Чуття і чутливість

— Я не зовсім зрозуміла, як ви могли перервати їхню розмову, — ви ж були всі разом?

— Ні-ні, ми не були разом! Ба! Невже, міс Дешвуд, ви гадаєте, що люди голубитимуться, коли вони не одні? І не совісно вам? Так-таки ви і не знаєте, як воно буває! — Тут вона удавано хихикнула. — Певна річ, вони закрилися удвох у вітальні, а все, про що я дізналася, я підслухала під дверима.

— Як?! — вигукнула Елінор. — Ви повторили мені те, про що дізналися, підслуховуючи під дверима? Мені шкода, що я не знала цього раніше, а то б, звісно, я не дозволила, щоб ви переказали мені подробиці розмови, яку взагалі не повинні були чути. Як ви можете так легковажити довір’ям вашої сестри?

— Ба! А що в цьому такого? Адже я просто стояла біля дверей і чула те, що можна було почути. Ніби Люсі того ж не зробила б, коли б я сиділа у вітальні з кавалером! Років зо два тому, коли ми з Мартою Шарп розмовляла потайки де-небудь у куточку, вона то в комірці ховалася, то за ширмою, лише б дізнатися — про що ми говоримо.

Елінор спробувала змінити тему, але міс Стіл не забарилася повернутися до того, що переповнювало її.

— Едвард каже, що скоро поїде до Оксфорда, а поки що він оселився в будинку на Пелл-Мелл. Ох і злюка ж його матуся, еге ж? Та і ваш братик з невісточкою теж не надто добросерді. Але вам про них я нічого поганого казати не буду. Ніде правди діти — вони нас відправили у власному екіпажі, чого я від них і не чекала. Я страх як боялася, що ваша невістка зажадає назад робочі капшучки, які подарувала нам ледь не напередодні. Але про них і не згадали, а я свого приховала, щоб він нікому в око не впав. Едвард каже, що має в Оксфорді справи і мусить поїхати туди на якийсь час, а потім, як тільки натрапить на єпископа, відразу ж буде висвячений в сан. Хотіла б я знати, в якій парафії йому знайдеться місце молодшого священика? Боже милостивий, — вела вона далі, захихикавши, — б’юся об заклад, я знаю, що скажуть мої кузини, коли дізнаються. Вони скажуть, щоб я скоріше написала лікарю, аби той поклопотався про парафію для Едварда. Від них іншого і чекати не доводиться, тільки я на таке нізащо у світі не наважуся «Фе! — відповім я їм навпростець, — як вам таке на думку могло спасти? Чому це я, ні сіло ні впало, стану писати лікарю?!»

— Що ж, — зауважила Елінор, — завжди корисно приготуватися до найгіршого. Ви принаймні будете мати готову відповідь.

Міс Стіл мала намір продовжувати, але, побачивши, що до них наближаються її супутники, вигукнула:

— Ой, а ось і Річардсони. Я б вам багато ще чого розповіла, але вони на мене чекають. Дуже шляхетні люди, можете мені повірити. Він гроші так і гребе, і вони свій виїзд тримають. Я не маю часу сама поговорити з місіс Дженнінгс, так ви вже перекажіть їй, будьте ласкаві, як я рада, що вона на нас не сердиться, і леді Мідлтон теж. І якщо вам з вашою сестричкою знадобиться куди виїхати, а місіс Дженнінгс одна залишатися не побажає, то ми, певна річ, будемо щасливі погостювати в неї, скільки їй забажається. Леді Мідлтон, мабуть, цього сезону нас уже більше не запросить. Тож до побачення. Шкода, що міс Маріанни з вами немає. Кланяйтеся їй від мене. Ба! На вас муслін у цяточку — оце так! І як ви не боїтеся зачепитися об гілку і порвати його?

І висловивши це побоювання, вона тільки й встигла попрощатися з місіс Дженнінгс, як місіс Річардсон покликала її, і Елінор отримала нову поживу для роздумів, хоча майже все, що їй довелося почути, вона передбачала раніше, а про інше здогадувалася. Як вона і припускала, шлюб Едварда з Люсі був настільки ж твердо визначеним, наскільки невизначеним залишався час їхнього весілля — у цілковитій згоді з її висновками все залежало від того, коли він отримає парафію, а на це, здавалося, надії поки що не було ніякої.

Тільки-но вони сіли в карету, як місіс Дженнінгс приготувалася слухати новини, але Елінор не хотілося переповідати подробиці, отримані недостойним чином, тож вона обмежилася коротким викладом того, що, на її думку, сама Люсі поспішила б розголосити заради власної значущості. Вона сказала лише, що заручини вони не розривають, а потім пояснила, яким чином вони сподіваються наблизити щасливу розв’язку. На що місіс Дженнінгс, природно, зауважила таке:

— Вирішили почекати, поки він отримає парафію! Всі ми чудово знаємо, чим це скінчиться. Почекають-почекають, а через рік, побачивши, що нічого не виходить, візьмуть та й погодяться на місце молодшого священика з платнею фунтів п’ятдесят на рік додатково до процентів з його двох тисяч і тих крихт, які зуміють виділити їй містер Стіл і містер Претт. А потім у них щороку народжуватиметься дитинча! Помилуй їх Боже! Ну і злидні ж у них будуть. Треба подивитися, які в мене для них меблі знайдуться… Двох покоївок і двох лакеїв — авжеж! То я погарячкувала. Ні-ні, їм треба знайти дебеленьку служницю для всієї чорної роботи. А сестра Бетті їм тепер не підійде!

Наступного ранку двопенсова пошта доставила Елінор листа від самої Люсі.

«Бартлетівські будинки, березень.

Сподіваюся, моя мила міс Дешвуд пробачить мені за вільність, що я їй пишу. Але я знаю, через дружбу до мене Вам буде приємно почути добрі звістки про мене і мого любого Едварда після всіх нещасть, які нас останнім часом спіткали, і тому не буду більше просити вибачення, а продовжу, що, слава Богу, ми, хоч і жахливо перестраждали, тепер спокійні і такі щасливі взаємною нашою любов’ю, як маємо бути завжди. Ми перенесли тяжкі випробування, зазнали злих гонінь, але повні вдячності багатьом друзям, і в їх числі — Вам, чию велику доброту я завжди з вдячністю пам’ятатиму, як і Едвард, якому я про неї розказала. Вважаю, Ви, як і найдорожча місіс Дженнінгс, із задоволенням дізнаєтеся, що вчора вдень я провела з ним дві щасливі години: він нічого чути не бажав про нашу розлуку попри мої настійні благання (бо я вбачаю в цьому свій обов’язок) повернути мені слово заради розсудливості, і коли б він тільки погодився, я відразу б попрощалася з ним назавжди. Але він сказав, що цього ніколи не станеться, що ладен терпіти материнський гнів, лише б моє серце належало йому. Певна річ, майбутнє у нас не райдужне, і ми можемо лише чекати і сподіватися на краще. Він незабаром прийме сан, і якщо буде у Вашій владі рекомендувати його якій-небудь персоні, в розпорядженні якої опиниться вакантна парафія, то я вірю — Ви про нас не забудете, і найдорожча місіс Дженнінгс, тішу себе надією, замовить про нас слівце серу Джону, або містеру Палмеру, або ще кому-небудь зі своїх друзів, хто міг би нас облагодіяти. Бідна Енн, що й казати, дуже винна, але вона хотіла зробити як краще, а тому я промовчу. Сподіваюся, місіс Дженнінгс не визнає за великий клопіт відвідати нас, якщо коли-небудь вранці опиниться в цій стороні. Це було б дуже мило з її боку. А родичі мої вважатимуть за велику честь познайомитися з нею. Аркуш нагадує мені, що пора закінчувати, і тому прошу Вас передати мою шанобливу подяку і уклін їй, і серу Джону, і леді Мідлтон, і чарівним дитинчатам, коли Вам трапиться їх побачити, а також ніжний привіт міс Маріанні.

Щиро Ваша і т. д., і т. ін.»

Ледве дочитавши лист, Елінор виконала те, чого, на її думку, прагнула домогтися та, що його писала, і відразу вручила листа місіс Дженнінгс, яка почала читати вголос, супроводжуючи читання безліччю зауважень.

— Дуже добре, їй-богу!.. Як мило вона пише… І справді, — треба було запропонувати йому свободу, якби він схотів… Але від Люсі іншого і чекати не можна… Бідолашна! О, як жаль, що я не маю для нього парафії… Називає мене «найдорожча місіс Дженнінгс», як ви помітили. Іншої такої добросердої дівчинки не знайти… Незрівнянно, їй-богу, незрівнянно! Як вона витончено все висловила. Так-так, я неодмінно в неї побуваю. І яка вона уважна: нікого не забула!.. Спасибі, серденько, що дали мені його прочитати. Такого гарного листа мені рідко доводилося читати, він робить і розумові і серцю Люсі велику честь!

РОЗДІЛ 39

Сестри Дешвуд провели в Лондоні вже більше двох місяців, і Маріанні все більше кортіло повернутися додому. Вона зітхала, сумуючи за сільським повітрям, свободою, тишею, і переконала себе, що якщо і може знайти полегшення, то в Бартоні — і ніде більше. Елінор хотіла повернутися додому лише не набагато менше, ніж сестра, і відмовлялася призначити від’їзд якнайскоріше лише тому, що пам’ятала про важку довгу дорогу, про що Маріанна не бажала думати.

