Через кладку

Я також умовк.

Через час він станув.

– Богдане, - сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським.

– Чи ти женишся з Обринською?

– Хочу.

– Хочу?
– спитав він і скривив погірдливо уста.
– Значить, ти не освідчавсь їй ще?

– Противно.
– відповів я холодно.

– Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.

– А, хоч би лиш так?

– То тим ліпше було б для мене.

– Ти був би з нею женився?

– Без вагання.

– Помимо твоєї тяжкої хиби серця?

– Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества.
– На посліднє слово поставив він натиск.

– Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне.

– Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?

Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице.

– Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь.

– Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль?

– О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла?

– Тепер, може, нічого, - відповів він саркастично.
– Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку - більше «аристократки» по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання?

– Ще не знаю.

– Ще не знаєш?

– Я тебе повідомлю в свій час, не бійся, - відповів я сухо.

– Хіба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш?

– Роттер!!!
– спалахнув я.

– Не зворушуйся, чоловіче. Я тобі Обринської не відбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна «стояти».

– По-твоєму, що повинна вона робити?

– Повинна або рости, або інші форми перебирати, а ти й вона видаєтеся мені пасивними.

– Так ти думаєш?
– спитав я з легкою іронією.

– Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново.

– Справді. В тім щось є. Хто тебе поінформував? Невже ж пані Міллер?

– А хоч би. Чи в тім щось дивного?

– Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив, і не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися.

– Хочеш! Женись, - додав по хвилі, глипнувши на мене збоку.
– Але, по правді кажучи, Богдане, я жалую тобі цеї дівчини. А ще більше такої синови? [92] твоїй матері.

92

– Синові - невістка.

– Не жалуй мені її, - відповів я йому спокійно й поглянув у вічі.
– Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зірве зо мною.

Він зчудувався.

– Чи справді?

– Так. Заявила мені категорично через мою кузинку, що з днем, у котрім введу я Обринську, як свою жінку, в дім, вона випроваджується від мене до Дори.

Роттер споважнів.

– Твоя мати невільниця своїх матеріалістичних почувань. Але не журись. Вона, хоч і піде напочатку, пізніше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має свої недоглядені моменти, в котрих прокидається зерно любові, і вона м'якне й піддається шляхетнішим зворушенням, а найбільше в старшім віці. Твоя мати не буде винятком.

Я здвигнув плечима.

* * *

(Пізній жовтень).

По майже двомісячній розлуці я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, і падав дощ. Деревина, що виднілась тут і там садами, чи не вся позбавлена зелені, виглядала сумно, безнадійно.

Я йшов скоро.

Хоч і був я вже довший час вдома, не міг ніяк вирватись з-поміж праці й різноманітних обов'язків, щоб відвідати тих, що, крім матері, були мені найдорожчі в світі. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була мені дорога, - і я спішився. Врешті, спинився коло дому спокійної вулиці, котрого одне вікно (Нестора), кругом обросле диким, о сій порі почервонілим виноградом, було освітлене. Година була надвечірня, закутана в сумерк, і в нього світилося вже світло. Так. За тими скромними мурами жили ті, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стіни того дому моїх приятелів.

Перша, що стрінула мене, коли увійшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в мені, відколи я знав її, тонкістю й добротою своєї істоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про її доньку й сина, вона, вказуючи на двері, що вели до кімнати її сина, сказала:

– Там найдете обоїх, - а сама відтягнулася скромно.

Я застукав.

Усередині було тихо, і я пождав. Відтак зблизився хтось до дверей, вони зсередини відчинилися, і переді м'ною показалася Маня.

– Богдане!

– Маню!

Щирим, німим стисненням руки ми привіталися.

– Я мов знала, що ви нині прийдете, відчувала це.
– додала, покраснівши аж під чоло, дівчина.
– Несторе!

Я поглянув за Нестором у глибінь кімнати. Він сидів при освітленім столі, як і не раз давно, обернений профілем до дверей, похилений над книжкою, між актами й іншими книжками, і саме в тій хвилі неначе відлучений від світу. Сперши голову на ліву руку, мав закрите пальцями чоло й очі. Я приступив з-за його плечей до нього й поставив руку на його рам'я.

– Хлопче мій!
– сказав до нього.

Він прокинувсь і обернувся. Великі темні блискучі очі витріщилися з вихуділого лиця на мене, в першій хвилі мов сполохані. Але тут же усміхнулися.

– Це ти, Богдане?
– обізвався.
– Я, їй-богу, й не завважив, коли ти вступив!

І сказавши це, він встав і почав ходити по хаті. Виложений а Lа Гейне білий ковнір його виказував ще більше, як дуже змінився, неначе заникав [93] від недавнього часу, як не бачив я його.

93

– Заникати - никнути, поволеньки мінятися, губитися.

– Що ж, ти все, як і давно, губишся в праці?
– спитав я, дивлячись на його змінений вигляд, що не віщував мені нічого доброго, а противно зраджував скоро розвиваючуся немилосердну недугу, котрої побоювався в нього Роттер.

– По-твоєму, мав я її, може, покинути?
– спитав і усміхнувся звичайним своїм усміхом, а вслід за тим закашляв тяжким глухим кашлем.

– Це ні, - відповів я.
– Але ти, як знаю тебе, не береш на увагу своїх фізичних сил, обтяжуючи себе надмірно. Він махнув нетерпеливо рукою: