Чебрець в молоцi

Вони познайомилися, коли партнер Алли у бальних танцях несподівано виїхав за кордон після того, як протанцював із нею в парі кілька років і вони отримали найбільші, наразі у її кар’єрі, відзнаки конкурсів та фестивалів, у них була дуже хороша перспектива, а тепер він виїхав. Хоча несподіваним це було лише для неї — він сам довго готувався до виїзду й роками збирав необхідні папери, але сказати їй не наважувався, усвідомлюючи, що це стане для неї ударом. Знайти відповідного партнера в бальних танцях не менш складно, ніж у подружньому житті. І коли ти нарешті натрапляєш на людину, з якою можливе це порозуміння без зайвих пояснень, ця синхронність рухів і вміння підтримати в потрібний момент, то можна вважати, що досягнуто найважливішого. Її партнер виїхав саме тоді, коли роки наполегливої праці почали приносити заслужені перемоги. І вона добре розуміла, що навіть коли їй неймовірно пощастить і вона відразу ж знайде йому заміну, то все одно втратить час, надолужити який уже не вдасться. Кар’єра в бальних танцях суворо пов’язана з віком, а у її віці занадто пізно починати все з нуля.

Алла цілими днями безцільно блукала містом, а оскільки була пізня осінь, то листя розсипалося на порох ще до того, як опускалося їй на плечі, навіть ще у повітрі, і до землі доходив уже тільки прілий важкий запах і трохи силосоподібного порошку. Аби зігрітися, вона годинами просиджувала в кав’ярнях і переглядала незмінний вже багато років репертуар обшарпаних кінотеатрів, що їх не ремонтували вже понад десятиліття. Зігрітися на кіносеансах не вдавалося, і вона потроху роздумувала над тим, чи не брати з собою в ці подорожі коньяк у батьковій солдатській фляжці. Але фляжка неминуче викликала неприємні спогади про батьків алкоголізм, з яким була пов’язана відраза до спиртного навіть у гомеопатичних дозах.

Алла і Зенон зустрілися випадково, на одному з сеансів о 13.30, коли двоє глядачів у залі — це вже подія. Після фільму він підійшов до неї і запросив на каву. Ніби повторюючи сюжет посередньої мелодрами, яку вони дивилися перед знайомством, через півроку вони одружилися. Через рік народилася Софійка, і про те, як саме минули ці шість років, Алла небагато могла б розповісти. Окрім того, що кілька разів Зенон її зраджував, кілька разів вона зраджувала Зенона. І щоразу це ставало великою трагедією, супроводжувалося бурхливими розмовами, з’ясуваннями стосунків, сльозами і втішаннями. Одного разу після таких утішань вона завагітніла вдруге. Та коли сказала про це Зенону, помітила в його очах щось дивне, зовсім їй незнайоме і зовсім не те, чого вона чекала. Воно визирнуло і відразу ж зникло — вона навіть не встигла пересвідчитися, чи було воно насправді, чи просто примарилося її вразливій уяві, але чомусь це сильно її налякало, і вона прийняла рішення за них обох.

— Патологія, — бадьорим голосом повідомила зі слухавки медсестра, і Аллі захотілося зникнути в кілометрах дроту, що з’єднували її з цим відділенням, де працювала знайома лікарка, що згодилася допомогти, хотілося зав’язнути і так і не випорпатись із різнокольорових смужок телефонного кабелю, щоб отримати змогу не відповідати на це моторошне привітання.

На зупинку автобусу опускалося жовте кленове листя, перевертаючись жилавим боком догори. Вона по-дитячому загадала, що нікуди не поїде, якщо три наступних листки перевернуться догори іншим боком, але вони не перевернулися. Вона зітхнула й сіла в автобус. Чомусь усе важливе в їхньому житті відбувалося восени, ніби програмуючи їх на якусь млявість і невизначеність, на нерішучість і навіть боягузтво, з якими асоціювалася ця пора року.

У приймальному покої лікарні гуляли протяги й смерділо хлоркою, пообдряпувані стіни ще зберігали сліди масляної фарби кольору недостиглих буряків, але і без цієї фарби виглядали не набагато гірше. Вона чекала на свою лікарку, мерзлякувато поводячи плечима, ззаду гримнули двері, і впритул підійшла жінка невизначеного віку з синцями під обома очима, від неї сильно заносило алкоголем.