Проте вона почала серйозно замислюватися над від’їздом і навіть нагадала про це їхній привітній господині, яка повстала проти такого наміру зі всім красномовством гостинності, але потім виник план, який видався Елінор найреальнішим, хоча і означав, що додому вони повернуться не відразу, а лише через кілька тижнів. У кінці березня Палмери вирішили повернутися до Клівленда, щоб провести там Великдень, і Шарлотта настійно запросила поїхати з ними як місіс Дженнінгс, так і її молодих приятельок. Однак її запрошення було недостатньо для делікатності міс Дешвуд, але містер Палмер щиро підтримав дружину, і Елінор погодилася із задоволенням, тим більше що відтоді, як стало відомо про нещастя Маріанни, він поводився з ними незрівнянно більш поштиво, ніж раніше.

Та коли вона повідомила про свою домовленість Маріанні, та спочатку вчинила опір.

— Клівленд! — вигукнула вона з сильним хвилюванням. — Ой, ні, до Клівленда я поїхати не можу…

— Ти забуваєш, — лагідно не погодилася Елінор, — що Клівленд розташований зовсім не там… Зовсім не поруч з…

— Але ж він у Сомерсетширі! В Сомерсетшир мені їхати несила… Ні, Елінор, ти не можеш вимагати, щоб я…

Елінор не стала наполягати, що подібні почуття необхідно подолати просто з пристойності, а лише спробувала протидіяти їм, торкнувшись інших почуттів, а тому подала цей план як найзручніший і найнадійніший спосіб здійснити її бажання — повернутися до улюбленої матері, причому, можливо, і без особливого зволікання. Від Клівленда, розташованого за кілька миль від Брістоля, до Бартона був лише день їзди, хоча і повний день, і мати могла послати свого слугу супроводжувати їх, а оскільки більше тижня їм у Клівленді залишатися немає чого, то, отже, вони будуть удома через три тижні з гаком. Матір Маріанна любила щирою любов’ю, і це почуття без особливих зусиль взяло гору над уявними страхами.

Місіс Дженнінгс її гості набридли так мало, що вона невідступно умовляла їх повернутися з нею із Клівленда до Лондона. Елінор була їй дуже вдячна за таку прихильність, але своїх намірів вони не змінили, і коли отримали на них материнську згоду, яку вона дуже охоче дала, то всі питання, пов’язані з їхнім поверненням, виявилися настільки вирішеними, що Маріанна знайшла певне полегшення, склавши розклад часу, якому належало минути, перш ніж вона побачить Бартон.

— Ах, полковнику! Уже й не знаю, що ми з вами робитимемо без наших сестер Дешвуд! — вигукнула місіс Дженнінгс, вітаючись з ним, коли він вперше відвідав її після того, як їхній від’їзд був вирішений. — Адже від Палмерів вони поїдуть прямо додому, хоч як я їх умовляла. Ось і залишається нам з вами зітхати наодинці, коли я повернуся! Господи, ось так і сидітимемо, покинуті всіма, і дивитимемося одне на одного, ніби двоє сонних кішок.

Мабуть, місіс Дженнінгс, змальовуючи таку виразну картину їхньої майбутньої нудьги, сподівалася в такий спосіб підштовхнути полковника до зізнання, яке врятувало б його від такої тяжкої долі. Якщо це було так, то у неї невдовзі могла з’явитися впевненість, що своєї мети вона досягла: ледве Елінор відійшла до вікна, щоби зручніше зняти розміри гравюри, яку вона мала намір скопіювати, він негайно рішуче пішов за нею і кілька хвилин про щось серйозно з нею говорив. Місіс Дженнінгс не могла не звернути увагу на те враження, яке його слова справили на Елінор; хоча поважна пані ніколи не принизилася б до того, щоб підслуховувати, і навіть пересіла ближче до Маріанни, яка грала на фортепіано, місіс Дженнінгс не могла не помітити, що колір обличчя Елінор змінився, — вона стала слухати з великим хвилюванням і навіть відклала гравюру. Її надії ще більш зміцнилися, коли музика на мить замовкла і до неї долинули слова полковника, який, мабуть, вибачався за занедбаність свого будинку. Це розвіяло всякі сумніви! Щоправда, її дещо здивувало, навіщо взагалі були потрібні подібні вибачення, але потім вона подумала, що це лише необхідна в таких випадках формальність. Відповідь Елінор заглушила музика, але, судячи з руху її вуст, вона, мабуть, не вважала стан будинку суттєвою перешкодою, і місіс Дженнінгс подумки похвалила її за відвертість. Вони продовжували розмовляти, але більше вона нічого не чула, допоки Маріанна знову не зробила паузу, і тут полковник вимовив спокійним голосом: