Через кладку

Вона похитала головою: «На мене ніхто, хіба дух мого батька.» відповіла й по тих словах зною змовкла, як перше, зложившися в себе, мов кітка, і вже не заговорили ми до себе, аж на двірці в К. Ба ні, ще опитала я її, до кого вона заїжджає. Вона не заїжджає до нікого, - відповіла. Вони з братом виїнаймили собі два покої у пані Міллер, доброї щирої товаришки їх матері, і будуть там свої ферії. Незабавки приїде й брат, за ним незадовго панство Маріяни з донькою й кревною, панною Наталею Ливенко, котрі беруть покої в колишнім їх помешканні, той, наш дім, Богдане, - і їм, себто їй і братові, буде це дуже мило. Зрештою, вони обоє люблять спокій. Брат віддається студіям, і їх обоїх буде ліс, певно, більше бачити, чим яке-небудь товариство. В столиці вони також найбільше лиш з панством Маріянами зносяться. Мешкання хотіла вона зразу брати за рікою на Д., але, щоб не бути надто віддаленими від своїх знайомих, рішилась на пропозицію пані Міллер взяти покої в неї. Там буде їм близько до того місця, де перебували свою молодість, де жив і помер їх дорогий батько. Де ловив Нестор хлопчиною метеликів, шукав золоті мушки і т. ін. Все це буде для нього милим спогадом.

«А мати ваша?» спитала я.

«О, вона під доброю опікою. Вона виїде по від'їзді Нестора до сестри Оксани».

На двірці в К. знов та сама метушня. Знов біганина, і знов на часок я безпомічна. «Знайомої» не було, як я й сподівалась в духу, фіякрів лиш кілька, котрих розірвали до одного, і ми мусили обі залишитися й дожидати, аж не вернеться замовлений наборзі фіякер, котрий врешті забрав нас і наш багаж, клунки, кошики й т. ін.
– і довіз додому. Коли ми зближалися до міста, а вечір був погідний, вона сиділа в кутку брички мовчки і раз, як мені здавалося, втерла тайком очі. Мені стало її потрохи жаль. Я її психологію зрозуміла. Мене, Богдане, не «ожидав» також ніхто на двірні, щоб бути помічним; ожидав хіба також лиш дух того, що спочиває тут вічним сном; але все ж таки в'їжджала я з іншим почуттям у батьківщину, як вона.

«Ви давно не були тут?» спитала я її нараз, як ми вже чи не доїжджали між перші доми містечка, що тут і там мов виринали краєм дороги.

«Від часу смерті батька», відповіла вона стисненим голосом.

«О, це давно», закинула я.

«Давно», відповіла знехотя, ніби я перебила її немило в якихось думках, і вихилилася з повоза, оглядаючись чи не всім єством своїм, за пишним гірським краєвидом, який розкривався щораз пишніше перед нашим видом, замикаючи невелике містечко собою. «О», кликнула вона нараз живо, з несподіваним захопленням, і вказала рухом на дорогу, що відділялася від тої, котрою ми їхали, та бігла аж між дві пишні скелі й далі за ними, як знала я (і ти її знаєш), у ліс. Я звернулася за вказаним місцем у надії, що побачу щось особливше, одначе не побачила нічого. «Цією дорогою любила я колись їздити пристрасно верхом - рано-ранесенько.» пояснила вона мені, угледівши моє зчудування. І знов, як перше, складаючися в себе, вона подалася в кут брички, мов жаліючи, що на хвилину розкрила своє нутро переді мною.

«Колись, правда, було воно інакше, - відповіла я, а по хвилині мовчання додала: - Якби був ваш батько жив, було б, може, й ваше життя інакше уладилося. Він був практичний, був би забезпечив вас цілковито, зложив якийсь капітал. Ви б були нині своєю панею, а так.» і я урвала. Боже мій, що сказала я таке, що вона на мене видивилася й аж по уста побіліла?

«Капітал?» спитала все ще поблідлими устами.

«Так, моя пані, капітал, - повторила я.
– Ту силу, що дає життю підставу, що дає людині власть у руку, можність розвинутися, жити, надає їй вартість, особливо дівчині».

Вона не відповіла.

Около її уст, мов тінь, поблукала гірка усмішка, і вона, мов зрезигновано, не обзивалася.

«Чи не так, моя пані?» спитала я.

«Це правда, - обізвалась вона мов насилу, дивлячись далеко вперед себе.
– Коли б мій батько був жив, моя доля була б інакше уклалася. Він був би мені помагав мої життєві плани й постанови здійснити, а так з його смертю урвалося все, і нині я в очах людей, помимо всього, осталася без всякої вартості. Нині дівчина мусить мати заробковий титул, себто «диплом», щоб бути цінною. Бо ж хоч і не має маєтку, то її «фах», коли його має, відкидає прецінь проценти. А я і його не маю хоч стреміла колись до того всею душею. Мені осталась музика. Вона мій фах. І слава богу, не лиш фах, але й товаришка життєва моя».

Я не відповіла їй, Богдане. Що ж; чи мала я їй притакнути до того, що само собою розумілось? Вона дуже споважніла, та колишня твоя Маня; робить враження молодої мужатки, а не дівчини. І по правді кажучи, я нетерпливо вижидала, коли вже доїдемо до нашої хати. Мені ніяково ставало в її товаристві. Мимо вбожества й безвиглядності на будучність (я розумію під тими поняттями женячку, Богдане), пробивалася така гордість і недоступність у єстві тої дівчини, мов вона робила мені ласку, що розкрила на хвилину свою душу. По недовгім часі почали тут і там ліхтарні між домами малого містечка освітлюватися, а далі, далі мали ми вже й до моєї хати доїжджати.

«Може, поступите вперед на хвилинку до мене, - сказала я їй (мені все-таки було її жаль, Богдане, вона ж була, як і ти, без батька), - а опісля вернете до себе. В мене нап'єтесь і гарячого чаю, я везу з собою й різні тіста, що їх собі до чаю вдома напекла».

«Дякую, - відповіла.
– Пані Міллер буде на мене нетерпливо ждати. На дворець вона не виїжджала, бо я собі те просто вимовила, але зате вдома ожидає мене теплість і щирість її серця. Я її знаю. Вона ж товаришка моєї матері а перша моя вчителька музики. Я їй багато завдячую. Я була її улюблена учениця. О, я вже також відчуваю її істоту й тепло коло себе».

Я не казала нічого. Нехай і так. Ось, ось ми вже доїжджали до моєї хати. Вже бачила я здалека дерева нашого садка перед хатою, великі, розмашисті; і я сама не знаю, чому я поглянула на неї. Вона вихилилася, як недавно, з повоза й мов пожирала в западаючій теміні очима все, що здавалось їй рідне й миле (правда! до нашого саду притикав прецінь їх колишній сад). Мов мала там когось побачити, що мав би звідти проти неї вийти й привітати її. Одначе того всього не було. І лише дерева, ті самі давні дерева і кущі, ті самі бози й жасміни, виринали темними набитими постатями з-поза штахет при дорозі й визирали в ніч. Перед нашим домом фіякер став. Я почала рухатись з місця, щоб устати. Я ціла з утоми мов зіштивніла, і підносячись, я мимоволі подавалась знов назад. Тимчасом вона обізвалася:

«Пані, у ваших вікнах я не бачу жодного світла. Хто знає, чи ваша служниця дома. Позвольте, щоб я вперед відвезла свій багаж до свого мешкання. Відтак поверну з вами, відпроваджу вас до хати, стану вам, може, дечим услужною, і аж потім поверну до себе. Я ж недалеко від вас».

Тепер я не хотіла й подякувала. Однак вона перемогла мене. Поки я їй ще раз подякувала, вона вже поінформувала фіякіра, куди має нас везти, і кілька хвиль пізніше сталося, як вона розпорядила. Свої речі вона відвезла, причім я мусила ще бути свідком, як вона з своєю «пані Міллер» віталася й обіймалася, а потім ми вернули обі до моєї хати. Вона помогла мені висісти (я вже тобі все пишу за порядком, нічого не опускаю), і поки фіякер поздіймав мій багаж, вона взяла мене безцеремонне під руку, і ми пішли алеєю до моєї хати! З вікон била до нас темінь, і лиш запах рож, тих наших пишних білих рож, Богдане, що ти їх так дуже любив, вітав нас обоїх сею тихою вечірньою годиною. Навкруги панувала глибока тишина, й мої дерева, і все те, що я з малого, здавна дозирала й доглядала, вітало мене. Твої вікна, Богдане, дивились зчудовано на мене, що я без тебе проти них з чужою дівчиною йшла; коли я отворила двері бічної веранди, мене неприємно вразив спокій, що панував навкруги. Що це мало значити? Чи стара Христина, що мала мені тут услугувати, не ожидала мене? Від'їхала куди? Була хора? І я висказала своє зчудування перед дівчиною.

«Не журіться, пані, - поспішила вона, - я зараз розвідаюся, що з нею є. Я ще не забула, де тут кухня». І сказавши це, оставила мене з фіякром і клунками на веранді, сама побігла кругом до кухні. Поки я відправила фіякра, повернула вона. «Вже йде ваша Христина, - повідомила мене.
– Вона, бідна, хора. Лежала сама в кухні, через те й усюди темно. Простудилася, але каже, що їй уже нині ліпше й вона зараз прийде».

І справді, за пару хвилин причолопала й Христина. Обмотана, мов сніп (хоч літо), і, вітаючися, постогнуючи, та все ж таки з радості, побачивши мене, усміхаючись, отворила нам перше двері до твого покою. Тут запалила світло й пішла по самовар. Я, щоправда, чулася така втомлена, що, не оглядаючися ні на що, кинулась відразу на твою софу й, випочиваючи, оглядалась лівш мовчки в тій колишній твоїй кімнаті. Мимоволі я мусила бути в душі Мані Обринській вдячна, що вона, хоч і знала мою неприхильність до її особи, завешталася тепер, мов у своїй хаті. Злагодила за часок спритними руками чай і остаточно, при помочі Христини, котра справді показалася на цей раз до чого іншого нездатна, присунула до мене столик і налляла мені чай. Зробивши це, щоправда, безшелесне й зручно, вона вхопила капелюх і зонтик і почала прощатися.

Я задержала її.

«Як то, пані, я сама маю пити чай, коло котрого ви заходилися?
– спитала я.
– Я вас не пущу».

«Я дякую», відповіла вона, вибачаючись, що на неї ждала пані Міллер з вечерею й чаєм, котрій (як я сама чула) обіцяла найдальше за півгодини прийти.

«Таж у мене ось там у пуделку красні свіжі тіста. Пані (вибери-но деякі й подай на стіл, звернулася я до старої слуги), запишіться, будьте моїм першим милим гостемі!»

Але вона відмовилася.

«Залишаюся, отже, сама в отих чотирьох стінах», зробила я їй закид, побачивши, що неначе з собою боролася. Але в тій хвилі Христина несвідомо виручила нас обоїх з колізії. Побачивши, що вона не виявляє охоти залишитися, обізвалася: