Через кладку

– Підемо, панно Маню. Але чого так квапитесь?
– упімнув я.
– Він лиш обізвався, щоб ми знали, де він є. Видко, він недалеко. Хвильку-дві заждемо, і він надійде.

Вона станула і, переглядаючися, заклопотана, між мною й лісом, звідки доходив поклик брата, мов рішалася щось з собою зробити. В тім клопоті я прийшов їй на поміч.

– За тобою, Несторе?
– гукнув я лісом і ожидав відповіді.

– Де йти?
– зачувся замість голосу Нестора голос Наталки.

– Ми вертаєм!
– відгукнув тепер голос Нестора і, як здавалося, вже цілком десь недалеко.

– Ходім, пане Олесь, ходім за голосом, але більше глибиною, так, як вони, - обізвалася дівчина і, зближаючись довірчиво до мене, мов скинула нараз якийсь тягар з грудей, додала, усміхаючись: - Я мушу, поки поверну, тут ще щось демонічне, щоб не сказати «чортове», побачити або почути. О, як тут чудово в тім кітлі, трава коло потока яка буйна, і папороть, пане Олесь. А он бачите, вже й орхідеї, одну, першу, я вам заткну до кляпи сурдута.

– і, ледве сказавши, вже вчинила це.
– Так, - додала, завваживши, що я заховуюсь поважно й мовчки.
– Ви гніваєтесь? О, не гнівайтесь, я вас прошу, - говорила півголосом спішно, - а я скорше, в жоден спосіб ще не можу, колись все скажу, за рік, пів. Богдане, я вас прошу. І нічого злого про мене не думайте, я лиш хочу, щоб все добре було й так, як мені моє нутро наказує!
– Вона поглянула на мене такими щирими очима, що хто б на неї «гнівався»! Я один - ні.

– Скажіть мені лиш одне слово на моє запитання, - відповів я їй.
– Чи є доктор Роттер у тім замішаний, що ви казали, щоб пождати ще рік або пів?

Вона поглянула на мене з переляком, а відтак похитала головою.

– Отже, ні. То хіба ще моя мати? Тепер вона уникала мого погляду.

– Я вас прошу не питати мене.

– Я не з цікавості питаю.
– відповів я понуро.
– А тому, щоб мати спокій.

– Будьте спокійні й ждіть. Я також бажаю спокою, а це може лиш тоді наступити, як у моїй душі настане рівновага, і я вчиню те, що повинна. Але, ходім, - додала наново й поглянула, як перше, на мене, мав щоб переконатись, чи я оправді не гніваюсь. Я не гнівався. Йшов коло неї мовчки, роздумуючи над щойно нею сказаним, а вона зривала спішно тут і там цвітучі орхідеї.
– Тут так пишно, й тихо, тихо, паяє Олесь!
– сказала раз, поглянувши від цвітів до мене, що не відступав від неї, мов бажала, щоб і я утихомирився тим глибоким лісовим супокоєм.

– Перебуваєте тут радо?
– спитав я її замість всього, ступаючи все ще зворушений коло неї.

– Хто б не бажав сюди!
– відповіла вона, поглянувши вдоволено на мене.

І дійсно! Хто б не захоплювався пралісом, буйною розкішною вегетацією, шумливим потоком, що оживляв тишину лісу, вилискуючися від проміння сонця. Тут і там ставали ми, здержувані зчудовано блискавичними скоками вивірки по струнких соснах, і мовчали. Тоді я брав її руку в свою, і ми йшли, мов святинею, дальше. Хто б не захоплювався оцею зеленою, як кажу, святинею, в котрій панувала така тиша, що висказане в ній голосніше слово розбігалось, мов у соборі.

– Ви будете щороку о цій порі проходжуватись оцим лісом, - сказав я до дівчини.

Її лице покрилося краскою і, мов побоюючись поновних теплих слів з моєї сторони, вона станула й кликнула по імені брата.

– Несторе! Несторе!
– розбіглося в тишині непорушного лісу в різні сторони її голосом.

– Я вертаю, я тут!
– зачулася цілком близько нас відповідь брата. Ми стали ждати, не промовляючи ні слова одне до одного. О, це мовчання, це потужне мовчання її й моє, в тишині й красі пралісу! Одинока хвилина, що творила з нас інших істот. Нараз глянула вона на мене очима, що пригадували очі жахливої серни, - і рушила з місця дальше. Мов загіпнотизований, я пішов за нею. Кілька хвиль пізніше опинився Нестор коло нас. Зіпрілий, з розпаленими щоками, на капелюсі кілька гарних мотилів і орхідей, з чоботами заболоченими, і, мов стрінувшись з якимись ним ожиданими спасителями, усміхнувся.

– Що ж там, Несторе, дуже втомився?

– спитала сестра, вдивляючись з любов'ю в лице брата.

– Ні, - відповів він якось коротко.

– А де дівчата?
– додав я.

– Ідуть.

– Ідуть!! Ти це так кажеш, Несторе, неначе тобі байдуже, хто йде.

– Я їй нині освідчився. Маню, - відповів, замість всього, молодий чоловік, звертаючися до сестри, і його ніжні вуста здригнулися якось нервово.

– Нині?
– спитала дівчина з виразом переляку, котрий говорив виразно, що вона не одобряла вибору днини.

– Я це мусив нині вчинити.

– І що ж, прийняла тебе?
– спитали в одно Маня й я.

– Казала, що не може ще відповісти, але заким від'їду - скаже.

– Чому не могла нині відповісти, як любить, Несторе, ти не питався?
– обізвалася Маня.

– Ні. Я не хотів на неї натискати. Ми аж позавтра виїжджаємо. Як любив я її стільки років вірно й носив це почуття незмінене в душі, можу ще й цих кільканадцять годин пождати. Не про те розходиться мені, - додав він, - чи сьогодні, чи завтра, а про саму її відповідь взагалі. Настільки знайдеться ще в мене сили волі, щоб свою нетерпливість опанувати. Її волю й бажання я шаную, як шаную й люблю її взагалі.

Я поглянув на нього. Яке молоде виглядало його інтелігентне лице, а однак яка повага й мужеська дозрілість плила з тих уст. Так, він був справдішній Обринський, був і по душі братом своєї сестри.

– Що відповів ти їй?
– спитав я.

– Будемо ждати, - сказав я спокійно, хоч не був спокійний.
– Мої почування для вас остануться незмінені. Я вас люблю любов'ю, якою любить не багато мужчин.

Я поглянув на його сестру. В її очах заблисло мов сльоза, однак, стрінувшися з моїми, вона їх відвернула. Я відгадав її почування й звернув увагу на що інше.

– Чому якраз нині вчинив це ти, Несторе?
– спитала сестра.

– Бо хотів перед від'їздом дізнатися, на чім стою. В мене ж за місяців кілька послідній іспит, і я хотів знати, в яку судьбу вступаю.

– Вона нині роздразнена, а її вчинками кермує її настрій.

Нестор видивився на сестру.

– Ти чудно говориш, Маню, - сказав.
– Чей же «настрій» не має нічого до діла з питанням, що міродайне на ціле життя. Я на її настроях знаюся і з ними не числюся поважно.

– Чого сподіваєшся?
– спитав я. Він усміхнувся.

– Доброго. Я ж прецінь не оцінюю її виключно по її настроях, її недовірчивості до людей і наклонах роботи те, що другі не похваляють, її розмах до великого, погорда до дрібничковості, воля поширити свій горизонт і її добре серце, котре укривати перед людьми є її постійним старанням і більше химерою, чим вадою, - дають мені запоруку, що ми будемо щасливі. Вона саме такою, якою є, підходить мені під душу. Знаючи себе, я маю переконання, що наколи б між нами й повстало яке-небудь непорозуміння, воно не з моєї вини піде. Поки що болить мені з її сторони те, що вона не вважає мене за людину поважних принципів.

– Чи ти переконаний, Несторе, що вона тобі прихильна?
– спитала його сестра несміливо.

– Я майже певний того, - відповів він.
– Зрештою, вона не належить до жінок надто чутливих, і з тим їй, може, й ліпше буде в житті, - відповів він.

– Але тобі, Несторе?

– Із тим ми упораємось, Маню, як буде вона моя. Не журися. А про мою любов до неї не потребую говорити. Але ось вони йдуть.

І справді. З противної сторони надходили Наталя й Ірина, і за малий часок прилучились уже до нас. Я спитав у пань, чи будемо вертати, чи підемо в іншу сторону, між тим коли Нестор, відступивши на пару кроків від нас, здіймив свій капелюх і порядкував щось коло своїх пришпилених мотилів.