Чебрець в молоцi

Такою поверховістю відзначалися майже всі родинні розмови. Батько уникав нагод на відвертість не лише зі мною — бабця знала про нього не набагато більше, ніж я, а він так само мало уявляв собі, чим живемо і про що думаємо ми з бабцею. Така поверховість гарантувала певний рівень психологічного комфорту наших стосунків, які ніколи не могли загостритися через, скажімо, раптове обурення бабці поведінкою сина чи претензії батька до моєї поведінки. Кожен із нас утримувався від коментарів і занадто детальних розпитувань. І, мабуть, у цьому була своя доцільність, бо зустрічі наші завжди проходили легко й безболісно. Принаймні для мене. Хоча я так і не наважилася запитати батька про те, що він відчув, коли дізнався про смерть мами, і як дає собі з цим раду досі. Як не наважилася запитати й бабцю, чи її рішення замінити мені матір не було визнанням педагогічної поразки у вихованні власного сина, нездатного на повноцінні родинні стосунки. Як не наважилася й запитати їх обох, чи таке постійне уникання конфліктів у родині не перетворюється на самоціль, за досягненням якої втрачаються речі значно важливіші. Крім того, я ніколи не наважилася запитати батька, якою є моя роль у його житті, усвідомлюючи, що одним цим запитанням така розмова обмежитися не може, а готовності ставити інші я наразі не відчувала.

Я часто намагалася уявити собі, як питаю батька, чому мама зробила це, але мені так ніколи й не вдалося придумати хоча б якусь переконливу відповідь, і наша уявна розмова жодного разу і не просунулася далі цього першого запитання.

— Знаєш, — міг би сказати батько, — ніколи не відомо, чому людина робить такі речі. Те, що це трапилося після розмови зі мною, і ця історія з іншою жінкою — все це ще нічого не означає. Ми давно жили кожен у своєму світі і рано чи пізно розійшлися б назавжди. Цього вже неможливо було уникнути. Думаю, вона теж це усвідомлювала. І не думаю, що я дуже багато важив у її житті на той момент. Раніше, мабуть, так. Але тоді вже ні, між нами все закінчилося значно раніше, ніж ми наважилися про це поговорити. Так чомусь завжди буває. Думаю, у неї була інша причина вчинити саме так. А можливо, і не було. Можливо, у таких випадках усе вирішує простий настрій. Брудний сніг за вікном, зламаний ніготь, болючі місячні, хамство продавчині з хлібного. Не будемо ж ми тепер звинувачувати продавчиню з хлібного, що вона довела маму до самогубства?

Або він міг би сказати все зовсім по-іншому.

— Знаєш, — сказав би він, нервово помішуючи гущу на дні горнятка, — я дуже шкодую тепер, що залишив її тоді саму. Ми поговорили досить спокійно, і мені навіть на думку не спало, що вона може зробити щось таке. Тим більше, тоді я ще навіть не вирішив остаточно піти. Просто хотів бути чесним з нею і не хотів, щоб вона довідалася про все від когось іншого. І вона відреагувала достатньо спокійно. Сказала, що це не дуже її дивує, що вона давно чекала чогось схожого і що я можу за неї не хвилюватися, вона дасть собі раду.

Чи навіть так:

— Знаєш, — сказав би він, опускаючи очі на пляму на скатертині, — я часто думаю про той день. Ясна річ, тепер пізно шукати винних, але ми обоє з нею тоді були неправі. Я трохи розгубився, коли вона сказала, що зустріла іншу людину і хотіла б, щоб ми розійшлися. Насправді, я мав сказати їй ці слова і довго готувався до важкої розмови. Бо раніше все завжди було навпаки, я зраджував її і почувався винним, а вона пробачала й змушувала мене постійно пам’ятати про мою провину. Мене дратувало, що вона не може просто пробачити й постійно пригадує мені старі помилки, ніби провокуючи на нові зради. Бо ніхто не може жити з постійним відчуттям провини — я змушений був шукати десь розуміння й підтримки, якщо вже твоя мати не могла мені цього дати. Але тут я розгубився, бо вона випередила мене. І я розізлився, накричав на неї, що вона завжди дорікала мені зрадами, а сама нічим не краща. Вона розплакалася і сказала, що я і зараз її зраджую і вона знає про це. Одним словом, почалася якась мелодраматична сцена з третьосортної п’єси. Я не витримав цього й пішов геть, щоб трохи заспокоїтися.

Хоча найбільше мені хотілося б почути, ясна річ, щось на зразок:

— Знаєш, — сказав би мій батько і накрив мою долоню своєю, теплою і шорсткуватою на дотик, — усі ці роки я ніяк не міг зрозуміти, в чому ми з твоєю мамою помилилися. Я не хотів би зараз вникати в деталі нашої з нею останньої розмови, яка мала такі сумні наслідки. Тепер, коли минуло так багато років, уже все одно важко визначити, хто був у всьому цьому більше винен. Та й не це головне. Ми занадто довго з нею з’ясовували, хто з нас винен більше, і при цьому кожен був переконаний, що саме він взагалі ні в чому не винен. Це почалося відразу після твого народження: мабуть, ми виявилися неготовими до того, що все так зміниться. І ми пропустили щось дуже важливе, пропустили момент, який зміг би об’єднати нас і примусити побачити нарешті одне одного, а не лише самих себе. Втекти від власних проблем можна, тільки заглибившись у проблеми когось іншого. А коли цього не вмієш, жити по-справжньому важко.

Останнє речення явно потребувало коректив, бо з нього зовсім не випливало, чи батькові було по-справжньому важко жити чи жити по-справжньому було йому важко. Але чомусь мені не хотілося вносити ясність у це речення. Як і в ситуацію загалом. З часом я помітила за собою, що коли раніше просто не наважувалася почати з батьком цю розмову, то тепер уже не дуже й хотіла б довідатися, як усе це виглядало насправді з його точки зору. Набагато зручнішим було в цій ситуації просто придумати собі батька й міняти в ньому все, що захочеться, відповідно до потреб ситуації. Ще простішим було придумати собі маму, якої я майже не пам’ятала, і щоразу міняти причини її самогубства, а час від часу дозволяти собі навіть своєрідний гепі-енд і переконувати саму себе в тому, що версія самогубства є такою ж моєю вигадкою, як і всі інші версії. Ні бабця, ані батько ніколи не розповідали мені про цей випадок, його тільки так і називали «той випадок», ніби всім було ясно, про що йдеться. А це цілком могло бути ніяке не самогубство, а, наприклад, трагічна випадковість. Як із хлопцем років двадцяти з будинку навпроти, який у всіх на очах випав із балкону й розбився. Це трапилось у суботу, напередодні Великодня, безліч людей бачило це, і кожен висував власні версії. Діти в дворі казали, що він розмовляв із другом і занадто далеко вихилився з балкону, не зміг утримати рівновагу, ще хтось припустив, ніби хлопець мив вікно і послизнувся, була і така версія, що на балконі висіла свіжовипрана білизна, з якої накрапало води, і послизнувся він через це. Але були й ще менш вірогідні версії, як, наприклад, та, що в нього впала додолу писанка і він потягнувся за нею. Що саме трапилося насправді, так ніхто і не довідався. Приїхала «швидка», констатувала смерть, але забирати труп не дозволили, поки не приїде міліція. Хлопчину накрили цератою, і він лежав на чиїйсь грядці з квітами ще півдня — я щомиті визирала у вікно і довго не могла примусити себе відірвати погляд від цього шматка церати. Потім труп забрали, я не бачила коли, як не бачила і самого випадку. Так досі й не знаю, з якого саме балкону випав той хлопець, але постійно ловлю себе на бажанні визирнути у вікно й переконатися, що на тій грядці ніхто більше не лежить, і мені здається, що трава на місці випадку тепер назавжди залишиться прим’ятою і зберігатиме контури тіла. Мабуть, із мамою трапилося щось схоже, і всі відразу висунули різні версії того, що відбулося, версії були взаємозаперечливими, але це нікого не зупиняло, кожен був переконаний у власній правоті й помилковості вражень іншого. Тому всі мої намагання довідатися щось конкретне про мамин випадок приречені на неуспіх, і кожна з версій, яку я собі вигадую, насправді не менш правдоподібна, ніж те, що могли б розповісти мені очевидці.

Мене завжди цікавив механізм цієї ненадійності власної пам’яті, коли пригадуєш епізод, побачений на власні очі, і з кожним пригадуванням помічаєш, як видозмінюються ті чи інші деталі, втрачають контури, набувають нових трактувань і врешті вся історія починає жити своїм життям і загалом не має нічого спільного із тим, що відбувалося насправді. Ще більшими стають деформації тоді, коли не просто пригадуєш, а переповідаєш комусь побачене або пережите. А найбільшими — коли описуєш це, скажімо, у листі. Хоча, з іншого боку, саме тоді й переживаєш усе це насправді. Адже в момент, коли все відбувається, часто просто не встигаєш зосередитися на власних відчуттях і усвідомити всі дрібні деталі та нюанси. А часто весь сенс пережитого зводиться до передчуття майбутньої розповіді про це і задоволення від здивування, що відбиватиметься на обличчі співрозмовника.

