Циклон
Шрифт:
– Хотів би, щоб ось тут моя камера передала внутрішню незруйновавість людини, - каже Сергій-оператор, коли ми з ним обговорюємо це місце.
– Було ж таки щось - назвемо його Світлом ідеалу, - що підтримувало вас у тому пеклі, де точився, здавалось би, зовсім не-рівний бій між людським і тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим багном, з власною розпукою, долав сліпу силу інстинктів…
– Не завжди долав. Було таке, що й вони долали… Але Шаміль таки ж був, ми бачили його на власні очі.
– Я добре собі уявляю, як віп входить у кадр… Як віддає той кульок з локшиною для товариства… І як спить уночі під муром, вкритий шматком мішковини (це його Репгетняк звечора вкрив). Рештки людини, що ледь-ледь дихають під мішковиною… Уявляється він мені як тип людини, органічно не придатної для існування в клітці… Рабство в будьякім вигляді: чи табірне, що з кийками… чи найганебніша форма - рабство внутрішнє… Вопо не для нього. Камера моя візьме Шаміля в його людському
– Міг би. Але до того далеко. Безмірно далеко.
– Розумію, - Сергій стріпує чубом.
– Ще кривавий берлінський маньяк сидить у своєму бункері, ще він жонглює глобусом, як той чаплінський його двійник - диктаторкомедіант з вусиками… Ще йому рапортують, його слухаються, ще мільйони задуренїїх життів у напливі маячні він кине, запінений, у фронтову м'ясорубку… Може, образ антилюдини нам дати тут? Упиря-вервольфа, вовкуна, що засів у сталевому бункері? Але ні, не станем псувати плівку на це! Досить того, що історія вже загребла його на своїх попелищах… А Холодну гору дамо знаєте як?
– З пташиного польоту?
– З космічного! Принаймні щоб враження було таке… Ніби з ілюмінатора космічного корабля… Ніби роблю оті унікальні надпланетні кадри, що їх у спеціальних ампулах буде замуровано в монумейт'на честь відкривачів космосу… Для майбутніх поколінь… І ось із тієї ж точки беру планету… Тільки не в голубому сяйві океанів, материків, а планету Холодної гори, планету ще криваву, пожежну, чадну…
Глава VIII
Якщо інші рани, рвані, вогнестрільні, можна лікувати, то біль неволі не погамуєш нічим, ліків від нього нема і, певне, ніколи не буде.
Ще в школі був у нас учитель, ми його називали Колба, мабуть, тому, що голова його, лиса, лобата, на шиї тоненькій, справді нагадувала нам колбу. Крізь парту бачив, що де в кого на колінах робиться. Тоненькі чумацькі вуса підковою звисали йому донизу й надавали трохи сумного виразу нашому зіркоокому Колбі, його безкровно-білому, з дрібними рисами обличчю. А поставою був доладний, колбу свою тримав на плечах з гідністю і сам тримався випростано, півдикувато, як усі низькі ростим. Від нього ми вперше почули, що людина складається з білків, жирів та вуглеводів (він викладав у пас хімію), почули від нього й те, що “лишь тот достоин жизни и свободы, кто каждый день идет за них на бой”, бо за сумісництвом він викладав ще й німецьку. Про себе він ніколи нам не розповідав, але від інших ми знали, що під час першої війни був він у полоні в Німеччині, харчувався брюквою, яка на наших базарах навіть і невідома, неодноразово вдавався до втечі, але все його ловили і підвішували за ноги головою вниз, - чисто прусська то була кара, що ждала кожного за спробу втекти. Чомусь згадався на Холодній горі той учитель, той симпатичний наш Колба, над яким ми поза очі насміхались, а він, залучаючи нас до різних дослідів лабораторних, чомусь ні разу й не розповів, як його підвішували і як він таки зостався жити, витримавши все. Мабуть, не тільки ж брюквою вижив, мабуть, не тільки ж вона зберегла у стані життя ту таємничу сув'язь білків, жирів та вуглеводів, що дали врешті-решт найвищий витвір природи, вінець її - людину…
Мізки нам, мабуть, розтоплює сонце. Відкриті йому, валяємось на камінні, тонемо в морі якогось другого, ірреального життя, що кволо тече хаотичною сумішшю спогадів, Міражів, галюцинацій…
Скільки ж все-таки людина може витримати без води, без хліба? Черпак баланди раз на добу, і все. Баланда тут вариться з особливими німецькими приправами: замість солі кидають у казани зіпсований гнилий сир, що десь зачервивів, і коли смердюче вариво розливають, то зверху плавають білі, огидні хробаки. Спершу зовсім не могли їсти, нудило навіть тих, що геть позахлявали… Хліб ми бачили один тільки раз: його несли в руках двоє типів із тих, які щойно нібито зголосилися вступити до армії власовців, і за це їм одразу було видано кожному стандартну хлібину, а зверху на ній була покладена ще й поліцайська порма повидла. Вони йшли з тим набутком в супроводі варти через увесь табір, пропихались поміж голодним табірним людом, поміж кістяками живих, в яких очі горіли єдиним, здавалось, бажанням: хліба! Хоч крихту! Але ті, що несли свій безчесний хліб, здається, не раді були йому. Йшли, причавлені тягарем власної ганьби, повтягувавши голови в плечі, і не сміли глянути в вічі своїм табірним товаришам. Здається, камінням обернувся для них той іудин хліб із цяткою повидла, - землю орали їхні понурі Погляди. Певне, їх навмисне водили по табору, щбб розохотити й інших, бо наступного дня вербувальники з'явилися знову, стояли купкою серед тюремного плацу, ждали, чи хто ще зголоситься. Але вербувальникам довелося довго чекати - охочих одержувати зрадницьку пайку так і пе виявилось!
