Чуття і чутливість

— Ох, Елінор! Міркування твої цілком логічні, але спираються вони на незнання людської природи. Не сумнівайся: коли Едвард здійснить свій нещасливий шлюб, для почуттів його матері не буде ані найменшої різниці, зреклася вона його чи ні. А тому від неї необхідно приховувати все, що може прискорити настання цієї жахливої хвилини. Місіс Феррар не здатна забути, що Едвард її син!

— Їй-богу, ви мене дивуєте. Здавалося б, ця обставина повинна вже була цілковито згладитися з її пам’яті!

— Ти до неї непростимо несправедлива. Місіс Феррар — найніжніша у світі мати!

Елінор промовчала.

— Тепер, — вів далі містер Дешвуд після короткої паузи, — ми подумуємо про те, щоб з міс Мортон одружився Роберт.

Елінор, посміхнувшись серйозній важливості в голосі свого брата, відповіла незворушно:

— А сама вона що — не має права вибору?

— Вибору? Про що ти говориш?

— Тільки про те, що, судячи з ваших слів, міс Мортон абсолютно байдуже — вийде вона за Едварда чи за Роберта.

— Безперечно! Адже ніщо не змінилося. Роберт тепер з усіх поглядів буде вважатися старшим сином. Ну, а щодо усього іншого, так обидва вони є вельми приємними молодиками, і я не бачу, в чому один хоч трохи поступався б іншому.

Елінор нічого не відповіла, і Джон також якийсь час мовчав. Роздуми його вилилися в таку тираду:

— В одному, дорога моя сестро, я можу тебе запевнити, — вимовив він значущим шепотом, беручи її за руку, — і неодмінно зроблю це, бо знаю, яка ти будеш вдоволена. У мене є вагомі підстави вважати… Тобто мені це відомо з найнадійнішого джерела, бо я промовчав би, оскільки недозволенно говорити що-небудь подібне на вітер… Але мені з найнадійнішого джерела відомо… сам я цього від місіс Феррар не чув, але вона сказала своїй дочці, а я взнав від неї… Коротше кажучи, хоч би які заперечення викликав якийсь… якийсь шлюб… ну, ти розумієш… їй він все ж таки був би бажанішим і не заподіяв би стільки досади, скільки нинішній! Я був безмірно радий почути, що місіс Феррар бачить саме в такому світлі… Вельми приємно і утішно для всіх нас! «Це було б незрівнянно, — сказала вона, — незрівнянно меншим з двох зол!» І тепер вона змирилася б із цим без заперечень, лише б уникнути найгіршого. Але, втім, про це тепер і мови бути не може… Не слід ні думати, ні згадувати… про що-небудь подібне… це абсолютно нездійсненно… все лишилося позаду, давно позаду. Але я визнав за благо розказати тобі про це, оскільки розумію, яку приємність тобі зроблю. Втім, дорога Елінор, у тебе немає ніяких причин для жалів. Для тебе, безперечно, все складається чудово. Аніскільки не гірше, а може бути, і краще, якщо взяти до уваги всі обставини. Чи давно ти бачила полковника Брендона?

Елінор почула достатньо якщо не для того, щоб її марнославство було задоволене і вона піднеслася у власних очах, так для того, щоб схвилюватися і задуматися, а тому з полегшенням побачила, що до вітальні входить містер Роберт Феррар, позбавляючи її необхідності відповідати і від небезпеки почути з вуст брата ще що-небудь не менш утішливе. Вони трохи поговорили, але тут містер Джон Дешвуд схаменувся, що Фанні все ще нічого не знає про візит його сестри, і подався на її розшуки, а Елінор дістала можливість познайомитися з Робертом ближче. Переконавшись, що його безтурботна легковажність і сліпе самовдоволення залишилися колишніми, і він аніскільки не збентежений тим, що, на противагу брату, який потрапив у немилість, йому дісталася така несправедливо велика частка материнської любові і щедрості, яку він заслужив лише розбещеним способом життя, вона остаточно утвердилася у своїй вельми низькій думці про його розум і серце.

Вони і двох хвилин не пробули віч-на-віч, як Роберт заговорив про Едварда. Він теж почув про парафію і згорав від цікавості. Елінор повторила все, що вже сказала Джону, і на Роберта це справило таке ж сильне, хоча і зовсім інше враження. Він нестримно розреготався. Те, що Едвард стане священиком і оселиться в крихітному сільському будинку, надзвичайно його розвеселило. А коли він намалював уявну картину, як Едвард у білому стихарі підносить молитву і оголошує про майбутнє одруження простолюдинів Джона Сміта і Мері Браун, веселощам його вже не було меж.

Елінор у повному мовчанні без тіні усмішки чекала, коли він дасть відпочити своїй дотепності, але не зуміла стриматися, і в очах її відбилося таке презирство, яке ця дотепність у ній викликала. Проте жалкувати їй не довелося: вона полегшила своє серце, а Роберт не зумів прочитати її погляду і полишив дотепи, змінивши їх на мудрі повчання, спонукуваний не її несхваленням, але лише власною розсудливістю.

— Так, безперечно, ми можемо дивитися на це, як на вдалий жарт, — сказав він нарешті, обірвавши вдоволений сміх, коли той перестав його душити, — але, слово шляхетної людини, справа ця є вельми серйозною. Бідний Едвард! Він загинув безповоротно. Я надзвичайно про це жалкую… Адже кому, як не мені, знати, який він добрий чолов’яга. Небагато знайдеться людей, які могли б зрівнятися з ним порядністю. Ви не повинні, міс Дешвуд, судити його дуже строго після такого недовгого з ним знайомства. Бідний Едвард! Манерами він, безперечно, не вирізняється. Але ж ми, як вам відомо, не всі від народження обдаровані однаковими талантами, однаковим умінням триматися в товаристві. Бідолаха! Побачити його в такому низькому оточенні! Так, це гідно жалю. Та все ж, слово шляхетної людини, іншого такого доброго серця у всій країні не знайдеться. І запевняю вас, я справді ніколи в житті не був такий пригнічений, як тієї хвилини, коли все виявилося. Просто повірити не міг! Першою мене повідомила про це матуся, і я, відчувши, що маю проявити рішучість, негайно сказав їй: «Добродійко, не знаю, як вчините ви з цього приводу, але щодо мене, так я, коли Едвард одружиться на цій молодій особі, більше не захочу його бачити!» Так відразу і сказав. Я ніколи не був такий пригнічений. Бідний Едвард! Він безповоротно загубив себе. Зачинив перед собою всі двері в порядне товариство! Але, як я відразу ж сказав матусі, мене це аніскільки не здивувало, якщо пригадати, яке виховання він отримав. Нічого іншого і чекати було не можна. Моя бідна мати була в нестямі!

— Ви коли-небудь бачили цю молоду особу?

— Так, один раз, коли вона гостювала тут. Я якось заглянув сюди на десять хвилин, і цього було більш ніж достатньо. Жалюгідна незграбна провінціалка — ні світськості, ні манер, ні навіть особливої вроди. О, я чудово її пам’ятаю! Саме така дівчина і здатна була полонити бідолаху Едварда. Як тільки матуся розповіла мені все, я запропонував поїхати до нього і відрадити його від цього шлюбу. Але, шкода, було вже пізно що-небудь зробити: на лихо, все відбулося в мою відсутність, а після розриву, ви розумієте, я вже не міг втрутитися. Але якби мене інформували на кілька годин раніше, мабуть, ще можна було б що-небудь вдіяти. Звісно, я використав би найвагоміші доводи: «Мій любий хлопче, — сказав би я, — подумай, що ти намірився зробити! Обзавестися такими низькими родичами? Зважитися на подібний мезальянс, коли вся твоя сім’я проти цього!» Коротше кажучи, я переконаний, що іще можна було б вжити заходів. Але тепер уже пізно. Він голодуватиме! Так-так — голодуватиме!

Як тільки він спокійнісінько дійшов такого висновку, поява місіс Джон Дешвуд поклала край розмові на цю тему. Проте, хоча Фанні торкалася її лише в найтіснішому сімейному колі, Елінор не забарилася помітити, який вплив справило на неї все те, що відбулося: до звичної холодної пихатості тепер додалося деяке збентеження, і із зовицею вона була набагато привітніша, ніж звичайно, а почувши, що Елінор з Маріанною мають намір незабаром покинути столицю, навіть висловила жаль: вона так сподівалася бачитися з ними якомога частіше! Чоловік, що увійшов до вітальні слідом за нею і захоплено ловив кожне її слово, угледів у зусиллі, яке вона над собою зробила, доказ незрівнянної ніжності серця і граціозності.

РОЗДІЛ 42

Ще один короткий візит на Харлі-стріт, під час якого Елінор вислухала поздоровлення брата з приводу того, що вони доїдуть майже до самого Бартона, зовсім не витрачаючись на дорогу, а також з приводу того, що полковник Брендон зібрався приїхати до Клівленда через день-два після них, завершив спілкування брата і сестер у Лондоні, а мляве запрошення Фанні неодмінно заїхати до Норленда, якщо вони опиняться де-небудь поблизу (що було вельми малоймовірним), як і більш емоційна, хоча і дана віч-на-віч, обіцянка Джона негайно відвідати Елінор в Делафорді, залишилися єдиною підставою їхніх майбутніх зустрічей на селі.

Елінор бавила завзятість, з якою всі прагнули відправити її в Делафорд, хоча саме там вона зовсім не хотіла б гостювати, а тим більше — оселитися. Не тільки її брат і місіс Дженнінгс уже бачили в ньому її майбутній будинок, але і Люсі, коли вони прощалися, настійно просила, щоб вона неодмінно туди приїхала.

На самому початку квітня і майже рано-вранці від будинку на Ганновер-сквер і від будинку на Берклі-стріт вирушили дорожні екіпажі, яким належало зустрітися в обумовленому місці на дорозі. Щоб Шарлотта і немовля не дуже стомлювалися подорожувати, вони мали намір неквапно і лише на третю добу прибути до Клівленда, де незабаром до них мали приєднатися містер Палмер з полковником Брендоном, які мали намір їхати набагато швидше.

Маріанна, хоч як мало приємних годин провела вона в Лондоні і хоч як поспішала його покинути, все ж відчувала гіркоту, коли настав час прощатися з будинком, з останнім місцем, де вона ще плекала ті надії, ту віру у Віллоубі, які тепер згасли назавжди. Не могла вона і не пролити сліз, покидаючи місто, де залишався Віллоубі, чиї нові заняття і плани їй не судилося розділити.

Елінор же виїжджала з радістю. Ніякими подібними думками вона до Лондона не була прикута: з тими, хто залишався там, вона з легкістю могла не бачитися взагалі; вона звільнялася від дружби, яку нав’язувала їй Люсі, була задоволена, що відвозить сестру і що Віллоубі після весілля так з нею і не зустрівся, і з надією думала про те, як кілька місяців тихого життя в Бартоні повернуть душевний спокій Маріанні і зміцнять її власний.