критики переважно дорікали йому за те, що в книгах замало приватності, психологізму, деталей, дорікали за «зловживання селянським дискурсом», але, як він не старався, уникнути цього йому не вдавалося. І він уже навіть починав підозрювати, що винен у цьому не брак таланту, а якась неправильність у його стосунках зі світом, корені якої заховані глибоко в шухляді маминого антикварного «Зінґера». Часом йому здавалося, що в житті його батьків усе було саме так, як у його книгах: вони жили в епоху, настільки насичену подіями й труднощами, що їм було не до того, аби заглиблюватися в тонкощі власних стосунків, не до того, аби перейматися, як їхній син сприймає ці стосунки. Брак приватності компенсувався надлишком історичних моментів та усвідомленням відповідальності власної місії. Найважливішою була надійність і можливість покластися одне на одного: у тому далекому дивному світі вони не могли розраховувати більше ні на кого.

Він ревниво спостерігав за тим, як його мати ставилася до Софійки, і не впізнавав цієї стриманої і суворої жінки, часом йому було навіть шкода свого власного дитинства, у якому він не пригадував стільки материнської ніжності. Йому здавалося, що батьки хотіли якнайкраще підготувати його до суворої реальності дорослого життя й боялися бути з ним занадто ніжними, аби не розпестити. А результат виявився прямо протилежним. І мама зрозуміла це, тому з Софійкою поводилася зовсім по-іншому. Але потім упевненість зникала, йому ставало соромно за власні ревнощі, і він починав думати, що просто не пам’ятає, як все було насправді, а дитячий егоїзм не давав йому тоді належно оцінити зусилля батьків, прикладені для його виховання. Тим більше що сам він вихованням власної доньки майже не займався.

Тепер, коли минуло багато років від того дня, коли він востаннє бачив Аллу, він розумів, що вони поводилися неправильно. Намагалися ні в чому не наслідувати власних батьків, але чим стараннішими були ці намагання, тим мізернішим результат. Хоча він не був переконаний, що, якби вони поводилися по-іншому, це могло б їм допомогти. Якби він зустрівся з Софійкою і не посилав їй тої вигаданої історії, якби розповів їй про те, що батьки завжди все приховували від нього, а вони з Аллою все приховували від Софійки, і що люди, які все приховують, рано чи пізно перестають бути чесними навіть із собою і вже не знають, які вони насправді. І що він не знає, як правильно, хоча завжди був переконаний, що знає. Що він шкодує зараз, бо прожив життя тільки для себе і тепер дуже самотній, хоча і не впевнений, що було б по-іншому, якби він присвятив своє життя комусь. Що він так мало міг дати Софійці, бо завжди був зайнятий собою, але не переконаний, що зміг би дати більше, якби примусив себе займатися нею. Що він не знає, чи його батьки дійсно жили так гармонійно, як удавали, чи вдавали це настільки майстерно, що з часом заплуталися самі. Що він хотів би порадити щось Софійці, якийсь рецепт на життя, який зробив би її щасливою, або принаймні якесь застереження, чого не варто робити, аби не стати нещасною. Але він нічого такого не може порадити, і тому нехай між ними залишається та безглузда й нікому не потрібна історія про сільських партизанів, нехай Софійка так ніколи й не довідається про шухляду в «Зінґері», нехай спробує протриматися на тому, що змогла і встигла дати їй бабця. У бабці принаймні була переконаність, що вона знає, як потрібно. Або вона тільки вдавала таке знання перед Зеноном, а можливо, і сама перед собою.

Зенон вирішив, що потрібно написати про все це Софійці, але визирнув за вікно і побачив, що майже все листя на каштані у дворі вкрите чорними пухирцями й покручене, так ніби надворі уже пізня осінь, хоча насправді ще тільки липень. Він щось чув про те, що по всій Європі вимирають каштани: дивна хвороба починається з листя і вбиває дерева, а зарадити цьому неможливо. І ось тепер ця хвороба дійшла й до них, до каштана, який він пам’ятав з дитинства. Зенон перевів погляд із каштана на біле полотно щойно створеного файлу, який ще не мав назви і в якому він збирався набирати листа до Софійки, рішучим рухом вимкнув комп’ютер і пішов на кухню запарювати каву. Вже багато років він пив каву тільки з улюбленого жовтого горнятка Алли, хоча робив це не з сентиментальних міркувань, а просто за звичкою.

Микола Іванович

Протягом останніх двох років роль третього у житті Лілі з мамою виконував Микола Іванович, який захистив докторську ще до тридцяти й тепер належав до найперспективніших учених своєї галузі — його регулярно запрошували з лекціями за кордон, а незабаром він мав переїхати до Києва, на престижну посаду в Академії наук. Невідомо, як його переїзд вплинув би на стосунки з Дариною, як звали маму Лілі. Можливо, що й ніяк, бо добиратися з Києва йому було б навіть простіше, ніж зі Стрия, звідки він їздив досі. Але Миколу Івановича знайшли мертвим уранці, в суботу, — Ліля запам’ятала лише, що це була субота, хоча й не могла точно пригадати, якого місяця. Можливо, пізньої осені, можливо, ранньої весни, у кож