Чорна Брама

Вітер стих. З неспокійним кигиканням, наче передчуваючи шторм, над морем літали чайки.

Острів Клюєв уже маячів на обрії, коли пронеслися перші сильні пориви вітру.

Пересунувши ручку машинного телеграфу на «самий повний», Вергун зими кришку переговорника:

— Тимку, додай.

Механік Тимко в цьому плаванні був за старшого. Старший механік видавав заміж дочку і, одержавши з цієї, нагоди відпустку, поїхав до майбутнього зятя з Кандалакшу.

Насвистуючи, механік пішов до тахометра. Тимко завжди свистів, коли в машинному відділі не було старшого. Старший механік казав, що в них — він був родом з Коли — свистунів заганяють у пляшку.

Тахометр показував тисячу п'ятсот обертів — це була межа для двигуна, який не раз бував у бувальцях.

Перший порив шквалу так шарпнув «Вайгач», який ішов лагом по хвилі, що моторист, намагаючись удержати рівновагу, рвонувся вперед, наче взяв старт на гаревій доріжці, і збив механіка. Тимко впав і вдарився потилицею об кожух мотора.

Коли моторист підвівся, спльовуючи кров й обмацуючи розбиті ясна, то побачив, що механік майже непритомний. Насилу підхопивши його під пахви, моторист відтягнув Тимка на рундук з ганчірками.

У цей час в машинному відділі все, що було погано принайтовано, зірвалося з своїх місць і з гуркотом перекочувалося від борту до борту.

Хлюпнувши води в обличчя Тимкові, моторист вирішив, що подав першу допомогу, і кинувся до дизеля, який почав підозріло чихкати.

«Вайгач» ішов без вантажу. Судно сиділо мілко, його високі борти, підставлені вітрові, були як величезні паруси. Кожний порив шквалу клав сейнер на тридцять градусів.

— Ану пусти! — сказав Вергун і, легенько відштовхнувши кермового, став до штурвала.

Вогник маячного знака Клюєва було видно. Борючись зі шквалом, «Вайгач» ішов на створи затоки, коли Вергун несподівано відчув, що судно не слухається керма.

Крізь рев і свист вітру він не одразу почув, що двигун не працює.

Ще не знаючи всього того, що сталося в машинному відділі, Вергун зняв кришку переговорника й спокійно запитав:

— Тимку, що там у тебе?

Не почувши звичайної відповіді, Вергун передав штурвал кермовому, а сам поліз у машинний відділ. Тут горіла тьмяна лампочка аварійного освітлення. Спочатку Вергун нікого не побачив. Потім, насилу добравшись по слизьких плитах до рундука з ганчір'ям, помітив механіка, що лежав нерухомо. На Тимкових губах виступила піна, він був непритомний. Ще з більшими труднощами розшукав Вергун моториста. Той порався біля двигуна, намагаючись його запустити.

— Що з ним? — запитав Вергун про механіка.

Але в цей час його жбурнуло вбік. Утриматися на ногах, узутих в калоші, було неможливо. Вергун ударився об стрингер [12] . Він зрозумів: щось подібне сталося і з Тимком.

Генератор на судні був навісний. Під час зупинки двигуна освітлення й живлення рації перемикали на аварійне, від акумулятора. З тривогою глянувши на аварійну лампочку, що ледь-ледь горіла, Вергун швидко оцінив обстановку.

— Двигун! — гукнув він мотористові, швидко піднявся в штурманську, послав Пліцина в машинний з аптечкою і наказав радистові: — Передавай: «Вийшов із ладу двигун. Прошу допомоги. Координати…».

12

Стрингери— поздовжні балки в корпусі корабля.

— Аварійне живлення кінчається, рація не працює, — сказав радист.

П'яту годину дрейфував «Вайгач» на південний схід. Шторм шаленів. Усі спроби завести двигун були даремні. Біля непотрібної тепер рації сидів радист і у відчаї гриз нігті. Штурман при світлі свічки визначав напрям і швидкість дрейфу. Вергун сам стояв біля штурвала. Через рівні проміжки часу помічник стріляв із сигнального пістолета. Червона ракета злітала і відразу ж гасла на шквальному вітрі.