Найважливішим при цьому є натрапити на співрозмовника, який не зруйнує ілюзій і вдячно відреагує на почуту вкотре розповідь, скажімо, про відпустку, точніше, про те, як поселилися, чим харчувалися, скільки випили. І огляне свіжі цьогорічні світлини, які нічим не відрізняються від бачених ним минулого року. При цьому не слід замислюватися над тим, чи мало сенс їхати так далеко і чи не можна було просто випити і з’їсти все те саме на місці. Бо найважливішим є цей момент розповіді, момент, коли співрозмовник вражено киває і коли можна видозмінювати те, що відбулося, відповідно до своїх бажань. Згущувати фарби, підретушовувати факти, додавати до власних вражень почуте від когось чи навіть просто вигадане. Мабуть, вся суть саме у цій можливості поводитися із дійсністю, як із шматком пластиліну чи комп’ютерною грою, але при цьому зберігати навіть для себе ілюзію реальності.

Хоча також не варто недооцінювати і момент вибірковості пам’яті, яка самостійно вирішує, що саме їй зберігати, а чого позбуватися назавжди, і часто дивує, коли виявляється, як швидко забуваються речі важливі і як надовго затримуються спогади про якісь несуттєві дрібниці.

Переважно така втрата контролю над ситуацією дратує, але є у цій безжальній вибірковості й свої переваги. Наприклад, коли відбуваються речі малоприємні, які хочеться чимшвидше забути. І хоча вдається це досить рідко, бо чомусь значно частіше втрачаються позитивні емоції, сама надія на те, що вдасться забути неприємне, вже втішає. А усвідомлення цих неминучих втрат посилює непевність у тому, наскільки збережене пам’яттю відповідає дійсності і чи щось таке, як дійсність, взагалі існує, якщо кожен бачить її по-іншому, і щоразу по-іншому.

Зараз, коли я вже зовсім доросла, а мами так давно немає, нечисленні епізоди з дитинства, у яких я пам’ятаю її, набули особливої цінності. Я не дозволяю собі перебирати їх у пам’яті занадто часто, аби ці спогади зовсім не втратили правдоподібності, але щоразу, перебираючи їх у пам’яті, не можу протистояти спокусі ідеалізації, видозмінювання дійсного до бажаного.

Скажімо, читання вголос. Я дуже любила, щоб мені читали вголос, і могла годинами слухати книгу, яку давно знала напам’ять. Я знала напам’ять більшість своїх дитячих книг і дуже шкодую тепер, що це далеко не завжди були ті дитячі книги, які б мені тепер хотілося знати напам’ять, або навіть не так — що далеко не всі книги, які мені б хотілося знати напам’ять, були тоді мені доступними. Я досі пригадую шорсткий доторк темно-брунатної дерматинової обкладинки Русских народних сказок, у яких не було жодної ілюстрації на всі 500 сторінок дрібного тексту, а багато казок були зовсім не «русскими», як з’ясувалося вже пізніше. Пригадую і казки народів світу із серії, виданої значно більш пристосовано до дитячих потреб. Із цієї серії в моїй пам’яті збереглися переважно самі лише ілюстрації, і я часто ловлю себе на тому, що намагаюся уявити собі поруч, скажімо, сирітку Марисю та Іванушку-дурачка, Карлсона і Змія-Горинича, Гімпелхена і Пімпелхена та Правду і Кривду. Але персонажів російських казок і казок, скажімо, українських, які в тому виданні також стали «русскими народними», уявити мені важко, я знаю їх тільки з описів. Тому картинка виходить щоразу іншою — одного разу Котигорошко високий, білявий і з голубими очима, іншого разу невисокий, чорнявий і з очима карими, а часом на ньому взагалі замість вишиванки випадково опиняється косоворотка, хоча замість чуба на голові козацький оселедець. Усе це, мабуть, проблеми моєї нерозвиненої уяви, яка важко переводить словесні описи в уявні зображення. Але від цього лише посилюється відчуття непевності й недовіри до власної пам’яті, яка не здатна зафіксувати навіть таких простих речей, як точний колір очей Котигорошка, хоча важко заперечити й те, що колір очей для цього персонажа не дуже принциповий.

Мама рідко знаходила час, аби почитати мені перед сном. Вечорами в неї переважно були заняття у танцкласі або ж вони ходили кудись із батьком. Це не надто пасувало до образу ідеальної матері, тож я часто дозволяла собі замінити у спогадах бабцю, яка щовечора читала мені вголос, на маму, яка робила це лише зрідка. Хоча я точно пам’ятаю, що саме мама вперше прочитала мені про Пеппі ДовгуПанчоху, і відтоді ця книжка стала моєю улюбленою попри те, що Пеппі, а точніше, її надмірна дорослість, більше заважала, ніж допомагала мені в житті. Я відчувала сором, потай міряючи перед дзеркалом мамині мешти на високих обцасах, бо, хоча цим і займались усі без винятку мої однолітки, Пеппі такого ніколи б не зробила, це я знала напевно.