Через кладку

– Ну, але чей же поберетесь обоє?
– закинув я.

– Здається, - сказав він.
– Але поки що я не говорив їй про свою любов, хоча вона мусить це відчувати. Мене ще щось здержує говорити їй про своє почування. Ще скажу. Маю ще час. Але ось, - додав, ніби перериваючи вмисне розмову, - який чудовий цей парк у білості й інею ясною ніччю. Шкода, що тепер Мані нема.

– Піди коли з нею вночі сюди, він також «біла мрія».

– Справді, як біла мрія, Богдане. Це гарне порівняння. В мені будить така «біла мрія», - говорив півголосом, мов тайком, - якусь предивну туру, якби будилась ще одна душа, що не має нічого спільного з тою тверезою, що керує нами в матеріалістичній буденщині, в ясній добі, а якась тонша, краща. Ет, - і махнув рукою.

– Але ходім, Богдане.
– додав.
– Перейдім скоро цю алею й вертаймо. Завтрашня розправа неабияка, трудна.

– Про гроші?

– Так. Звичайно.

– Для правительства?
– В моїм голосі пробриніла мимоволі струна легкої іронії, а він уже відчув, прокинувся.

– Для правительства, Богдане. Що ж, я правительствений. І ти правительствений.

– Так.
– відповів я спокійно.

– Чи ошукувати нам правительство?

– Чи я це казав, хлопче?

– Твої уста - ні, але інтонація голосу твого. І ту інтонацію я часто стрічаю; вона звернена до мене особисто. Але нехай. Кожна праця наша повинна бути виконана совісно й чесно, і ми повинні за нашим фахом слідити, будь він взнеслий, прозаїчний чи фантастичний так само, а не лиш по половині віддавати їй свої сили. Так бодай я розумію свій обов'язок.

– Ти застрого ставишся сам до себе.

– Ні. Мене лиш не вдоволяє витворювання половини.

– Справді. Ти пускаєш нурка у всьому, до чого б не забирався, дрібнішого чи більшого.

– Такий уже я, Богдане, - відповів поважно і замовк.

По довгій хвилі, під час котрої ми йшли оба мовчки, з очима, зверненими в білу ніч і далечину, зіткану з місячним світлом, а душами - в нутра свої, я перебив нараз мовчанку:

– Хлопче!

– Що, Богдане?

– Я твій товариш. Щирішого не будеш мати! Говори мені про неї, - просив я.

– Не вмію сам, - відповів повздержано.
– Питай.

– Передусім, яких вона родичів?

– Інтелігентних; а її дід і бабка ще живуть. Також інтелігентні.

– Значить, інтелігенція не «з першої руки», як у «мужиків-інтелігентів». Іншими словами - не з низин.

– Ні, - відповів він коротко.

– Гарна?

– Гармонійна. З подовгуватими очима краски моря й чорним кучерявим волоссям. Краска лиця цигансько-блідава. Уста грубим червоним пензлем намальовані, зуби також циганські. Така.

– Така. М'якої вдачі?

Він не відповів зараз і аж по хвилі сказав:

– Може, але хто це може знати.
– А відтак додав спішно: - Ні. Але зате інша Різна Така, що мусиш її любити. Бодай моє «я» мусить її любити. Між іншим і елегантна. І хоча мої товариші й більший загал наших молодих людей обсміває так званий «добрий тон і форми» і добре виховання вважають за глупість і ограниченість або бодай за плащ, котрим, кажуть, покриваються глупота й убожество думок, - по-моєму одначе те все-таки має свою силу і вплив. Вона дуже відрізняється від своїх ровесниць. Може бути, я маю для неї інші, окремі очі. Та ломимо того здається мені, що вона має культуру і в серці, а по-моєму це дуже гарна й важна річ. Ближче про неї скажу: говорить бистро, виражається якнайкраще, скоро, наче кидає камінцями. Я часто не можу її здогонити, так скоро думає. Але як здогоню, то люблю заганяти в кут. З вдачі недовірчива і має наклін над усім глумитися. Колись тут я їй сказав: «Ваше недовір'я до людей - це ваше нещастя». Вона поглянула на мене своїми «морськими очима», в котрих миттю заблисли сльози, і відповіла: «Так воно і є. Але що вас те обходить? Пождіть, то й переконаєтесь, чому я така». З нею чудово говориться. Свобідно, широко, а, проте, якось інакше, як з звичайними. Я кажу - «з звичайними», бо такими здається мені загал наших дівчат. Від неї не тхне тим духом, котрий заздалегідь заповідає: «можеш мене дістати, як залюбимось». Ні. Вона не каже: «бери мене». Вона якась чудна.

