Чорна Брама

— Як на локаторі? — запитав командир.

— Ідемо на зближення. Ціль ліворуч шістдесят! Дистанція сорок п'ять кабельтових! — доповів лейтенант Голіков.

— Штурман, місце зустрічі? — кинув Поливанов.

— При такому ході — десять кабельтових на південний захід від банки Окуневої, на траверзі мису Супротивного! — доповів Ізюмов.

— Механіку, набавте оберти! — крикнув у машинне Поливанов і крізь гуркіт дизелів ледве почув:

— Це вже межа!

Відчувши задушливий запах диму, Юколов від переговорника кинувся до топливного сепаратора.

При такому перевантаженні обидва дизелі потребували дедалі більше палива, яке не встигало надходити у видаткові баки, і довелося ввімкнути для підкачки сепаратор. Тепер, починаючи з лівого відсіку, де стояв сепаратор, усе машинне відділення швидко наповнювалось задушливим димом…

Корпус корабля тремтів од вібрації:

— По карті ліворуч шістдесят ціль номер три! Дистанція сто двадцять кабельтових! — доповів Голіков.

— Рибалка іде до Мурманська, — висловив припущення Дев'ятов.

— Можливо, — погодився Поливанов і наказав: — Повідомляйте просування цілі номер три! Де ціль номер два?

— Ціль номер два в районі острова Красний! — доповів лейтенант Голіков.

Минуло кілька секунд, і вахтовий сигнальник доповів:

— Бачу ціль ліворуч сорок. Дистанція тридцять кабельтових.

Командир глянув у бінокль.

Бортом до хвилі, здіймаючи обабіч форштевня два крутих пінявих вали, на великій швидкості йшов мотобот «Беноні». Вони впізнали його за прикметами, що повідомлялися в радіограмі штабу.

— Набрати сигнал «підніміть флаг!» — наказав Поливанов.

На фалі замайоріли два сигнальних флаги.

Минуло кілька напружених хвилин, рантом мотобот розвернувся на норд і показав корму.

— Ліво на борт! — наказав Поливанов.

— Єсть ліво на борт!

Завалюючись, корабель почав змінювати курс.

— На румбі шістдесят градусів! — доповів вахтовий. — Корабель і далі котиться вліво!

— Стримувати!

— Єсть стримувати!

— На румбі сорок п'ять! — доповів вахтовий.

— Так держати! — наказав командир, підняв кришку переговорника і, відчувши, що звідти несе гаром, крикнув: — Що там у вас, механіку?

Крізь гуркіт двигунів до нього ледве долинули слова:

— Нічого особливого, дизельне пальне потрапило до фрикційної муфти приводу…

— Скільки можете держати такий хід?

— Не більше десяти хвилин. Температура масла різко підвищується, — почув Поливанов.

За той час, поки корабель зробив розворот і ліг на новий курс, «Беноні» вирвався вперед. Відстань між ним і «Завірюхою» швидко збільшувалась.

У цей час свинцева завіса над ними ніби розчахнулася навпіл і, хоча грізний вал нового заряду був зовсім недалеко, по-весняному яскраво засяяло сонце.

— Підняти сигнал «спокій» і дати дві зелені! — наказав Поливанов.

Майже одночасно на фалі було піднято сигнал «застопорити машину», і дві зелені ракети, лишаючи за собою димний слід, зметнулися над морем. «Беноні» надав ходу.

— Розрахункові бойового поста автомати зарядити! Про готовність доповісти! — голос командира був спокійний, але Дев'ятов помітив приховане хвилювання.

— Автомат готовий відкрити вогонь! — доповів командир бойового поста.

— Зробити серію попереджувальних пострілів!

— Єсть попереджувальну серію…

— Товаришу капітан третього рангу! — перебив командира гармати лейтенант Голіков. — Ціль номер три по курсу другого номера. Дистанція двадцять кабельтових!

