Через кладку

– Але як же, Богдане?
– обізвалася наново Дора, наколи я, потонувши в думках, гамуючи своє до крайності схвильоване нутро, ходив по кімнаті й майже не зважав на обох присутніх.
– Як же скінчимо цю справу? Вона й так через байдужість самої інтересованої затягнулася довше, як нам пожадано. А й ти сам, коли б не був цими днями такий розсіяний, був би вже давно замітив, що пакунок, що лежить більше як тиждень у твоїй кімнаті, має інше призначення, як перележувати в тебе!

По моїм лиці перебігла гаряча краска сорому. І я розсміявся сардонічним сміхом.

– Чи й я маю в тій ординарній справі брати активну участь?
– спитав я.

– Твоя задача була й є наклонити дівчину, щоб прибула сюди, - відповіла вражено Дора.

– Чого я цілком напевно ніколи не зроблю.

Вона витріщилася з несподіваного зачудування на мене.

– Ніколи, Доро, на те спустися.

– То ти не переказав їй нашої просьби потрудитися до нас?

– Передав, на жаль, хоч і не знав, що під нею крилося.

– А вона?

– Вона, відчувши своїм інстинктом, що в тім запрошенні криється, мабуть, потайний замір вразити її, спитала лише з переляком, «пощо має прийти». А що я тоді ще не знав про замах, що був вимірений вами проти неї актом подяки, то й передав їй ваші слова; але поминувши те, що вона сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде.

– І через що, як вільно спитати?
– обізвалася мати, і на її блідавих щоках появилися червоні плями внутрішнього роздразнення.

– Бо я сам постараюся о те, мамо, - відповів я.
– Заглянувши в глибину душі тої дівчини, я переконався, що вона ніколи не дасть себе нагородити за свій шляхетний учинок. А вами вже найменше!

Обі жінки замовкли, лиш погляд, яким у тій хвилі перемінялися, був неспокійний і повний тривоги. Він свідчив мені ясно, що находять ситуацію грізною й остерігають себе обопільно мене дальше не роздразнювати.

– Отже, від нас вона її не прийме, Богдане, - обізвалася Дора, - і з тим заявлениям будемо мусили по твоїх словах помиритися. Але, може, зате прийме від тебе?

– І від мене ні.

Тут моя мати піднялася.

– Лишім ту глупу суперечку, Доро, - обізвалася.
– Ти видиш, Богдан завзявся нарочно нас нині обох на тім тлі рознервувати; шкода часу.

Я спалахнув і задержавсь у ході.

– Кажете, «на тім тлі рознервувати», мамо?
– спитав я.
– Чи це справді ваша думка?

– Я переконана.

– Коли так, то ви помиляєтесь тяжко, мамо. Кожне слово, що говорив я вам, я говорив з найбільшою повагою. А багато дечого, в користь самої вашої материнської особи, я змовчав.

– То подякуй ти їй!
– обізвалася вона, ігноруючи цілком моє посліднє речення.

– Від себе я їй подякую, про те не сумнівайтеся, - кликнув я й відчув, як мимоволі в мої очі втиснулося тепло моєї душі.

– Від себе, Богдане!
– вмішалася тут іронічно Дора.
– І чим, як смію спитатися, коли наші предмети заподлі? Це було б цікаво довідатися, коли це не тайна в тебе.

– Не тайна, Доро, - сказав я й мимоволі всміхнувся.

– Це байка, Доро, - обізвалася тут зневажливо моя мати.
– Байка, котра не обходить мене цілковито. Що Богдан з своєї кишені видає, я не мушу знати. Але більше займає мене те, коли він загадує той свій замір сповнити. Це знов не може мені байдужим бути.

– На жаль, на се питання я не годен вам нині певну відповідь дати. Але ви її довідаєтеся, мамо, ви її довідаєтеся. Ви ж моя мати, - відповів я тепло і, приступивши до матері, я взяв її пестливо за руку.

Вона зсунула мою шорстко від себе.

– Дай собі спокій з акторством, Богдане, - сказала й посунула свої стекла нервово вище під чоло.

– Жодне акторство, мамо, а щира правда. Я сам віддячусь панні Обринській за те, що врятувала мені мою матір; сам один я.

Вона відвернулася люто.

– То про мене викинь і соток кілька! Це мене нічого не обходить.

– Соток, мамо?
– спитав я й усміхнувся болісно.
– На сотки ціните ви ваше життя? Ні, не сотками, мамо; але чимось, що ставлю я понад те. Понад усе. Любов'ю своєю, мамо. Своєю щирою, вірною любов'ю, мамо, котру ношу я вже не віднині в своїй душі для тої дівчини. Любов'ю. Я, мамо, з Манею Обринською оженюся. Я їй уже освідчився.

Так.

Воно було сказано.

Хата наша не завалилася, а апоплексії від того заявления мати не дістала. Вона лишилася спокійна, і її сильний, понад усе тверезий розум, що в жодній, хоч би й найтяжчій хвилі не тратив рівноваги, старався ситуацію опанувати. Зате Дора прокинулася, мов у неї вдарив грім.

– Це неправда, тето!
– кликнула.
– Цьому ви не вірте, це неправда. Повтори це ще раз, Богдане! Я здвигнув плечима.

– Я вже раз сказав, - відповів я й опустив кімнату.

* * *

(Пізніше, по прогулці до «Чортового млина» на орхідеї).

Перед виїздом я вступив, відповідно до умови, по Маню, Нестора й паню Міллер. Дора їхала з Маріянами, а мати вимовилась, що чується нездоровою і залишилася вдвійці з тетою дома.

Коли ми вже виходили з кімнати, щоб сісти на бричку, запряжену прегарними, але нетерпливими кіньми, побачив я Heстора, що вийшов кілька хвиль перед нами, як стояв тепер на веранді з заложеними на спині руками, обернений до нас плечима, і приглядався чомусь над одним з відчинених вікон пильно вгору.

Ми станули зчудовані.

– Що тут такого, Несторе?
– спитав я й приступив до нього.

– Підожди. Я дивлюсь, що з того буде, - відповів той, не рухаючися з місця, ба навіть і не оглянувшися за нами.

– Що там?
– спитала так само Маня, прилучаючися зацікавлена й собі до нас. Нестор стояв нерухомо й дивився на якогось павука, що великий спустився десь з якогось закутка темної дерев'яної стелі на своїй павутині над вікном і був зайнятий обмотуванням бідолашної невеличкої мухи, котра, боронячись, бриніла жалісно. Обмотавши й остаточно доволі густо, павук колов її від часу до часу, зближаючися й віддаляючись. Всі ми задивилися на нйму боротьбу, не промовляючи ні слова, а Нестор, з нас найбільше зацікавлений, аж зморщив брови, мов з якогось прикрого при тім виді почування. Далі, коли, здавалося, було йому цього виду забагато, підняв руку з палицею і, розірвавши павутину, викинув павука через вікно надвір.

– Тепер відіграли ви роль якогось або щасливого припадку, або свого роду провидіння в житті бідної комашки, - обізвалася пані Міллер, виходячи вперед нас на вулицю, де вижидали нас коні.

– Я не терплю павуків!
– обізвався похмуро Нестор, умощуючись зо мною проти обох пань у бричці.

– Не терпиш!
– сказав я, всміхаючись жартівливо.
– А однак молодим хлопчиком ткав ти одного разу в вашім саді також свого роду павутинку, впевняючи мене чи когось там іншого, що потягнеш її аж до білих штахет нашого саду від вашого павільйону, і вона не розірветься.