– А любить тебе також?

Нестор, як недавно, не відповів зараз, а як мені здавалось, усміхаючись, сказав:

– Здається.
– А по недовгій хвилі мовчання спитав тепло: - А ви, а ти не оженишся вже ніколи, Богдане?

– Я вже не молодий, хлопче, - відповів я. Він розсміявся.

– Та не такий ще старий, щоб уже про женячку не думати. Я відповів:

– Та воно правда, що так. Іноді й думаю, а радше сказати - мрію про те «женитися», і то оженитись ідеально. Відповідно до моєї душі й становиська. Заложити собі домівство по душі, а відтак зачинитися.

– Перед ким?
– запитав він.

– Перед цікавими й грубостями.

– І чому?
– спитав він знов.

– Нащо там публіки? Щоб профанувала? От така моя мрія. Чудова хата для себе самого. Це моя мрія. Не думаєш?

– Справді. А ще до того мати в ній свою матір і сестру, так як я. Це ще краще. Тепер, коли її ще між нами немає, заходить до мене моя сестра й ми говоримо про різне. Про поважне, глибоке, своє й чуже і т. ін. А часом і про неї, і самі дрібні, ніжні, незначні речі, про котрі говоримо, і в них вона чи не все вплутується, ніби сама всовується без нашого відому.

І сказавши це, він умовк. А я, запаливши папіроску, по довгій хвилі мовчання перебив тишину питанням:

– Що твоя сестра думає?

– Про що, Богдане?

– Про життя, і себе.

– Я мусив би багато дечого порушувати, чого не хотів би нині зробити, - відповів він.
– Зрештою, поговори колись з нею сам. Вона буде тепер частіше заходити в город, бо її колишня учениця, панна Ірина Маріян, кузинка моєї «музи», як зву я її в себе, збирає ескізи з зимових ландшафтів і, на просьбу родичів, вона супроводжує її.

І сказавши це, він не говорив більше, потонув думками, очевидно, чи не в задуму завтрашньої своєї розправи, й завернув в околицю свого мешкання. Я подався мовчки за ним і собі потонув у думках. Пощо він мені сказав, що вона буде частіше в парку? Чи знав про антипатії моєї матері до неї? Чи сказав зумисне, щоб колишній поклонник зблизився наново до його сестри? Але, ні, ні, він цього не сказав, він - ні. В нього кожна думка чиста, пряма. А може, він і не знає про все, що між нами грало, і як ми розійшлись? По недовгім ході, під час якого зупинились ми остаточно бесідою про його праці, життя й будучину, знайшлись ми на вузькій вулиці коло його хати. З усіх вікон визирала темінь і мовчання. Глибоке, тихе мовчання, що говорило про сон.

Стиснувши собі по щирості руки, ми розійшлись. Я - щоб увійти в свою гарну теплу хату. Він - щоб, освіжившися, хоч ще з «годинку» бодай освітити наново своє вікно, поглибитись у праці.

* * *

Від часу до часу ми стрічаємось. Раз у місті або знов у парку й минаємо мовчки попри себе. Ще ані разу не приходило до того, щоб могли ми заговорити до себе. Самої її я ще не здибав. Все йде з ними, і так усі три становлять собі обопільно якогось роду охорону. Вона поважна, майже надто поважна. «Муза» найменше цікавить мене, хоча, щоправда, її очі, - це очі водяної русалки, як поезія їх малює, отінені чорними віями, а сама з лиця циганка. Одначе хоча на перший погляд і найкраща - мене найменше займає. Чому не подобається йому учениця його сестри, та граціозна Ірина Маріян? Повинна б йому, може, ближче стояти, як якась там циганка з зеленими очима й зміїними рухами. Дивуюсь, що якраз такій мімозній вдачі, як його, не страшно від тої дівчини.

– Чи твоя муза не задирлива?
– спитав я його якраз передучора, коли ми стрінулись, мов по змові, знов у парку й між іншим заговорили й про неї.

– Ні. Зрештою, хоча б і так, то зі мною ніколи не можна сперечатися.

І сказавши це, він поглянув на мене й усміхнувся. В тій хвилі пригадав мені так живо свою матір, що я зрозумів його. Про неї, як пригадав я собі, також говорено, що вона ніколи не вміла сперечатись і гніватись, а всі нерівності, які приводила буденщина з собою, вигладжувала добротою й гармонійною вдачею своєю. Він, очевидно, був її вдачі.