— Дріб!!! Гармату на нуль!!! — крикнув Поливанов і, схопивши бінокль, запитав: — Пізнаєте?

Дев'ятов подивився в бінокль:

— Наш давній знайомий — «Вайгач!»

ДАВНІЙ ЗНАЙОМИЙ

Капітана сейнера «Вайгач» знають усі від мису Нордкап до Святого Носа. Старі згадують про нього не без заздрощів: «Вергун з фартом [16] з одного кухля брагу сьорбав!» Молоді тепер у фарт не вірять. «Удача з невдачею — рідні сестри! — кажуть. — А „Вайгач“ без улову в порту не швартується. Виходить, Михайло Григорович майстер своєї справи!»

16

Фарт— удача, талан.

А й справді майстер! Ловили раніше оселедця по Мурманському мілководдю, а цього разу пішов Вергун до банки Північної. Три доби промишляли — тари не вистачило. Розвернулися — і в порт. Погода свіжа, снігові заряди щораз дошкульніші, а команда пісень співає. Улов узяли добрячий! Оселедець крупний, понад двадцять п'ять сантиметрів!

Розвісили сушити дрифтерний порядок. Останню сітку ролем підтягли, перекинули через стрілу, навіть риби з неї не витрусили — нікуди.

Прохор Степанович вдоволено походжає по палубі; черевце випнув, рукавиці скинув, руки потирає і кожному хвалиться:

— Що то значить сітку ялівцем обкурити! От так я! От так Щелкунов!

Тимко виліз з машинного відділення, дивиться на помічника і посміюється свистіти йому Щелкунов заборонив: погана прикмета.

У рубці тихо. З циркулем у руці Вергун схилився над штурманським столиком. Перед ним — відкрита лоція, карта району, а в думках він далеко…

«Додому йдемо. В трюмі повно риби, — думає він. — Либонь, у порту вже кожен про це знає — радист роздзвонив по ефіру. Чого доброго, директор MPC зустріне сейнер з оркестром. До Щелкунова на пірс його „барильце“ прикотиться. Валя-реготуха прибіжить до Пліцина, навіть до Тимка продавщиця з Рибкоопу внадилась, прийде. Всіх зустрічатимуть рідні та близькі, тільки… тільки до мене ніхто не прийде. Звичайно, — Вергун глянув на своє відображення в ехолоті, — ні обличчям, ні зростом ти, Михайле, не вдався. Ще й досі ходить Глаша до старої домівки. Думав, що минуло, того вже нині немає, давно було та за водою пішло… А насправді виходить — міцно в'їлося воно в душу. Звичайно, ревнувати до минулого — торішнє листя ворушити».

Та як не намагався Вергун забути минуле, воно настирливо нагадувало про себе. Було це взимку, місяців три тому. Експедиційне судно науково-дослідного інституту повідомило про скупчення тріски на банці Копитова. Не встиг «Вайгач» вийти з бухти — радіограма: «Можливий шторм десять балів». Повернувся «Вайгач» у порт. Іде Вергун містками додому, бачить — спускається по східцях Глаша. Прибралася, ніби на Першотравень. Усміхається, як йому ніколи не всміхалася. Іде, на море дивиться — моря не бачить. Щось Вергуна ударило в серце, зупинився, переждав, поки Глафіра на місток спуститься, і пішов слідом за нею. Вона йде як завжди: голова гордо відкинута, ні на кого не дивиться. Піднялася сходами в селище, пройшла вулицею аж до паді, де стоїть кондаковська домівка, відімкнула замок, увійшла. Довго чекав він Глафіру. Чув, співала вона якоїсь сумної, протяжної, слів не розібрав. Потім вийшла, постілочку витрусила, біля порога поклала, дім замкнула, ключ під постілку засунула і пройшла мимо. Вергун зазирнув у вікно: чисто, прибрано, над ліжком висить собі кондаковська берданка, на столі скатертина… І соромно, що підглядав, а перебороти себе не міг.