Через кладку

* * *

(Пізніше).

Нині бачивсь я з Нестором.

Він ішов удвійці з сестрою. Господи, які вони схожі з собою! Хіба тільки що він ростом високий, а вона трохи нижча. Але очі, ті їх очі й уста - то аж чудно. Вона поступила до книгарні, а він, оглядаючи в виставі в вікні книжки, ждав на неї. Мене вела дорога попри них, і я приступив до нього.

– Що там, Несторе? Все ще працюєш так інтенсивно?

Він відсміхнувся.

– Все ще, - сказав.
– Але цього року їду в К.

– Чи справді?
– спитав я, здивований.

– Так.

– Сам?

– Власне, - відповів розсіяно, - Оксана забирає матір до себе, на село, а ми обоє їдемо в К.

– Хто обоє?

– Ну, я й Маня.

– А, так, то й добре, - відповів я.
– А твоя морськоока?
– докинув я, подаючи йому руку на прощання, бо мені було квапно додому.

– Морськоока буде також літом там! Тепер я усміхнувся.

– Тому цього року відпустка?
– спитав я й покивав жартівливо пальцем.
– А іспит?

– О, я там буду дальше студіювати, зрештою, що маю робити! Маня запрошена їхати туди з панством Маріянами, а що воліла б, щоб ми мали там окрему квартиру, то порадившись, ми замовили собі дві кімнати в пані Міллер.

– Пані Мілілер?
– спитав я й почав пригадувати, хто б це був.

Позабував потрохи давніх знайомих з колишньої батьківщини.

– Так. Удовиці по лікареві, що, як писала до матері одного разу, закупила дім, званий «лісничівкою», де свого часу мешкали завідателі лісів, і винаймала часом також літникам. [39]

39

– Літники - дачники.

Я знав уже.

Це була освічена жінка, німкеня, що, повдовівши й бездітна, мала свого часу «конвікт» [40] і вчила французької мови та гри на фортеп'яні. Справді, вона закупила перед кількома роками дім, поставлений на сусідній вулиці від колишнього помешкання Обринських. А що кругом себе і в городі мав більше величезних смерек, як дерев овочевих, і через кілька років замешкували його завідателі лісів, дісталась йому остаточно назва «ліоничівка».

– Там ми будемо мешкати, Богдане.

40

– Мати конвікт - тримати столовників, які одночасно винаймають і помешкання.

– Там добре, - відповів я.
– Вправді, кімнати низенькі, старосвітські, «провінціональні», стелі дерев'яні аж почорніли, але в цілості оселя поетична. Німкеня знала, що між соснами прокинеться вола колись для літників в ідилію. До того насаджує стільки цвітів, що хоч купайся в них. Там, дійсно, дуже мило, Несторе.

– А ти, Богдане?

– Може, здиблемось там, - відповів я й стиснув його руку. В тій хвилі вийшла Маня із склепу, [41] я вклонився легко і, прикликавши над'їжджаючого фіакра, [42] сів і від'їхав.

41

– Склеп - крамниця.

42

– Фіякер - візник.

* * *

(Пізніше).

Моя тета в К., що замешкує там наш дім, як споминав я вже, виїжджає на кілька місяців, а мати обіймає за той час газдівство, котре, щоправда, цілком дрібне в тети, але все настільки займаюче, [43] що дасть матері нагоду зайнятися і на свіжім гірськім повітрі скріпитися. Вона їде вперед, щоб, як впевняла мене, урядити й приладити все до мого приїзду, а пізніше, коли позволить мені вже на це час - поїду й я.

43

– Займаючий - цікавий.

Вчора говорили ми стільки з матір'ю про цей від'їзд, про наш будучий побут у давній нашій оселі, де я перебув свої найкращі літа, що мати, розохотившись, постановила навіть о тиждень скоріше відси виїжджати.

– Я б хотіла мати доволі часу перед твоїм приїздом, - впевняла мене раз по раз, - щоб ти, сину, в'їхав у ту свою хату, якомога найкраще впорядковану, бо ж хто знає, як там застану.

Я всміхнувся.

– Лиш ви, мамо, там уже не надто трудіться, а про свій ревматизм у ногах пам'ятайте, - докинув я.
– А якщо не буде все виготовлено, поки я приїду, тим не журіться. Мені найважніше те, щоб ви перебували якнайбільше на свіжому гірському повітрі й себе якнайкраще почували. Тоді попри вас і мені буде добре.

Дора, кузинка моя, що мешкала тут замужем, яка саме на той час надійшла, усміхнулась на ті слова й обізвалася:

– Богдан, тето, говорить, мов нічого для себе не вимагає. Це вже знак, що йому найвища пора одружитися. Вже зможе себе перемагати в потребі й проти жінки. Оженіть його раз, тето!

– Мені ще недостає одного рангу, тож я мушу з одруженням ще ждати, - одізвався я замість матері з уданою повагою.

– Фі, який пан!
– кликнула Дора, не взявши моїх слів за жарт.
– У такому разі я не знаю, для чого ти вже відтепер так коштовне уряджуєшся. Сам один з матір'ю, і така препиха!

– Цить, Доро!
– вспокоював я її.
– Ти не знаєш, як то буває, коли з Івана пан зробиться?

– Богдане!
– майже скрикнула вона. А мати глянула на мене холодним, докірливим поглядом.

– Що ж, Доро, не знаєш?
– повторив я своє питання.

– Ти все так злобно шуткуєш, - відповіла вона.
– Знаєш добре, що материне походження затерло вже давно сліди походження твого батька.

– Так, так, Доро!
– докинула мати докірливо.
– Він усе, де може, дає мені відчути, що моя родина й становисько моїх предків, особливо - мого батька-владики, не має в його понятті жодної вартості. Я вже до того звикла.

– Це ні, мамо!
– боронився я.
– Це безперечно, що ні. Одначе щоб я вже на те стільки покладав, щоб це мало на мене і в деяких моїх вчинках, дотичне моїх інтимніших бажань, вплив, то ні. І я вже волію їх хоч би й зігнорувати та держатись мужицького грунту, котрий, попри свій консерватизм, щонайменше є здоровий. Мужик, Доро, - звернувсь я до своєї тіточної сестри, - також любується в гарних коверцях і т. ін., взагалі у всьому, що насамперед приковує очі до себе. Отже, я також.

– Ти глузуєш з нас, будучи на тому пункті чим-то зражений нами чи ким іншим, я не знаю, - відповіла вона.
– Але щиро питаю, Богдане, пощо справляти такі гарні й навіть дорогі речі в твоїй хаті, коли не маєш заміру оженитись з убогою.

– Чи я це казав, Доро?
– спитав я, усміхаючися в тій хвилі насилу.

– Казати просто ти не казав. Ти, взагалі, для мене загадка. Але ж прецінь гарною й багатою вірменочкою займаєшся. А вона, як відомо, посаг одержить неабиякий.

– В такому разі задержить його для своєї особи, - відповів я з притиском.
– Я, певно, поки з своєї власної праці буду мати дохід, її гроша пальцем не діткнуся. На те вже спустися. Це справді не по-мужицьки, а виключно моє.

– Це також хороблива пайка його поглядів, - звернулася мати до Дори, - що певно рівного собі не найде. Брати посаг за жінкою і не «дотикатись його пальцем».