Чорна Брама

«Весна! Вже виймається перша рама…» — пригадав Лобазнов і, чортихаючись та кленучи на всі заставки пошкодження телефонної лінії, подумав: «Андрійкові на морі легше. Ну, похитає, ото диво! В таку хурделицю не доводиться вештатись. Та й, крім того, форсу більше. Дівчата на моряків задивляються і…» — позаздрив він, але в ту ж мить підсковзнувся, упав і добряче стукнувся лобом об камінь.

Змотуючи вірьовку, Єльцов повернувся назад.

— Що трапилось, Хомо?

— Нічого! — огризнувся Лобазнов. — Замалим камінець не розбив.

Він підвівся і, підштовхуваний вітром, ступнув уперед. Ішли повільно. Лінія тяглася трохи вбік од стежки, проводи звисали над глибокими ущелинами, піднімались на круті сопки. Стовпи були закріплені в дерев'яних зрубах, заповнених камінням. У скелястому грунті яму для стовпа не викопаєш.

Минуло хвилин тридцять. За цей час прикордонники просунулися вперед не більше як на кілометр, коли це зненацька біла непроглядна сніговиця розсіялась, і вони побачили криваво-червоне сонце, що аж сліпило очі.

— Оце здорово, Хомо! — вигукнув Єльцов, кидаючись назустріч товаришеві.

— Даремно радієш! — буркнув Лобазнов, оглядаючи горизонт. — Дивись, яка «закуска» суне…

Далеко, за десятки кілометрів, майже від самого небокраю чорними зловісними смугами, немов наступаючи бойовими шеренгами, грізно й неухильно сунули на них важкі хмари.

Не промовивши більше ні слова, солдати квапливо спустилися з сопки. Вони поспішали, бігли там, де це було можливо, і все ж таки, коли знайшли місце розриву проводів, на них налетів новий заряд хурделиці.

Під натиском шквалу стовп, що стояв край урвища, впав, вивернувши каміння із зрубу, і лінія провисла в глиб ущелини.

— Промацай кожен провід, — сказав Лобазнов Єльцову. — Знайдеш розрив — контакт зроби як слід. Зрозумів?

— Єсть зробити як слід! — повторив Єльцов, обв'язуючись вірьовкою.

Упершись ногою в гранітний валун, Лобазнов обережно травив вірьовку, спускаючи Єльцова вниз. Залишалося не більше трьох-чотирьох метрів вірьовки, коли Хома почув з ущелини:

— Стоп! Здається, прибув! Нічогісінько не видно… Зараз… Я…

Зненацька пролунав крик, потім вірьовка смикнулася вниз, потягнувши Лобазнова за собою.

— Що трапилось, Єльцов?! Що трапилось? — кричав Лобазнов, схилившись над ущелиною.

Хома почув стогін, потім кволий, ледь чутний голос:

— Ногу… здається… зламав… Думав… на самому дні… а ступив — карниз… Тут ще метрів чотири…

Раптом Лобазнов відчув, що вірьовка ослабла.

— Що ти там робиш? Мишко!

— Відв'язався… Шукаю розрив… — долинуло до нього.

Довго Лобазнов прислухався до того, що робиться внизу, але нічого не міг уловити. Поки він лежав долілиць край урвища, хурделиця замела його снігом.

Скільки він ждав, важко було сказати… Тут, на високому уступі сопки, вітер і сніг шмагали з такою силою, що кожен порив здавався ударом дзвінкого й дошкульного батога.

— Хомо, де ти? — почув він голос Єльцова, як здалося йому, зовсім з протилежного боку.

Лобазнов відгукнувся. Згодом голос Єльцова пролунав ближче, потім вірьовка заворушилась і напнулася.

— Можна тягти? — крикнув Лобазнов.

Припавши грудьми до гранітного валуна і напружуючи всі сили, Хома підтягував вірьовку. Він знав, що довжина її всього п'ятнадцять метрів, але зараз йому здалося — метрів шістдесят, не менше…

Над ущелиною з'явилась голова Єльцова, потім він перевалився через край, спробував підвестися і, застогнавши, ткнувся обличчям у сніг. Хома підповз до нього. Закусивши до крові губу, Мишко беззвучно плакав… Він соромився своїх сліз, але біль у нозі ставав нестерпним…

— Розрив… на… одному… проводі… Доточив шматок, — через силу пояснив Єльцов.

— Іти зможеш? — запитав Лобазнов.

— Ні… Ти мене куди-небудь… од вітру… в улоговину… А сам іди… Подзвони на заставу… По мене пришлють… — запропонував він.

— Ти замерзнеш, йолопе! — з грубуватою ніжністю промовив Лобазнов. — Тут кілометрів два. Поки я проти вітру дійду до поста, вважай, година. З застави хлопці також ітимуть проти вітру — мінімум ще дві години… Ні, Мишко, я тебе тут не залишу, — вирішив Лобазнов. І, несподівано всміхнувшись, сказав: — Ми в школі гралися в «коней і вершників», а ви не гралися?

— Ні-і, — з подивом дивлячись на Хому, протягом сказав Єльцов.

Обличчя Лобазнова було близько, і чомусь тільки зараз Мишко звернув увагу, що все воно поцятковане смішними веснянками.

— Клас на клас, — пояснював Лобазнов. — Одні сидять на гиргошах, вони, виходить, вершники, а під ними коні. І один одного з коней стягають. Смішно… Ну гаразд, годі теревені правити, залазь-но мені на гиргоші! — рішуче заявив він і став поряд з Єльцовим навкарачки.

— Та що ти, Хомо? При своєму розумі? — навіть забувши про біль, обурився Єльцов.

— Товаришу Єльцов, на гиргоші! — тоном старшого наказав Лобазнов.

— Послухай, Хомо, та проти такого вітру хоч би самому якось добратись до місця, а ти…

— Товаришу Єльцов! — з погрозою крикнув Лобазнов.

Єльцов обняв його за шию і підтягся на гиргоші.

Хома обережно випростався, прив'язав Єльцова до себе вірьовкою, потім, присівши, взяв в обидві руки по карабіну і рушив уперед. Звичайно, він переоцінив свої сили. Проти такого вітру важко було йти і одному, але… Упертість, а головне — злість додавали йому сили, і він поволі просувався вперед. Хороше це почуття — злість, якщо воно спрямоване проти труднощів на шляху людини!

Лобазнов повернув до моря і вийшов на стежку, тут сопка прикривала од вітру.

Кожен крок Хоми завдавав Єльцову нестерпного болю.

Спочатку Лобазнову здавалося, що Єльцов важить зовсім небагато. Але не зробивши й сотні кроків, він зрозумів, що ноша над його сили. Сковзаючись на обледенілому камінні, він падав, підводився і уперто йшов уперед, думаючи: «Ось дійду до отого стовпа і відпочину хвилин п'ять». Але коли із снігової мли проступав силует наступного стовпа, Лобазнов знову прикидав: «Мабуть, ще пройду кроків сто, а тоді відпочину». Зробивши сотню кроків, він знову думав: «Тепер уже до наступного стовпа недалечко», і йшов уперед, не зупиняючись.