Чуття і чутливість

— Боюся, це не станеться швидко.

Здивована і обурена таким незвично холодним для закоханого зауваженням, місіс Дженнінгс ледь не вигукнула: «О, Господи! Та що ж вам заважає!» Проте вчасно схаменулася і обмежилася наступним безмовним вигуком: «Так дивно! Він що — чекатиме, доки не постаріє ще більше?»

Втім, це відстрочення неначе не образило і не роздосадувало його прекрасну співбесідницю, бо місіс Дженнінгс абсолютно виразно розчула, коли невдовзі вони відійшли від вікна, як Елінор сказала, причому голосом, сповненим щирого почуття:

— Я завжди вважатиму себе вельми вам зобов’язаною.

Вдячність Елінор привела у захват місіс Дженнінгс, і вона лише не могла зрозуміти, яким чином полковник після таких утішних для нього слів знайшов у собі сили майже негайно відкланятися з щонайповнішою незворушністю, нічого навіть Елінор не відповівши! Хіба ж могла вона подумати, що її приятель виявиться таким байдужим кавалером!

У їхній розмові йшлося насправді ось про що.

— Я чув, — мовив полковник з глибоким співчуттям, — як несправедливо і безсердечно обійшлися з вашим молодим другом містером Ферраром його рідні. Адже, якщо не помиляюся, вони відреклися від нього за те, що він відмовився розірвати заручини з вельми достойною дівчиною. Мене не ввели в оману? Це так?

Елінор відповіла ствердно.

— Жорстокість, бездумна жорстокість, — продовжував він палко, — з якою розлучають… або намагаються розлучити молодих людей, зв’язаних давнім почуттям, є жахливою. Місіс Феррар не розуміє, що вона робить… на що може штовхнути свого сина. Я два-три рази зустрічав містера Феррара на Харлі-стріт, і він мені дуже сподобався. Він не належить до тих молодих людей, яких узнаєш близько за такий короткий час, проте я бачив його достатньо, щоб побажати йому щастя заради нього самого, і тим більше — як вашому другові. Наскільки я зрозумів, він має намір прийняти сан. Не відмовте в люб’язності передати йому, що делафордська парафія, як мені повідомили з вранішньою поштою, тепер є вакантною, і він може її отримати, якщо визнає за доцільне… Але в останньому, беручи до уваги нинішні його обставини, певно, сумнівів бути не може. На жаль, вона не належить до багатих парафій, оскільки є вельми невеликою, і приносить не більше двохсот фунтів на рік. Правда, доходи, ймовірно, можна дещо збільшити, проте, мабуть, не настільки, щоб позбутися всіх турбот. Проте, якщо містеру Феррару вона підійде, я буду надзвичайно радий зробити йому послугу. Запевніть його в цьому, прошу вас.

Здивування, в яке вкинуло Елінор це доручення, напевно, було б дещо більшим лише тоді, коли б він і справді запропонував їй руку і серце. Ще два дні тому вона не мала сумніву, що Едвард приречений дуже довго скніти в молодших священиках — і ось йому пропонують парафію, а з нею — і можливість одружуватися! І не когось іншого, а її, саме її просять повідомити йому цю приємну новину! Місіс Дженнінгс майже вгадала, яке почуття нею оволоділо, хоча і приписала його зовсім не тій причині. Нехай до нього додавалося багато дрібніших почуттів — не таких чистих і радісних, але її пошана до добросердя полковника і вдячність за дружбу, що підказала йому цю послугу, зросли стократно, і вона висловила їх зі щирим запалом. Від душі подякувавши йому, вона відгукнулася про принципи і схильності Едварда з тією похвалою, якої вони в її очах заслуговували, і обіцяла виконати його прохання із задоволенням, якщо вже йому хотілося покласти такий приємний обов’язок на когось іншого. Але насправді краще за нього самого цього ніхто не зробить! Іншими словами, вона, безперечно, вважала б за краще ухилитися, щоб позбавити Едварда того болю, якого він не міг не відчути, почувши таку новину з її вуст; проте полковник Брендон із таких самих делікатних причин бажав уникнути прямої розмови і знову попросив її стати посередницею з такою наполегливістю, що в неї забракло духу йому відмовити. Едвард, наскільки їй було відомо, ще не покинув Лондон, і завдяки щасливому випадку міс Стіл повідомила їй його адресу. А тому вона вважала, що зуміє виконати покладене на неї доручення протягом дня. Потім полковник заговорив про те, що він дуже радий мати такого приємного з усіх поглядів сусіда, і саме в цю мить пошкодував, що будинок невеликий і дещо занедбаний, але Елінор, справдивши очікування місіс Дженнінгс, не надала цьому ніякого значення — в усякому разі, невеликим розмірам будинку.

— Гадаю, маленький будинок для них буде навіть зручнішим, бо більше відповідатиме розмірам і їхньої сім’ї, і їхніх доходів.

З чого полковник з подивом збагнув, що, на її думку, містер Феррар, отримавши парафію, не забариться одружитися. Сам він не сумнівався, що делафордська парафія не зможе забезпечити молодику, якщо він одружується, його звичного способу життя. Що він і поквапився пояснити.

— Дохід такий невеликий, що і самотньої людини він майже не забезпечить. Одружитися, маючи в розпорядженні тільки його, містер Феррар ніяк не зможе. На превеликий жаль, більшого я зробити не в змозі — нічого іншого в моєму розпорядженні немає. Якщо ж якийсь непередбачений випадок надасть мені можливість зробити йому нову послугу, то моя думка про нього повинна докорінно змінитися, щоб я тоді не зробив для нього стільки, скільки від щирого серця хотів би зробити тепер. Адже все, чим я можу прислужитися йому зараз, це суща дрібниця і аніскільки не наблизить його до здійснення того, що має бути його головним, його єдиним заповітним бажанням. Ні, одружуватися ще надто рано. В усякому разі, боюся, що це не станеться швидко…

Остання фраза, хибно усвідомлена, не могла не образити витонченої натури місіс Дженнінгс. Проте після точного викладу бесіди полковника Брендона і Елінор біля вікна вдячність, яку та висловила йому на прощання, в цілому могла б видатися і достатньо емоційною, і цілком гідною навіть у тому випадку, якби їй справді освідчилися.

РОЗДІЛ 40

— Ну, міс Дешвуд, — мовила місіс Дженнінгс з багатозначною посмішкою, тільки-но вони залишилися удвох, — я не питаю вас, що говорив вам полковник, хоча я, звісно, постаралася сісти подалі, але, проте, дещо мимохіть почула. Повірте, ніколи в житті я не була такою задоволеною. І від щирого серця бажаю вам усілякої радості.

— Дякую вам, пані, — відповіла Елінор. — Для мене це справді велика радість, і доброту полковника Брендона я дуже ціную. Мало хто вчинив би так! Таке жалісливе серце рідко можна зустріти. Я так здивувалася…

— Господи помилуй! Серденько, ви надто скромні! Мене це анітрохи не здивувало. Я останнім часом нічого іншого і не чекала.

— Певна річ, — вам добре відома доброзичливість полковника. Але передбачити, що нагода випаде так скоро, ви все ж таки не могли!

— Нагода! — повторила місіс Дженнінгс. — Якщо вже чоловік вирішить, то нагоду він завжди зуміє знайти. Отже, серденько, ще раз поздоровляю вас і бажаю вам радості. І якщо у світі бувають щасливі подружжя, я знаю, що незабаром таке побачу!

— І поїдете для цього в Делафорд, еге ж? — зауважила Елінор з легкою усмішкою.

— Обов’язково, серденько! А що будинок занедбаний, то я, їй-богу, не розумію, про що полковник думав. Кращого будинку я не бачила.

— Він просто сказав, що будинок слід підремонтувати.

— А хто винен? Чому він його не підновляв? Кому це слід робити, як не йому?

Але тут увійшов лакей і доповів, що карета подана. Місіс Дженнінгс негайно почала збиратися, кажучи:

— Що ж, серденько, мені пора їхати, а я ще й половини не сказала, чого хотіла. Ну та поговоримо увечері, коли нам ніхто не перешкоджатиме. Вас я з собою не запрошую, голова ж у вас зараз зовсім іншим зайнята, чи до товариства тут! Невже вам не кортить усе мерщій розказати сестричці?

(Маріанна вийшла з вітальні перед тим, як почалася їхня розмова.)

— Звісно, пані, я розкажу Маріанні. Але більше поки що нікому не кажіть.

— Он як! — розчаровано зітхнула місіс Дженнінгс. — Значить, ви не хочете, щоб я і Люсі сказала? Я нині маю намір заїхати в Холборн.

— Ні, пані, навіть Люсі. Будь ласка. Відстрочення на один день великого значення не має, а поки я не напишу містеру Феррару, мені здається, нікому більше про це знати не слід. Я негайно сяду писати. Адже для нього кожна година дорога, оскільки йому належить іще отримати сан.

Це пояснення спочатку надзвичайно здивувало місіс Дженнінгс. Вона ніяк не могла второпати, чому містера Феррара треба ставити про це до відома, та ще з такою похапливістю. Але її тут же осяяла блискуча думка, і вона вигукнула:

— Ага! Розумію, розумію! Так це буде містер Феррар! Ну, тим краще для нього. Так, звичайно, йому треба якомога швидше отримати сан. І я страшенно рада, що ваші стосунки просунулися так далеко. Тільки, серденько, чи зручно, щоб ви самі? А не полковник? Кому ж і писати, як не йому?