Чумацький шлях

Але Потьомкін пропустив зауваження Головатого мимо вух.

— Антоне Андрійовичу, не проси... Я не можу його нагородити: він знехтував волею її величності, не виконав мого наказу! Розумієш?

Обвинувачення було занадто серйозне. Івась стояв ні живий ні мертвий... Думка стукала в череп. Що робити? Тікати? Не втечеш. Проситися? Упасти на коліна? Хто на це зважить? Ждати неминучого, як віл обуха? Але ж це каторга або й смерть! Що ж робити?

Поки його серце калатало в грудях від цих думок, перед Потьомкіним став Поль Джонс, відсалютував двома пальцями.

— Мілорде, наскільки я зрозумів, ви звинувачуєте мого побратима Івака в якихось давніх гріхах,— Івась не зрозумів його мови, як не вслухався в його слова. А Джонс вів далі: — Не знаю, в чому провинився він, але яка б не була його вина, війна, по-моєму, все уже списала... Він брав участь у кількох боях, проявив себе відважним воїном, а вчора, рятуючи мене, пролив свою кров. Я прошу вас, мілорде...

Потьомкін перебив його.

— Адмірале, ви перевищуєте свої повноваження!

— Ні, мілорде, я прошу, а просьба ніколи не може перевищувати нічиїх повноважень. Просити можна навіть імператорів, в тому нема нічого протизаконного.

— Я відхиляю вашу просьбу.

— Жаль. Тоді я нагороджу його своєю владою.

Потьомкін скривився.

— По статуту, адмірале, ти маєш таке право. Але боюсь, що це не додасть тобі моєї прихильності.

— А я її і так не відчуваю, мілорде,—відпарирував Поль Джонс і, повернувшись до Івася, зняв із себе хрест Святого Георгія і почепив побратимові на груди.— А для себе прошу відставки.

Свита головнокомандуючого охнула, а над козацьким строєм пронісся радісний гул схвалення. Запорожці, хоча і не зрозуміли перемов контр-адмірала з ясновельможним князем, вчинок його з нагородою оцінили як належить.

Потьомкін злегка почервонів від досади, але, будучи розумним і достобіса хитрим, не подав виду, що настрій запорожців зачепив його за живе, бо попереду стояло головне і вельми важке завдання — взяти штурмом Очаків, а в цьому ділі запорожці мали зіграти не останню роль.

Ніяк не проявивши своїх почуттів, він мовчки вручив ще одному, останньому, козакові медаль і звелів подати карету. Святковий настрій його був зіпсований, а образу князь приховав глибоко в серці — на дні.

2.

Вислухавши Капніста, суддя Пухляков відпив ковток чаю і довго дивився у вікно, обдумуючи те, що почув, а потім важко зітхнув:

— Заплутана історія... Я й сам розумію, що Катря навряд чи могла підпалити хатину зсередини. Свічкою її не підпалиш... Тоді виникає запитання — а хто ж? А за ним друге — хто підпер кілком двері? Палій чи хтось інший?

— Треба шукати того, кому це вигідно,— сказав Капніст.

— Ось у цьому вся заковика — я не бачу того, кому це вигідно,— відповів Пухляков.— Хто мав би користь із загибелі Хуржика? Родичів у нього, окрім сина Василя, немає. Василь чи так, чи інак свою частину отримав би. До того ж він сам потерпів: по всьому видно, до останку згорів у вогні, бо коли б був живий, досі озвався б... Наймити та наймички у смерті господаря не зацікавлені: тепер вони змушені шукати собі нове місце. Може, хтось із гостей?

— Не думаю,— заперечив Капніст.— Хто б зважився на таке? Могли б помітити. А це — тюрма! Або Сибір!

— Ну от, бачите, яке зачароване коло! Підозра падає на одну Катрю...

— Не тільки...

— Що ви хочете сказати?— здивувався Пухляков.— Невже ви ще кого-небудь підозрюєте?

