Чорна Брама

Південний схил миска густо поріс низькорослим березняком, і це полегшувало завдання. Андрій помітив на березі шлюпку «Беноні». Матрос, що назвався Хугго Свенсоном, сидів на снігу, прихилившись до валуна, і палив люльку. Поруч лежав рюкзак і саперна лопата. Боцман з «Беноні», вже немолода людина, важко відсапуючись, примостився на носі шлюпки.

— Ти, може, тутешній? — по-російськи, але з якимось акцентом запитав боцман.

— Бачив у губі знак з каміння?

— Бачив.

— Власними руками викладав. Скільки літ минуло, а кекур досі стоїть… — Свенсон дуже добре говорив по-російськи.

Якийсь час вони мовчали, потім боцман запитав:

— Ти росіянин? Як же тебе звати? — Не діставши відповіді, він приклався до фляги, сплюнув і, ніби сам до себе, промовив з якоюсь душевною втомою — Ти, Хугго, знаєш мене як Райта, але моє ім'я Мікель… Мікель Янсон… Я з Вентспілса, з Балтики, там народились мої діти… Старшого, Ельмара, в сороковому [20] я завіз на чужину і… Нема більше сина в Мікеля Янсона. — Він знову сьорбнув із фляги, сплюнув і сказав: — Залишилась дочка, Берта. Вона живе в Лієльварді, її чоловік електриком на Кегумській гідроелектростанції. В Берти народився син, мій онук… Його назвали, як і мене, Мікелем… Дуже мені хочеться побачити свого онука…

20

У 1940 році в Латвії була повалена фашистська диктатура Ульманіса.

Цього разу паузу порушив Свенсон:

— Ми з тобою, старий, не в Хассельнесет, біля стойки Басса! Треба братися до діла!

— Зачекай ще трохи, я дуже стомився, — глухо промовив Янсон і знову потягся до фляги. — Ми з тобою, Хугго, як пара волів у ярмі. Ти молодий, сильний. Скажи мені правду, Хугго: навіщо ми отут, на суворій, холодній землі? Це що — політика?

— Мені політика — як ото рибі парасолька! — посміхнувся Свенсон. — Був я в таборі біля Мюнхена, сьорбав зі мною баланду з одного котелка хлопчина… Досі вже, мабуть, і кісток не лишилося, можна назвати: Никифор Касаткін. Він знав безліч різних історій, міг пояснити будь-який рух людської душі. Никифор мені так говорив: «Ти, Сашко, романтик у житті і загинеш ти через оцю свою романтику». Так і сказав. Никифор наскрізь бачив людей.

— А з чим же їдять оту твою романтику?

— Про це тобі знати зовсім ні до чого, — відрізав Свенсон, підвівся, потягся і, позіхаючи, промовив: — Треба рушати. Ось прийдемо до Чорної Брами…

«Чорна Брама», — повторив у думці Андрій і пригадав усе, що його особисто зв'язувало з цією назвою.

Райт дістав з-під банки другу саперну лопату. Вони напнули на шлюпку чохол і поверх брезента закидали снігом.

«Виходить, вони мають намір сюди повернутися», — подумав Нагорний.

Старий присів біля свого рюкзака і хотів було просунути руки під ремені, але передумав:

— Мені, Сашо, нічого робити на Чорній Брамі. Ти повертаєшся назад, у Гамбург. Тебе чекає Марта, ти сам казав — молода й гарна Марта. Якщо ти любиш, то зрозумієш… Сашо, я хочу перед смертю торкнутися землі, на якій я виріс, обняти дочку, взяти на руки онука… Я тут тільки для того, щоб востаннє побачити свою Латвію, почути рідну мову… Сашо, я набагато старший за тебе… Хочеш, навколішки стану перед тобою.

— Ти, старий, сподіваєшся, що тебе приймуть? — запитав Свенсон.

