Циклон

Хай там що, а Катря, якщо тільки вона є на світі, рано чи пізно одержить від нього звістку, й прийде, і викупить, якось виручить його, а він уже й нас, - цим зараз живе Решетняк. Підібрав десь розчавлену консервну бляшанку, мудрує, як виклепати з неї посудину, а погляд раз у раз - за ворота, де все ж таки має з'явитися ген іздалека, мов із золотої античності, закурена, спасенна його мрія з дитям на руках…

Жадібно наслухаємо табірні новини. Знову ходять, вербують у свої шинелі - це не для нас. А ще набиратимуть нібито на шахти - ми на шахти не хочемо. Завтра відправлятимуть до Німеччини, але туди ми не хочемо ще більш… Щоправда, все це лише чутки, здогади, про такі речі тут не дізнатися напевне. Доводиться покладатись скоріше на інтуїцію та на жереб, який'тобі випаде від судьби. Людина тут - неначе плавець серед розвированої стихії, цілковито до тебе байдужої, тобі в своїх обсягах невідомої; життя твое - суцільна боротьба з нею, важка, майже фатальна.

З кожним новим днем нові чутки шелестять по табірних джунглях. Якось Решетняк повернувся з своїх походеньок квапливіш, ніж завше, голос зривавсь хвилюванням:

–  Зараз мають набирати. Нібито на жнива!… Уявляєте: на жнива! Ризикнем?

Снопи і хліб. А може?… Тут нема часу на роздуми. Шаміль вийняв чорну свою бсзжарну люльку з зубів:

–  Двічі не вмирати.

Коли ми вже в колоні сірій виходили крізь розчинену браму з тюремного двору, Решотняк, влучивши момент, кинув у натовп що одну цидулку, мабуть, останню. Мав же повідомити Катрю, що його тут більше нема, що він ще й сам не знає, де вона повинна буде його шукати.

ГлаваIX

Йде кудись Катря. В гурті жінок із клунком через плече, все далі від дому. Село їхнє Хмарино невелике, причаїлось в розпадині між балками, не дуже його збоку й помітиш. Тільки шляхи сміливо вигоняться в усі сторони від села - в усі кінці України лягли дороги від Катриної хати. І якою не підеш, доведе до тюремних воріт, до табірних дротів, за якими будуть - ніби розіп'яті - постаті висхлі, кістякуваті. Скільки тих шляхів перейшла, скільки загорож обходила відтоді, як зовсім незнайома жінка із Солониць принесла чутку про якогось хмаринського Івана. Нібито встиг гукнути з колони, назвав себе, коли їх переганяли з одного табору в інший…

Було це минулої осені, в дощі такі, що ноги з багнюки не витягнеш, а Катря тої ж ночі зібралась і на ранок була вже в дорозі. Чи знати було їй, що Іван її в цей час лежить десь у сибірському госпіталі і сестри доглядають за ним, сестри та матері, може, тих, що їх зараз гноїли по таборах та глинищах України під небом гнилим, набряклим дощами.

Дорога звела Катрю з багатьма жінками, що теж ішли, сподіваючись розшукати когось із своїх, а поміж ними жінка одна, мар'янівська, мовчунка сувора, про неї тихцем говорили, що сина її коло Дніпра вбито, навіть односельці бачили, а вона, навіть очевидцям не вірячи, таки йшла і всю дорогу була як німа, з похмурим мовчанням несла у вузлах через плече свій згорьований викуп за сина. Високу, статечну, її не доймали розпитами, жінки подорожні навіть імені її не з-нали, просто казали: Мати Чиясь. Біля хорольської ями один з вартових, без церемоній прийнявши хабаря, гукнув у розбагнене глинище, наповнене людьми:

–  Василенко!

І їх встало кільканадцять. В лахмітті, у бруді. Стоять, Ждуть, світять страдницькими очима до Матері. Тільки ж сина її між ними нема! Довго дивилась на них, вдивлялася, все ніби впізнавала, а коли хабарник-вартовець крикнув - швидше вибирати, вона вибрала найнужденнішого, хворого узбека, що ледве на ногах тримавсь:

–  Оце мій син.

Забрала і повела.

Але всіх не виведеш. Живою могилою для тисяч нещасних стала та брудна, замікроблена яма, де полонені цілу осінь валялись під холодними батогами дощів. Чимало й хмаринсь-ких було у тій ямі, куди вони потрапили, не встигши навіть гвинтівок одержати. Хмаринське жіноцтво всякими правдами й неправдами вирятовувало своїх. Одначе вирятувані, в тім числі й батько Катрин, повернулись додому надірваними. Дядьки, що враз стали дідами, бухикаючи на все село, кров'ю відхаркували той Хорол, ту гнилу безправну осінь. Розриваючи груди, кашлем будили село, а коли бухикання в якомусь дворі змовкало, так і знали: ще однією вдовою більше стало в селі. В тихій зажурі гасли очі їхні. Один по одному майже всі перемерли за зиму від набутих хвороб, від простуд та побоїв, а то й просто гинули ніби безпричинно, може, отруєні самою трутизною неволі, самим повітрям безправства й наруги.

Глава Х

–  Женуть! Женуть!

