Чумацький шлях

Сходячи з берега на лід лиману, він посковзнувся і ледве втримався за Керіма, що йшов поруч. Спогади та думки враз розвіялися, сувора дійсність нагадала про те, куди і чого вони йдуть.

Попереду бовваніли вали Очакова. Поки що вони мовчали. Та чи довго? І справді, не встиг Івась подумати про це, як морозяну темряву раптом розпанахали гарматні та рушничні постріли на сусідньому північно-східному боці фортеці. В ту ж мить ударили всі двісті важких облогових гармат російської артилерії по фортечному валу та по фортечних брамах, розтрощуючи їх та прокладаючи шлях наступаючим колонам.

Якийсь час турки не помічали загрози з боку лиману і не відкривали вогню. Та це тривало недовго. Коли голова колони запорожців наблизилась до Очакова на відстань якихось трьохсот кроків, з валів по них сійнули рушничним та гарматним вогнем. Упали перші вбиті та поранені. З Івася зірвало шапку, і далі він йшов простоволосий.

Отаман Мокій Гулик, що був призначений кошовим вести колону, крикнув:

— Вперед! Біго-ом! За мною!

Колона враз розсіялася, люди побігли, важко дихаючи і лунко гупаючи по торосистому льоду. Падали. Одні піднімалися і бігли далі, інші — вбиті та поранені — залишалися лежати там, де наштовхнулися на кулю чи осколок.

Штурм розпочався.

Івась із Керімом підхопили драбину — прискорили крок. Добігши до валу, кинули її на стіну, укріпили і швидко подерлися нагору. В руці — пістоль, в зубах — шабля. Ззаду піднімалися і підпирали інші.

Хтось унизу скрикнув і впав, хтось вилаявся.

— Керіме, живий?— запитав Івась, вистріливши з пістоля у ворога, що цілився в нього.

— Живий!

— Ховайся за мене і пали в кожного, хто вигляне з-за валу! А я шаблею, шаблею!

Він засунув пістоль за пояс, схопив шаблю і перекинув ногу через дерев’яне забороло. І тут же зустрівся віч-на-віч з турком, що цілився в нього з яничарки.

Керім на якусь мить випередив його — вистрілив раніше. Цього було досить, щоб кільканадцять запорожців встигли осідлати гребінь валу. Турки спохватилися, та було пізно — скинути запорожців униз їм уже було не під силу.

Зав’язався короткий рукопашний бій, у якому запорожці мали явну перевагу. Їх прибувало все більше й більше, йшли вони вперед безстрашно, рубаючи ворога направо і наліво, і тіснили, тіснили яничарів назад, аж поки ті почали тікати по дерев’яних сходах униз, обливаючи їх своєю кров’ю. Попереду відкрився шлях до внутрішнього замку. Він був оточений муром, а ворота оббиті залізом. Теж міцний горішок!

Почало світати.

Російська артилерія замовкла — гармаші боялися влучити в своїх піхотинців, що вже дерлися по зруйнованих валах нагору і, незважаючи на втрати, захопили їх північно-східну частину. З заходу ввірвалися гренадери генерала Львова і погнали турків до Стамбульських воріт. Тут у глибокому рові зав’язався тяжкий рукопашний бій, що став кульмінацією битви за Очаків. Кров лилася, мов вода, трупи падали на дно рову і скоро заповнили його до верху, так що наступні частини росіян переходили по них, як по мосту, і штурмували високі кам’яні стіни замку.

Першими до нього підступили запорожці отамана Мокія Гулика і вдарили сокирами по окованій залізом брамі гасан-пашинських воріт. Залізо не піддавалося. Тоді Гулик наказав принести драбини, по яких кілька десятків сміливців здерлися нагору і зав’язали там бій. Поки вони різалися з яничарами, піднялися інші і скинули турків униз. З другого боку ввірвалися гренадери. Короткий бій у самій цитаделі закінчився повним розгромом ворожого гарнізону. Три тисячі вояків здалися в полон, інші полягли в бою.

Ще де-не-де спалахували окремі сутички, ще стояв крик, чулася мушкетна стрілянина, повсюди вешталися очманілі, до смерті перелякані жінки й діти, на яких ніхто не звертав уваги, а всім стало зрозуміло: Очаків здобуто!

У цю хвилину зійшло сонце. Його кривавий пруг виглянув із-за небокраю, освітивши страшне видовище — купи мертвих тіл, розтрощені ворота, спалені будинки, поруйновані вибухами гарматних бомб вали, тисячі вояків, що кинулися на пошуки здобичі...

Очаків здобуто!

Очаків, під мурами якого півроку даремно сиділа багатотисячна армія і через нерішучість Потьомкіна втратила від хвороб у кілька разів більше воїнів, ніж при штурмі, що тривав усього півтори години, впав перед мужністю російського солдата та українського козака!

Штурм тривав з семи годин ранку до сходу сонця. Всього півтори години! А вже о дев’ятій Потьомкін, як тріумфатор, урочисто в’їхав на білому коні в повалене місто, що ще димілося згарищами, і переможно оглядав його руїни.

Очаків упав! Закінчилося багатосотрічне панування турецьких султанів на північних берегах Чорного моря! І генерали, і офіцери, і солдати, і запорожці зі своїми отаманами, які ще вчора ремствували на бездарність головнокомандуючого, на його нерішучість, нині, забачивши його на коні, сяючого радістю і щастям, піднімали вгору зброю і кричали: “Віват!”

Очаків здобуто!

4.

Була неділя. Поснідавши, Безбородько зачинився в бібліотеці і витягнув з потайної шухляди свій заповітний рукопис — “Історію русів”.

Писав поволі, найчастіше в неділю, коли забував про державні справи, коли не обсідали ніякі інші турботи і ніщо не відволікало уваги від праці. Любив ось такі, як сьогодні, ясні, морозні зимові дні. В кабінеті натоплено, тепло. Довкола тиша — не долітає ні людський голос, ні скрип саней, ні брязкіт з кухні, бо вікна виходять у просторий, засніжений сад, що тилами припирає до Неви. На просторому столі — все найнеобхідніше: стосик паперу для чернетки, виписки із джерел, грубенька книга в цупких обкладинках, до якої в кінці дня він своєю твердою рукою заносить написане. Та ще каламар з чорнилом та біле гусяче перо біля нього...

Сідай — думай і пиши!

Але перед тим він обов’язково прочитує написане раніш — розділ або хоч пів-розділу. Щоб увійти в ритм праці, щоб не збитися з канви розповіді, з обраного стилю.

Звичайно, все починається з вивчення джерел —літописів, дідових та батькових щоденників, переобтяжених побутовими та сімейними подробицями, спогадами, виловлюється з них найсуттєвіше — зерна історії, що занотовуються у “Виписки”, а вже із “Виписок” компонується, спочатку в чорновику, сама “Історія”.

Олександр Андрійович розкрив свою заповітну книгу на останньому запису, прочитав уважно, вникаючи в кожне слово — на місці воно чи ні, хоча й знав, що на місці, бо стилістом був бездоганним ще в Академії, присунув ближче до себе “Виписки”, щоб були під рукою, а потім записав скорописом до чорновика: “Гетьман, з упертого наполягання присутніх, погодився на їх волю і, запросивши до себе сина свого Юрія, поручив зборам зі словами: “Вручається він під охорону Божу і вашу опіку, і анафемі віддаю того, хто зведе його з путі правдивої і сотворить притчею во язицах і посміховищем у людях! Віддаю й самого його, якщо він піде дорогою незгідливою і віддалиться від правоти, честі і християнських чеснот, і заповіддю йому на все життя його служити вітчизні вірно й щиро, пильнувати її, яко зіниці очей, і пролити за неї всю свою кров, якщо буде їй корисна і спасенна! Понад сю жертву я нічого іншого не вимагаю, і се нехай буде йому за повсякчасний мій пароль і гасло! А вас прошу і заклинаю скріпляти його добрими порадами і постійною мужністю, яка всьому племені нашому слов’янському є споконвіку властива і спадкова”. По тому вручив Гетьман синові своєму клейноди військові і печать національну з усіма документами й справами письмовими; і він, за звичаєм, був привітаний і прикритий од урядників та товариства прапорами й шапками і проголошений Гетьманом, з пальбою із гармат та мушкетів і з музикою військовою, що грала в місті на всіх перехрестях і майданах, а до полків і міст вислано гінців з універсалами. Відбувся ж і здійснений був вибір сей у 7-й день серпня 1657 року...