Через кладку

Я зчудувався. Відколи ми з собою товаришували, це було по раз перший, що він про те явно заговорив, - а тепер навіть зачепив і матір. Що з ним зайшло? Я вказав мовчки на Маню, що аж під саме чоло почервоніла. В тій хвилі мати, мов справді не хотівши мішатись у нашу розмову про цю справу, піднялася з свого місця й, забираючи трохи посудини з столу, вийшла з кімнати. Бути може, їй стала хвиля розлуки з донькою перед душею або, може, пригадавсь упір з сторони моєї матері, і вона усунулась, залишаючи нас самих довести справу до кінця

– Маня на тій точці неясна, - повторив молодий чоловік весело, - а ти годишся, як бачу я, з усім.

– Що ж, тяжко й змагатися мужикові з аристократкою, - обізвавсь я.

– Він вдовольняється тим, що вона йому вірна. Він жде, бо знає, що раз прецінь настане та хвилина, коли вона сама скаже прямо й щиро: «Тепер я вже можу йти з мужиком, коли б і не захотів він, Вже я впоралась з своїми «умовами» і всіма консеквенціями неподатливого свого «елементу».

– Коли так, то я бачу, що мені припадає задача прийти вам на поміч, щоб павутина між вами пірвалася і ви остаточно дібралися до цілі.

Він говорив це весело, жартом, не зміняючи своєї позиція передо мною, а Маня розсміялась вимушено.

– Що, не вільно, може?
– спитав брат, що, очевидно, набрав у кімнаті матері незвичайного якогось гумору й розговорився проти звичаю.
– Я б не такий був податливий, як Богдан, але, це, - додав, поважніючи, - правда, також любов. Але ось послухайте, - докинув, ніби зацитькуючи щось насилу в собі.
– По-моєму, поберіться навесні. Це найкращий час. Поберіться навесні, як усе зачне розцвітатися. Буде боз, будуть уже конвалії, будуть уже лілеї виганяти білі стрункі пупчики вгору, а зелений дикий виноград коло мого вікна розлізеться лабатим листям по стіні, і стане зазирати до моєї кімнати. Не гарно так? Згода, Маню?
– спитав вкінці.

А я глядів і чудувався йому. Він був чудний нині, і ніби виступав, прокидавсь нараз в іншого.

– Могла б бути й згода, Несторе, чому ні? Але я все-таки кажу, лиш «могла б».

– Ого, Маня ще з чимось не впоралась у душі або, може, в практичнім житті, коли так говорить, - обізвавсь він.
– Але дарма, Маню, до того часу, може, вже й я з якоюсь частю своєї праці упораюсь. Так бодай я собі вже обчислив у душі, і так воно й мусить бути. А ти, Богдане?

Я похитав головою.

– Ні, хлопче. З моєї сторони я кажу, що не згода. Я хочу твою сестру забрати скоріше.

На мої слова опустив він руки, а Маня стала, мов укопана.

– Скоріше?
– спитав Нестор і на тих словах споважнів.

– Скоріше, бо вже за два місяці хотів би я аристократку в своїй хаті мати. Думаєш, хлопче, я згоджусь вижидати в своїй хаті весни без неї? Ніколи! І зима гарна, Несторе, - тягнув я далі.
– І вона має свій чар і свою поезію. І коли ми вже на те зійшли, то я скажу тобі, що я ціле літо носився з думкою забрати твою сестру пізньою осінню й перший сніг стрінути в її й твоїм товаристві. Коли б не те, що ти сам так гарно цього пишного вечора доторкнувся цеї справи, твоя сестра, моя постійна противниця, була б довідалася, що в городника О. вже замовлені віднедавна деякі гарні цвіти, щоб на її вступі в мою хату розцвілись. Тепер питаю я. Згода?

– Ні, Богдане, ще ні, це заскоро, - відповів молодий чоловік, заклопотаний щиро, між тим коли Маня, задивившися з зчудування на мене, не обзивалась ні одним словом.

Небагатьма кроками я приступив до дівчини.

– Що ж, Маню, ви зчудовані?
– спитав я, усміхаючись і обіймаючи її легко правою рукою за стан. Я ж вам казав, що довго ждати я не буду, і як прийде час, я ставлюсь у вас i заберу, що моє.

З тими словами я притягнув її лагідно, не зважаючи на присутність брата, під звисаючу лампу, взяв її голівку між свої долоні й повернув до світла, щоб заглянути добре в її очі. Вони були спущені, і з-під вій блиснули сльози.

– Що ж, Манусенько, ви не кажете нічого? Ломите протестом мовчання своє слово? Вона похитала головою.

– Ще цей раз, Богдане, зробігь мою волю; цей один, і нехай буде вже так, як каже Нестор. Я ж і так його й матір назавше покину.

Я замовк, вражений немило. Як і любив я сам цього її брата з найдавніших літ, однак у цій хвилі, коли ходило для нас обох о так важну хвилю, в мені скипіла ревність і ураза. Я відсунув її від себе й поглянув на нього. Він стояв недалеко нас, високий, рівний, заложивши руки за спину, з блискучими, в цій хвилі аж розцвівшими очима, і ніби ждав на якесь рішуче слово з моїх уст.

Але я ще мовчав. Ще не сформулювались бурхливі почування в одно рішення, не витворили ясної думки, між тим коли вона гляділа так само вижидаюче на мене, як він.

Нараз заблисла мені одна думка, - і я рішився.

– Добре, - сказав я, звертаючись поважно до обох.
– Мужик і цей раз піддасться волі аристократів, однак бажає, щоб і Нестор сповнив йому одне бажання.

Нестора очі впилися в мене, мов збільшилися, а дівчина так само дивилась.

– Що, Богдане?

– Нічого такого, що мужчина Нестор не зміг би не виконати.

– Що, Богдане?
– спитали вдруге, цим разом уже обоє, в один голос.

– Те одне, щоб Нестор, як прийду по нього, пішов зо мною до лікаря і дався докладно оглянути.

Я сказав і ждав.

Чи обоє стратили мову?

Так здавалось.

Та, проте, що я сказав таке, що він так змінився? Побілівши, мов зачув з моїх уст у цій хвилі засуд смерті, він блиснув таким тяжким непогамованим гнівом з очей на мене, що я на хвильку занімів.

– Для чого?
– спитав.
– Чи на те, щоб я посередині тяжкої розумової праці розривався якимось лікуванням? То ні. До лікаря я піду й без поставлених тобою умов, і піду сам. Але знай, - додав, обернувшись від нас обох, - одначе я піду аж за місяць.

– Несторе!
– скрикнула тут розпачливо сестра.
– Ти себе губиш!

Нестор звернувся блискавкою до неї. Неописана мука, терпіння й жаль пробились у його в тій хвилі майже прозоро-білім від зворушення лиці.

– Ви робіть як хочете, - сказав погаслим голосом, - а я зроблю, як сказав і мушу.

Він опустив кімнату, а вона припала до моїх грудей, заривши на них своє лице. Я гладив без слова раз по раз її волосся й не перебивав її тяжкого жалю - мовчання. Я лише відчув, що над нами всіма запанувала якась влада, і ми помимо всього піддавались їй.

Сама влада походила від нього, що перед хвилею без слова зачинив за собою двері.

* * *

(Пізніше).

До неї заходжу на хвилинки. Десь-не-десь. Навіть не в означених днях, а так - тут і там сумерком, часом не кидаючи навіть і пальта. Не бачу її ніколи в вікні, коли минаю її хату, але відчуваю, що вона, та моя чайка, десь коло котрогось сидить, похилена, може, над яким шитвом, думаючи про мене, або просто, притиснувши чоло до шиби, виглядає надвір, любується снігом. Він уже припадає нечутним льотом до землі й заповідає якесь успокоєння. Іноді приношу їй якийсь цвйт. Оногди еrіс-у, [97] а там знов орхідеї. Яка радість і вдячність!

97

– Erica (лат.) - верес.