Чумацький шлях

— Та як іти!— огризнувся Грицько.— Якщо прямо, то близько, справді через дорогу, а якщо через Кузні, то й зовсім не близько! Он гак який!

— Та що тебе носило через Кузні, йолопе!

— Ніщо не носило. Але ж пообідати чоловікові треба чи ні?

— Я скільки тебе вчив: зроби діло, а тоді гуляй сміло!

— Та я ж так і роблю, пане. Хіба обід не діло?— обурився Грицько.

— Поговори мені! Іди! Горенько моє!— зітхнув Пухляков і показав на лаву.— Сідай, Лушо! Ось Василь Васильович поговорити з тобою хоче!

Капніст уважно оглянув дівчину з ніг до голови. Років двадцять. Може, трохи більше. Смілива — дивиться прямо, не відводить погляду, але в очах — очікування, змішане з тривогою. Досить миловидна. Була б навіть гарна, коли б не якась хижість в обрисах рота, наповнених дрібними, як у миші, зубами.

— Лушо,— звернувся він до неї,— я хочу поговорити з тобою про пожежу у Хуржиків під час весілля. Ти ж, кажуть, була там?

— Була. Я вже розповідала панові судді,— відповіла та стримано.

— Я знаю... А скажи мені, Катря справді відьма чи ти це вигадала?

Луша не чекала такого запитання — збентежилася.

— Люди кажуть, то й я кажу.

— Ну не всі ж зразу так сказали. Хтось перший сказав, що відьма. Хто?

— Не знаю.

— Я маю відомості, що ти перша так її назвала.

— З чиїх це слів ви взяли?

— Зі слів самої Катрі.

— Ну якщо знаєте, то чого ж питаєте?— Луша настовбурчилася. — Може, колись і сказала спересердя...

— Ну гаразд. Облишимо це... Скажи краще, а молодого Хуржика, Василя, ти бачила під час пожежі?

— До пожежі бачила, а коли горіло — ні.

— І яким він тобі здався?

— Був сам не свій.

— А чому?

— Бо Катря і його причарувала, як і батька, старого Хуржика.

— Як це причарувала? Вона що — ворожка?

— Атож. Я сама бачила, як вона ворожила... От Василь і попався в її тенета. Аякже! Катря не дурна — знала, кого причарувати! От Василь і присох серцем до неї... Та Катря не довго крутила йому голову. Як тільки помітила, що старий Хуржик накинув на неї оком, так і відшила молодшого. Бо ж коли Василь стане господарем? Тільки після батькової смерті. А пожити господинею хочеться зараз, поки молода. От і поміняла сина на батька... А як же Василю це переносити? Ви уявляєте, з яким серцем сидів він на батьковому весіллі?

— Звичайно, уявляю, Лушо,— погодився з нею Капніст і переглянувся з Пухляковим.— Справді, було йому не легко... А до речі, де він зараз може бути? Не знаєш?

Дівчина стенула плечима.

— Не знаю...

— А коли ти востаннє його бачила?

— Тоді, як жінки вели молодих до хатини — на першу шлюбну ніч.

— І яким він був?

— Як смерть! Ви вже питали про це.

— Що значить — як смерть? Блідий, жовтий, очі погасли?

— Ні, страшний... Очі палали якимось божевільним вогнем, руки стиснуті в кулаки, а губи закусив до крові... А на виду справді — жовтий, мов мрець! Мені аж страшно стало. Я ще подумала: “Чого ти, хлопче, так побиваєшся, чого віку собі вкорочуєш? Хіба світу, що в вікні? Поглянь, скільки дівчат довкола! Вибирай, яка краща!"

— А ти пішла б за нього?

— А чому б ні? Хлопець як хлопець!

— Він проводив батька та Катрю разом зі всіма аж до хатини?

— Так. Стояв збоку.

— А потім?

Луша завагалася.

— А потім... Я його більше не бачила.

— А ти де була після того, тобто коли Хуржик із Катрею зайшли до хатини?

— Де я була після того? Дай Боже пам’яті...— Луша завагалася знову.— Здається, я пішла до хати. Так, так, я пішла до хати... Там ще стільки було прибирання!

— А як ти дізналася про пожежу?

— Почула крики: “Горимо! Горимо!” І я побігла надвір...

— І прямо куди?

— До дверей, звичайно... Хотіла сповістити молодих, що хатина горить... Щоб рятувалися!

— Чому ж не сповістила?

— Двері були замкнені.

— Знадвору чи зсередини?

— Зсередини.

— А двері куди відчинялися?

— Як звичайно — надвір.

— І що ж далі? Ти нікому не сказала, що в хатині — люди?

— Та всі ж знали! І всі кричали! Я теж!— здивувалася Луша.— Потім я носила воду від колодязя...

— Ну, дякую, Лушо,— Василь Васильович приязно усміхнувся.— Ти допомогла нам прояснити обставини пожежі. Можеш іти!

Луша вийшла. Капніст глянув на судцю.

— Ну, що скажете, Сергію Івановичу?

— Небагато ми прояснили! Все те, що знали і без Луші... А ви як думаєте, пане Капніст? Хто підпалив хатину?

— Ну, так прямо назвати того, хто це зробив, важко. Але що Катря не підпалювала, можу поручитися головою...

— І все ж на кого падає підозра?

— На двох — Василя та Лушу. Так, як ми й думали... Василь у стані несамовитості міг це зробити запросто. Підстави для такого вчинку у нього були... Але поки ми не дізнаємося, де Василь, поки не поговоримо з ним, нічого певного сказати не можна. Підозра — це ще не доказ... Ще вагоміша підозра лягає на Лушу. Якщо припустити, що вона поставила собі за мету вийти заміж за одного з Хуржиків, то мотив злочину наявний: відомстити і Семенові Хуржику, і Катрі одночасно. Причому у неї могла залишитися надія у майбутньому якимось чином опутати молодого Хуржика, повновладного господаря після смерті батька, і вийти за нього заміж. Характер у дівчини твердий. Від свого наміру вона так просто не відступиться...

— Як же вона могла здійснити той свій намір? Я маю на увазі підпал хатини. Навіть стріху підпалити не просто свічкою чи кресалом.

— Так, кресалом хати не підпалиш. Тут потрібне щось інше,— погодився Капніст.— Думаю, що палій зачерпнув чимось із печі, що горіла весь день, жару і підсунув під стріху. Швидше всього він скористався дерев’яним ковшем, який згорів дотла разом з хатиною. Потім підпер двері... Ось така картина вимальовується мені... Виходячи з цього припущення, можна стверджувати, що зловмисник — своя людина і в хаті, і в кухні, і на подвір’ї. Його дії не привернули нічиєї уваги. Отож знову-таки підозра падає на Лушу та Василя.

— Але хто з них?

— Не знаю. Поки що не знаю,— здвигнув плечима Капніст.— Підкреслюю — поки що... Але згодом злочинець може виявитися! А тому моя порада: не треба поспішати з судом, щоб не осудити невинного чи невинну. Це найголовніше! Цими днями я їду до столиці, там зустрінуся з графом Безбородьком і розповім йому про цю незвичайну справу. Гадаю, йому було б дуже прикро почути, що його земляки прославилися таким негідним, варварським вчинком, як спалення відьми, чого вимагає темний, затурканий народ, збуджений і роздратований зловмисною пожежею, у якій мало не згоріло все місто.

Почувши про те, що про лубенську подію може дізнатися всесильний граф Безбородько, а потім і цариця, Пухляков не на жарт перелякався.

— Бог з вами, Василю Васильовичу,— замахав він руками,— не розповідайте графові нічого! Це ж буде страшенний скандал! Що скаже наш губернатор! Мені голови не зносити! Я все зроблю, щоб виявити зловмисника, а з невинних зняти всяку підозру! Богом клянусь!

— Я вірю вам, Сергію Івановичу, а тому спокійно повертаюся до Обухівки, а звідти цими днями вирушу до Петербурга.