Жіноцтво токове разом кинуло роботу. Бригадир Віхола змушений був зупинити молотарку. Всі поглядами - на шлях.

З-за горба, в ореолі куряви, з'являлися люди. Ті, від яких ще недавно стугоніло небо на сході. Ті, що від них десь аж із-за Харкова втікали сюди перепуджені німецькі коменданти з своїми коханками.

Закіптюжені тіні людей, обшарпаних, перевтомлених, в супроводі конвою ступили на тік. Загледівши шаплик з водою, полонені натовпом кинулись до нього. Токові цій водії й по пили, вона була приготована на випадок пожежі і вже кілька днів стояла так, нагріта сонцем, несвіжа, припилюжепа, у масних плямах, - куди ж таку пити? А ці накинулись юрмищем, ошаленілі, давляться над шапликом, п'ють по відіп'ються, наче вік їх мучила спрага, наче ціле літо росинки на губах не було.

–  Нема таки напою над воду…

Дивлячись па спраглий, нещасний цей натовп, плакали жінки. Туга за мужем, за батьком, за братом була в їхніх сльозах. Колосовського ранили ці їхні жалі й співчуття, здавалось Богданові, що котрась із жінок ось-ось у відчаї скрикне: “Ви ж наші! Це ж ви стугоніли небом! Хіба ж мп такими вас ждали?”

Босий стояв перед жіноцтвом, тонконогий, як Дон-Кіхот, в безглуздім своїм галіфе, боз чобіт, в гімпастьорці перетлілій, мокрій від поту. Ноги ледве тримали Колосовського, в спині після далекої ходьби палило вогнем - контузія що давалася взнаки. Десь би присісти. Він час від часу поводйл то плечем, то хребтом, і це, мабуть, впало в око бригадирові, токовому пладиці Віхолі. В кожному разі, чимось привернув ного увагу цей жердинястий, зарослий чорною щетиною полонений з засурмленим, угрюмкуватим поглядом.

–  Ось цей козак, видно, з наших, - сказав бригадир і, скрадливо ступаючи серед притихлого натовпу, зупинився перед Колосовським з рожном у руці.
– Батько ж твій, хлопче, мабуть, козацького роду?

–  Не інакше, - Колосовський важко спромігся на слово.

–  От бач, який я вгадько… Ану ж, козачий сину, докажи їм. Докажи їм, що не забув хліборобської науки, вмієш носити рожни! Глянь, рожен як золото.
– Він аж колихнув ним перед Колосовським.
– Наш, український!

Рожен був високий, як спис. Ідеально відполірований соломою, блищав жовтавим полиском, мов точений весь із старої слонової кості. Бригадир Віхола, випроставшись, неначе який-небудь індійський магараджа, тримав цей в'язовий прадідівський спис, що послужив, певне, не одному поколінню соломоносців.

–  Так на ж, бери, докажи їм!

Колосовський не поворухнувсь. А котрийсь із гурту полонених зауважив скромно:

–  У нас перед війною солому сітками тягали.

Це зауваження ніби жигалом прижигалило Віхолу, аж побуряковів:

–  Отож навчили вас мудреці - сітками по всьому полю розтрушувати! Дітлахів наставлять, вони й роблять дорогу на весь степ!… І.скирти стоять тоді все невивершені, наскрізь від дощів затікають… Хазяїни! А ми хай не з такими темпами, без сталевих сіток, зате чепурненько, - і кивнув на дівчину, що стояла поблизу з граблями: - Вона тобі начинить так, що соломинка з рожна не впаде!

Доки він розбалакував, Колосовський усе стежив за ним. З сивими скронями, з сивими кущуватими бровами, з-під яких засльозено голубіють пильні холодні очі. Губи раз у раз усміхаються, все обличчя - м'ясисте, в червоних прожилках старості - всміхається теж, і тільки в очах цей пильний незникаючий холодок, від якого став не по собі кожному, кого він торкається. Колосовський, позиркуючи спідлоба на рожен, почувався так, мовби якась мара його переслідувала у вигляді цього допотопного знаряддя… Адже ж коли наближались до току, перше, що він помітив, був якраз цей рожен: хтось, стоячи на одному коліні, саме силкувався виважити його, підняти з землі… “Тільки б не це, тільки б не заставили носити рожна!” - подумалось Богданові, і од самого передчуття контужений поперек йому запив болем… І от маєш. Саме на нього й накинув оком цей токовий владика, що, ніби глумлячись, знов уївся поглядом:

–  То як? Рожна злякався? Кишка топка? І це ти хотів у них Харків відбити?

Колосовський дивився на нього з ненавистю. Хотів би приховати в собі це почуття, але нічого не міг із собою вдіяти. Ненавидів цей розпарений картопляний ніс, і бригадирів картуз засмальцьований, і губи усміхнено розтягнуті - посмішка на них ніби прилипла, вона ще тремтіла, але губи вже побіліли від злості. Хто ти, чоловіче? Ти ж жив на цій землі, ходив між нами, наші слова говорив, а тепер… Ким ти став? Ради чого сікаєшся до мене, глумишся, досвідченим наглядацьким оком вгадавши, в який спосіб можеш завдати мені найбільшого фізичного болю?…