— Не підозрюю, але й не виключаю з числа підозрюваних.

— І хто ж це?

— Луша та Василь.

Пухляков витріщив очі, зовсім не приховуючи того, що він не згоден з думкою свого співбесідника.

— І на якій же підставі ви зачислили їх до підозрюваних?— поцікавився він.— Які у них були мотиви для підпалу?

Капніст відсунув від себе недопиту чашку з холодним чаєм і, збираючись із думками, тихенько потарабанив пальцями по столу.

— Бачите, Сергію Івановичу, можуть бути мотиви не тільки суто матеріальні, а й інші... Ну, скажімо, душевні: ревність, помста, заздрість... Та мало що може підштовхнути людину на злочин!

— Ви маєте якісь факти?

— Ну, фактів я не маю. А з розповіді Катрі дізнався, що Василь був страшенно закоханий у неї.

— То й що з того?— хмикнув Пухляков.— Через це підпалювати власну хату?

— Чого не зробиш у відчаї, вельмишановний Сергію Івановичу! Ревність — страшне почуття! Бажання відомстити батькові, Катрі, просто всьому світові — хіба це не причина?

— Ну, добре, хай і так, хоч віриться з трудом... А Луша? Яка у неї була причина?

— Ну тут значно простіше: непогана собою дівчина, але убога сирота, вирішила будь-що заманити в свої сіті заможного вдівця або його сина, щоб стати багатою господинею. Однак обидва Хуржики — старший і молодий — відкинули її домагання, і вона, дівчина недурна, зразу зрозуміла, хто стоїть на перешкоді. Катря! Отож тут маємо справу теж з помстою. Помста за розрушені і втрачені ілюзії — ось мотив дій цієї дівчини... Одним махом вона хотіла усунути і Хуржика, і Катрю. Зостався б один-єдиний спадкоємець

— Василь. І коли б не стало Катрі, він скоро забув би її і, може, кинув би оком на живу і непогану собою дівчину — Лушу... Так їй гадалося, та не так сталося: Хуржик згорів, Катря врятувалася, його вдова і законна, нарівні з Василем, спадкоємниця. І хоча Василь по всіх Божих та людських законах не мав права тепер одружитися з нею, своєю мачухою, але й розлюбити її не зміг би так швидко. Це в Лушині наміри зовсім не входило. Отож вона пускає чутку, що то Катря підпалила хатину. А щоб було вірогідніше, вигадує й друге, що Катря — відьма, бо ворожінням привабила до себе обох Хуржиків у надії, що хоч один з них та клюне на її приманку.

Пухляков потер пальцем кінчик носа, закотив очі під лоба.

— Тут щось є, але дуже вже складно. Навряд чи проста дівчина - наймичка до всього цього могла б додуматися.

— А чому б нам з нею не поговорити? З одного боку, ми дізналися б, що воно за цяця, а з другого — змусили б її занепокоїтися і, як наслідок, десь у чомусь допуститися помилки.

— Можна й поговорити,— погодився Пухляков і покалатав дзвоником.

У кімнату зайшов Грицько.

— Чого зволите, пане?

— Ти ось що, хлопче, піди до дяка Непийпива і поклич сюди Лушу... Ну оту дівчину, що служила в Хуржика, а тепер служить у дяка. Ти ж знаєш!

— Та знаю...— Грицько м’явся.

— То чого ж стоїш? Іди! Та щоб одна нога тут, а друга — там!

Грицько поволі поколивав до дверей. Там став, подумав, потім, почухавши голову, перепитав:

— Так, Лушу?

— Лушу, я ж казав.

— Щоб сюди?

— Та не кудись! Звичайно, сюди!

Грицько пішов. Повернувся з Лушею лише через півгодини.

Пухляков, що з нетерплячки уже совався на стільці, аж руками сплеснув.

— І де тебе носило? Це ж поряд, через дорогу!