Бо краще вже голод і муки, ніж ганебна вербувальницька ласка. Молодих їм треба, які статурніші, здоровіші. Нема, не буде. Поранені ще дужче розшкрібували свої болячки, контужених ще більше скручувало, стрункі поставою намощували собі горби під сорочками на спинах, щоб здаватись горбатими. Загледівши вербувальників, сахалися, кидалися від них, як від зачумлених. Безіменні, нікуди пе вписані, безхлібні, кістяками хребтів оберталися до проклятих наймацьких спокус.– Не для нас той хліб, - казав Решетняк.
– Ним хіба що вдавитися можна.
А ті, що по цеглинці хліба з повидлом одержали, навіть і не ночували більше в таборі, бо хоч ніхто їм уголос і не дорікав, мовчки дивились на них, коли вони, шельмувато ховаючи очі, робили з своїми пайками по табору обхід, але для ночівлі Холодна гора їм уже була небезпечна - по з'являлися в таборі, боялись, що передушать їх уночі.
В одну з ночей налетіла гроза. 3… горішнього поверху тюрми крізь дірку вікна, крізь пруття грат почули ми її подих, наші душі обдавало поривами вітру й дощу. Хмари нависли над самою горою, небо гогоче, все в тріщинах блискавок, крізь прориви у хмарах бачимо в спалахах ще вищі, горішні сфери. Простір між ними раз у раз вибухає синьою повінню світла, всюди стугонить канонада небес, демони розруйновують світ. Удар за ударом, вигряк за вигряком! І хоч тембром своїм гряки-гоготи грому зовсім не схожі на удари “катюш”, нас хмелить цей шал горобиної ночі, збуджує, воскрешає ця потужна сила небес, вируючяй хаос розрядів. Лихоманкове почуття охоплює всю цю від низу й під самий дах напаковану людом в'язницю, лунають викрики захвату, свист, ходором ходить катівня, чути, як на повний голос затяг хтось у темряві:
Гей, не тужи, хто без черги до баланди поспішає, Кого німець дубиною по спині влучав! Не тужи, хай собака-поліцай збоку скавуляв… Ге-ге-гей!…Хаос вогню і темряви. Не встигши згаснути, знову блискає, гримить, списами блискавок розламує ніч. Повінь голубого, повінь пічного спалахами затоплює волокнисте міжхмар'я. Стугонить небо, щуляться па вишках тіні вартових, а тюрма крізь грати всіх поверхів волає вгору до сполохів, до шалу небес:
– Дужче! Ще дужче!
Викликаєм на себе всю силу грози: лети на пас вогнями сторчма з розвированих хмар, щоб розкололась до самих глибин ця наша нездвижпа катівня, хай первісний хаос тьми і руїни поглине цю Державу Наруги і Зла!
Потім і це минає. Нарбзвидні небо за ґратами світлішає, люди пнуться до вікон: сходить! Десь із-за Журавлівки, із-за мокрих дахів міста живе наше сонце з'явилось! Те, що божеством було для людини далеких епох, Даждь-богом, Ярилом, те, що й сьогодні з ним, із ясним, порівнює хлопець кохану свою дівчину, з сонцем порівнюєм усе прекрасне в житті,… Можем безкарно дивитись, як розливається над громаддям міста світліюче море небес, вранішня музика барв: оранжеве, палаюче, синє! Тиснемось до ґрат, щоб зазирнути туди, в потойбічне буття, де дахи ще виблискують після нічного дощу, і крапелина, мов ягода, тремтить на іржавій ринві, і все видиме несе на собі звабу життя, карб вічності. Зі сходу над містом вигоняться світляні лотоси ранку, небо рожевіє свіжо, пелюсткове, відшумілим дощем блищать зелені клубки дерев, граніть склом вдалині стрункі корпуси Держпрому… А душа ще більше кривавиться, щемом пекучим щемить. Нема тобі радості навіть у цій красі, вранішній, післягрозовій. Це, мабуть, і є неодмінна ознака неволі: навіть схід сонця над рідним містом не радує, світ навіть своєю красою ранить тебе!
Місто студентської юності твоєї… Чи Думав, що будеш дивитись на нього звідси, із-за грат холодногірської тюрми? Впізнаєш ріки вулиць, обриси кварталів, віддалену зелень парків біля Сумської, де бронзовий Тарас, якщо не збили його, височить на п'єдесталі з крутим своїм чолом. “Любіть її… Во врем'я люте…” Вслухаючись, чуєш і звідси голос його.
Знову день, як і всі попередні. Зі спокою, з палицями, з чиїмось конанням. З розіпрілими юбермепшами на вишках, з нещасним базаром, з вічними жінками біля воріт. Смердюче тюремне сонце пече, під зливою проміння куняєм. А Решетняк тим часом десь ходить, розвідує, наслуховуе. З-поміж нас він виявивсь найдіяльпішим. Часом повертається від воріт з якоюсь поживою, кинутою жінками через голови варти, а ще частіше приходить без усякого набутку, хіба що з смугою на спині від палиці наглядача.
Решетняк пе втрачає надії встановити зносини із зовнішнім світом. Десь добутим огризком хімічного олівця уперто вишкрябує записочки і, влучивши момент, щодня кидає їх за браму, в натовпи жінок. Безліч таких записочок перелітає там сюди й туди, і Решетняк певен, що хоч якесь із його послань таки не пропаде, не загубиться. О ця горьовита пошта людської надії! Був би поетом - найвищими словами оспівав би її, цю нештемпельовану пошту народну, що потертими, пропотілими цидулками перелітає крізь усі загорожі, падає в пил і з пилу підіймається, мандрує із рук до рук, прямуючи в найдальші закутні, когось шукаючи, когось сповіщаючи, і ніде не губиться, не пропада!