— Аборти тут роблять? — із наголосом на «тут» запитала жінка байдужим тоном, ніби збиралася стати в чергу за ковбасою, кинула на Аллу скептичний погляд і, не дочекавшись відповіді, пішла далі.

Аллі так і не вдалося позбутися відчуття, ніби вона спостерігає за всім, що відбувається збоку, ніби не має до всього цього ніякого відношення. Мабуть, це було пов’язано з нехарактерною для неї імпульсивністю, коли вона прийняла рішення і почала діяти ще до того, як встигла подумати над тим, що ж саме відбувається. Вона почувала себе, як у кінозалі, коли героїня не бачить, що за спиною до неї підкрадається смертельна небезпека, і так хочеться крикнути їй, попередити, нігті боляче втискаються в долоні, ламаються об поручні крісла, і доводиться переконувати себе, що все це лише вигадка, гра, імітація. Щось схоже хотілося їй сказати собі й тепер. Усі ці дні від часу, коли тест на вагітність виявився позитивним, вона прожила в атмосфері постійного чекання. Чекання на те, що ось зараз вона прокинеться і щось трапиться. Почнуться місячні, похід до лікаря виявить помилковість тесту, вагітність виявиться позаматковою, лікарка відрадить її народжувати через проблеми зі здоров’ям чи порадить ще зачекати з другою дитиною. Але нічого такого не трапилося, жодної, хоча б трохи переконливої причини не народжувати цієї дитини вона вигадати не змогла. Звичайно, їхня фінансова ситуація могла б бути кращою, звичайно, після других пологів вона може назавжди втратити форму і вже ніколи не повернутися до професійних танців, звичайно, Зенон її зраджує і рано чи пізно може покинути, залишивши з двома дітьми, звичайно, у цій країні важко наважитися заводити дітей, бо ніколи не відомо, що буде завтра. Але так само добре вона усвідомлювала і всю непереконливість цих і схожих аргументів. Адже грошей бракує всім і завжди, певності у завтрашньому дні не існує в жодній країні, як не існує і гарантій, що тебе не покинуть або що ти зустрінеш когось іншого, а форму для професійних танців вона рано чи пізно і так втратить.

Дуже несерйозно пояснювати таке відповідальне рішення самим лише неприємним лоскотанням у ямці, яке виникало в неї щоразу, коли вона думала про все це, але, здається, саме це лоскотання і було її єдиною поважною причиною прийняти таке рішення. Замість радості й схвильованого очікування, яке супроводжувало її з самого початку першої вагітності (хоча ідеальних умов для появи дитини в них не було і тоді), тепер вона відчувала тільки це занудне лоскотання, неприємне і надокучливе. І ще страшенну втому: її втомлювало й дратувало все — краєвид за вікном, розташування книг на полиці, те, як Зенон кожного ранку не може знайти свої капці біля ліжка, те, що від нього чути пивом вечорами, те, що вона не наважується зізнатися сама собі у тому, що вона просто не хоче народжувати цієї дитини. Егоїстично й тупо не хоче, усвідомлюючи всю неморальність відсутності такого бажання. І саме це дратує її найбільше. Навіть більше, ніж відсутність чітко вираженого ставлення до ситуації у Зенона. Вона все ще чекала, що він якось відреагує — зрадіє, що в них буде друга дитина, як зрадів першій, носитиме їй квіти й помаранчі, масуватиме ноги вечорами й дослухатиметься до биття серця у неї в животі. Або почне з нею розмову про невчасність цієї вагітності, про те, що він хотів би ще трохи почекати, і що у них немає навіть власного житла, і що вони вже Софійку повністю спихнули на мамині руки, чи варто народжувати ще й другу дитину, якщо вони все одно не займаються вихованням як слід. Така розмова дала б їй полегшення, вона відчувала, що про все це він думає так само, як і вона, але його мовчання перекладало весь тягар відповідальності на неї, і це дратувало і виснажувало її. У них було лише кілька тижнів, щоб прийняти рішення, але протягом цих тижнів вони майже не розмовляли одне з одним: Зенон кудись зникав вечорами, Алла теж намагалася поменше бувати вдома. Матері Зенона вона не наважилася сказати про вагітність.

Ніколи раніше вона не відчувала такого сильного бажання підкоритися чиїйсь волі. Якби у цей момент хтось прийняв за неї рішення і навіть не переконував, а просто змусив її до чогось, не має значення, до чого саме, вона була би вдячна цій людині. Їй навіть почало здаватися, що справжнє щастя полягає зовсім не у можливості вільно й необмежено приймати рішення, а зовсім навпаки — у вмінні підкоритися тому, що трапилося незалежно від твоєї волі, у вмінні знайти у цій покорі не лише втіху, а й радість, допасувати своє життя до того, що трапилося, і позбутися цього безкінечного шарудіння сумнівів усередині, цього лоскотання у ямці. Адже необхідність вибору насправді є найважчим з усього, що доводиться робити в житті. На вагання, пов’язані з цією необхідністю, витрачається маса енергії, яку можна було б використати на значно приємніші або важливіші речі. Але найгіршим є усвідомлення того, що наслідки цього вибору неминуче розчарують незалежно від прийнятого рішення, і замість того, аби нарікати на абстрактну несправедливість, у якій немає власної провини, доведеться нарікати на неправильність власного вибору. Раніше вона не замислювалась над цим, їй завжди було образливо, коли її позбавляли свободи вибору, хоча вона й рідко наважувалася сказати про це і наполягти на своїх правах. І от тепер вибір був повністю за нею, Зенон погодиться із її рішенням, яким би воно не було, але замість сподіваної радості й гармонії це дратувало й мучило.

Аллі почало здаватися, що ця підкреслена толерантність штучна і нещира, що вона давно стала декорацією, за якою зручно ховати власні страхи й слабкості, небажання брати на себе відповідальність і невміння усвідомити те, чого хочеш насправді, а не лише удаєш, що хочеш, бо того вимагає старанно створений імідж. Вона відчувала, що у її житті, у їхньому із Зеноном житті настав переломний момент, від якого залежить, що з ними буде далі. Хоча, з іншого боку, до таких думок могла схиляти її лише надмірна емоційність, властива вагітним, а насправді, кожен момент у житті вирішальний і немає потреби істеризувати, а якщо вони вирішать завести другу дитину, то зробити це ще багато років буде не пізно. Додумати до кінця вона не встигла, бо прийшла лікарка.

Пізніше, коли вона лежатиме вдома на дивані й тупо дивитиметься в стелю, а всередині все болітиме, і вона не зможе з точністю визначити, де саме знаходиться ця болюча середина, з якою робили щось без її відома, тоді вона не матиме певності і в тому, коли саме почалося це отупіння, схоже на важке похмілля, — вже після того, як лікар, ледве намацавши вену на худій руці, вколов їй наркоз, чи ще до того, відразу як вона переступила обшарпаний поріг лікарні, з якої вийшла вже якоюсь зовсім іншою, чужою собі людиною. Коли вона уявляла собі раніше, як почувають себе після такого, то припускала все що завгодно: страх, розпач, розкаяння, сльози, істерику, бажання скоїти самогубство — тільки не таку повну байдужість, майже полегшення, ближче до отупіння, ніж до врівноваженості.

У її мозку раптом зупинилася швидка центрифуга, яка намотувала круги в один бік, намотувала так швидко, що всі краєвиди зливалися в одну суцільну лінію, а потім відступили кудись далеко. Центрифуга зупинилася лише на мить, щоб відразу ж почати розкручуватися в протилежному напрямку. Раніше ця центрифуга загрозливо підступала дуже близько, як земля у вікні літака, що іде на посадку, збільшувалась у розмірах і втрачала чіткість контурів та масштабність зображення. А тепер зображення, й раніше не надто чітке, ніби відступало, його контури залишались аморфними, зате чітко проступали окремі молекули. Мабуть, це були молекули. І вона не лише бачила їх — вона відчувала шкірою їх терпкий дотик. А можливо, це були молекули її власної шкіри і саме так її тіло виглядає збоку, коли душа, вийшовши з нього, востаннє оглядає свої володіння.