— Приймуть, Сашо, приймуть! Я ж не як злодій прийду, а як блудний син з євангельської притчі: «Согрішив я перед тобою і негідний називатися сином твоїм…»

Кинувши спідлоба швидкий, оцінюючий погляд на Райта, Свенсон промовчав.

— В ім'я твого кохання до Марти, в ім'я твого щастя…

— Добре, старий, але будь обережним. Звідси пройдеш з півмилі прямо на південь, потім на схід — Гудим-губа, порт Георгій. З порту колись ходила «каботажка» до Мурманська, ну, а там поїздом. Гроші в тебе є…

Тремтячими пальцями, старий квапливо затягнув на рюкзаку ремені, зробив кілька непевних кроків, зупинився, повернувся назад:

— Хочу обняти тебе, Сашо, побажати справжнього щастя. Мені завжди здавалося, що красиві люди жорстокі, тепер бачу — помилився… — на очах Райта блиснули сльози.

Вони обнялися, і старий рушив на південь. З кожним кроком хода його ставала твердішою.

Щоб краще бачити старого, Свенсон виліз на замшілий валун, а потім раптом засунув руку за пазуху і, вихопивши пістолет, не цілячись, натиснув на спусковий гачок. Пострілу не було чути. Мікель Янсон обернувся до Свенсона і, розкинувши руки, упав обличчям у сніг.

Райт був ворог, проте жаль до старого здушив горло Андрієві.

Глянувши на Свенсона, Нагорний очам своїм не повірив — Свенсон сміявся. Відкинувши назад голову, прихилившись спиною до валуна, він реготав…

Андрій пригадав — ще хлопчиськом любив він, стоячи позаду Володимира, дивитись, як брат малює йому «артистів» для театру тіней. Коли на папері з'являлися знайомі казкові персонажі, Андрій не міг утриматись від сміху — радів народженню своїх улюблених героїв.

Чому сміявся Свенсон?

Легкий дотик до ноги вивів Андрія з глибокої задуми: він одповз трохи назад по сліду, протореному в глибокому снігу, і озирнувся. Біля нього був старшина Хабарнов.

На аркушику з блокнота Нагорний написав кілька слів, засунув папірець у ствол автомата і передав записку старшині.

Коли Андрій знову підповз на край плато, Свенсона вже не було, його хутряна шапка промайнула десь у виярку. Повернувся Свенсон з рюкзаком Райта в руці. Піднявши брезент, він кинув його в шлюпку, потім запалив люльку, звалив на плечі свій рюкзак і, озирнувшись довкола та звірившись по компасу, рушив на захід.

ЧОРНА БРАМА

Тіло Райта вони знайшли у виярку під снігом. Старий зробив перші кроки на шляху до Батьківщини, коли його настигла куля.

— Постріл у потилицю, — сказав Клебанов. — Прийом, гідний Катинського лісу чи Бабиного Яру.

На двійці «Беноні» з тілом Райта Хабарнов вирушив у порт Георгій. Шлюпку з «Завірюхи» прикордонники надійно сховали в ущелині.

Разом з Ясачним капітан уточнив маршрут. Із матеріалів слідства він знав, що шляхи Сарматова і Благова схрещувалися на Чорній Брамі. Це була мета і Свенсона. Щоб не наступати йому на п'яти, оперативна група і прикордонники заглибилися в тундру далі на південь.

Попереду йшов Ясачний — він чудово знав усе узбережжя затоки, — за ним Клебанов і Нагорний з рюкзаком. Останнім ішов Аввакумов.

Тундра непомітно перейшла в горби, часто траплялися купи каміння, озера у видолинках. Південні схили горбів аж до берега були вкриті березовими чагарниками. Попутний північно-східний вітер дув у спину.

Капітан Клебанов притишив ходу і, коли його догнав Нагорний, сказав:

— Ви стежили за Свенсоном, чули його розмову з Райтом. Який висновок можна зробити про Свенсона?