У ходову рубку піднявся штурман Пліцин. Він був блідий, голос його тремтів:

— Михайле Григоровичу, — сказав він капітанові, — дрейфуємо на каміння Святого Рога. Три милі за годину… До Рога лишилося сім миль…

Піднявшись по трапу, в люці ходової рубки з'явився помічник і, розмахуючи сигнальним пістолетом, гукнув:

— Михайле Григоровичу, п'ятдесят ракет відпуляв, а вони ж по карбованцю сімдесят штука!

— От скат! — вилаявся Вергун. — Іди стріляй!

Щелкунов зітхнув і вже іншим тоном буркнув, спускаючись у люк:

— Увесь навігаційний запас випуляємо, двадцять штук залишилося!

Вергун бачив, як злітали і гасли ракети на вітрі, як, осяяна спалахами пострілів, метушилась на носі смішна постать Щелкунова.

Минуло ще кілька хвилин, і помічник, знову висунувшись з люка, жалісливо сказав:

— Нема більше жодної ракети, всі вистріляв…

— Бочку на ют! — наказав Вергун.

Тримаючись за штормовий трос, помічник пробрався на ют. Матроси викотили бочку з смолою, міцно принайтували її до лівого борту, збили верхнє дно і запалили.

Полум'я в чорних клубах їдкого диму рвало вітром, притискувало до хвилі. У відблисках вогню, що похитувалися од вітру, на обличчях людей можна було ясно прочитати тривогу. Трагічне становище сейнера ні для кого не було таємницею. Досвідчені рибалки, вони добре знали погану славу Святого Рога. Спроба висадитися, якщо станеться аварія, з шлюпки на каміння, що кипіло в бурунах, буде марною. Недаремно помори склали приказку про ці місця: «Попливеш до Святого Рога — попадеш до чорта додому!»

На «Вайгачі» помітили сторожовий корабель тільки тоді, коли «Завірюха» обходила сейнер, щоб підійти до нього з навітряного боку.

Осліплений променем прожектора, сигнальник сейнера просемафорив на «Завірюху»:

«Заглух двигун. Механік поранений. Прошу допомоги».

Одержавши семафор, Поливанов задумався. І було над чим: припливно-відпливна течія, поривчастий штормовий вітер і мінлива велика хвиля не давали можливості підійти до сейнера ближче ніж на кабельтов і, метнувши кидальний кінець, узяти його на буксир. Разом з тим не можна було баритися ні хвилини: до гострого каміння Святого Рога — дві години дрейфу. Спустити шлюпку й послати людей на допомогу? Але, якщо навіть пощастить при такій хвилі спустити шлюпку, її може розбити об борт сейнера.

Шторм ставав дедалі більш шаленим. Вітер досягнув швидкості двадцяти одного метра в секунду. То відпрацьовуючи назад, то на найменшому «вперед» ледве вдавалося тримати корабель на дистанції. Передавши семафор, команда сейнера мужньо чекала відповіді. Всі вони, від капітана до матроса, дуже добре розуміли, що подання допомоги пов'язане з великим, смертельним риском.

Прожектор, який спалахнув на кораблі, писав: «Увага! Увага! Увага! Висилаємо шлюпку. Забезпечте висадку!»

В шторм спустити шлюпку і вдержати її біля трапа, щоб посадити людей, неможливо. Тому старший механік Юколов, два мотористи, фельдшер, боцман і шість матросів зайняли місця в шлюпці, ще підвішеній на талях. «Завірюху» кидало так, що шлюпка то злітала над бортом корабля, то над самісіньким гребенем хвилі. Щоб шлюпку не розбило об корабель, треба було, якнайточніше розрахувавши час, в одну мить опустити її на хвилю, віддати талі і відштовхнутися од борту.

Спуском шлюпки на воду командував сам капітан третього рангу.

Як тільки корабель накреняло, людей, що сиділи в шлюпці, з ніг до голови обдавало крижаною водою. Діждавшись, коли після великої хвилі період хитавиці на кілька секунд зменшився, командир сказав:

— Трави!

Шлюпка осідлала гребінь хвилі під шквальним вітром і опинилася за десять метрів від борту корабля.

Напружуючи всі сили, матроси держали шлюпку на курсі.

Гребцем на третій банці був комендор Нагорний. Упершись ногами в рибину, він щосили загрібав веслом, аж боліло в суглобах. Провалюючись у міжвалля, моряки поринали в пітьму — хвиля закривала від них корабель, і тільки промінь прожектора, пробиваючись крізь пінявий гребінь, підсвічував бризки, наче розсипи самоцвітів.