Циклон

Ні, друже! Ні відстань, ні час цього не зітре. Як болять тобі твої поліські Лідіце, так болить і мені ота гірка, найтрагічніша стрічка життя. Є такий біль, що, мабуть, назавжди в душі запікається. Кровоточить - чого не торкнись… Закривавлений наш студбат, що стоїть у житах, схилившись над першою молодою смертю… І живий Дніпрогес, взятий на коротке замикання, де мертво горять генератори і полум'я бурхає з вікон машинного залу… Той смуток нищення, відчай, той біль, що вже перестає бути болем, - якими кадрами його передати? Нелегко? Виятрює? Болить? Чи, може, саме тому й варто братися, що болить?

–  Так, так, ви це повинні зробити, - наполягає Сергій.
– Більше того: ви не маєте права не зробити цього!

Фільм про найтяжче? їх, ніким не зафільмованих, воскресити й вивести на екран… Чи, може, це не зовсім навіть етично - друзів своїх вивести напоказ, зробити об'єктом мистецтва? Адже вони зовсім не готувались до ось такого, до екранного життя. Просто жили. Боролись. Ніхто з них не думав, що якийсь його жест, і слово, і вчинок раптом колись постане у світлі екрана для всіх. І, нарешті, що скажуть вони для нього, який житиме в третім тисячолітті, цесь поза межами нашого буття? Може, краще промовчати? Чи треба, щоб знав? Щоб почув їх і зрозумів? І все- їхнє щоб-взяв собі на карб?

Пичуваэщ, що, власне, це давно вже в тобі назрівало. Може, ще навіть тоді, коли в шинелі демобілізованого прийшов на відбудову свого Дніпрогесу, до й зустрів того заслуженого кінововка, чия камера саме увічнювала хаос залізобетонних руїн. Робітник-освітлювач був йому потрібен. Хлопець, який досі цим займався, зірвався з руїн арматури, дістав серйозну травму, його відправили в лікарню, - терміново треба було кимось замінити, і цим кимось виявився ти. Велетенські руйновища гідроспоруди, пороги, люге ревіння води крізь проломини в греблі - все це треба було зафільмувати, сама історія замовляла той кінодокумент. Дніпрогес - столиця турбінного світла, синя казка твого дитинства, вона мала знов відродитись! Загоївши рани, дніпровський красень мав знову постати до життя, повністю відтворити себе, і для цього народ не шкодував зусиль: роботи велись вдень і вночі, і сам ти ночами лазив серед руїн із своїм світильником, дерся, перебігав над прірвами, спритний, як мавпа, без запізнень з'являвся на перший покрик, висвітлюючи онопом проміння то те, то інше із цього хаосу, бо навіть руїни ці не повинні були пропасти для вічності - мали промовляти вони мовою факту, і звинувачення, і застороги. Все, до чого тільки торкалося світло рефлектора, було тобі там близьке й дороге, і зранений дух твій знаходив живлющі бальзами в самому повітрі народної відбудови, в напруженій стихії робіт, що радісним запалом нагадували ентузіазми перших дніпрогесівських ночей… Освітлювач був із тебе сумлінний, але як він тебе ганяв, той старий кінововк у гумових, завжди загрязючених чоботях! Ні поважні літа, ні астма не заважали йому бути невтомним, запалювати всіх ловецькою своєю жадобою. Лови кадр! Лови мить! Не це! Оте! Оте! А чому саме оте? Тріснутий бетон, темна вода в гуркоті вирування, зеленавий лишайник на камені… Навіщо воно йому? Все, все дороге. І тільки вхопив, шукас іншого, шукає отак упродовж цілого життя. Головне - вхопи, не пропусти. Потім уже розберешся - яка цінність того шуканого? Поки що навіть імені йому нема: “Оте, оте!” Часом ти щиро дивувався тому товстому астматичному кінововкові, який не розгубив жар життя, серед осінньої мокви ганявся за своїм “оте” до впаду. Чи, може, і вся сіль саме в тому, що десь воно є, але вислизає від тебе, не дасться тобі? Може, і вся звабність, що воно, як зайчик н-роменя, безкінечно втікає і, не давшись, полишає тобі лиш неспокій, розпалює нову жагу?… Пізніше ти й сам зазнаєш цього стану, цієї одержимості, вовчих хронікерських апетитів, які спершу тебе лише дивували. Та якраз, може, тоді, коли робітником-освітлювачем терпляче стояв уночі серед бетонного хаосу, й пробуджувався в тобі вже митець, якого- назавше заполонить світлопис екрана? В текучих стрічках розкадрованих знаходив щось спільне з художніми фризами антики…

–  Велике мистецтво ставить великі питання, - казав старий.
– Вічні, споконвічні питання, вони справді для людства існують, тільки щораз виникають в іншому вигляді… І хто їх зумів поставити перед своїм часом, змусив над ними замислитись, той не даром жив на землі…

Поступово міцнішала дружба з кінововком, з тим пожадливим, завжди ніби запаленим від бігу, сивим уже трударем, який півсвіту обгасав із своєю кінокамерою. Сивогривий і неохайний, з першими бійцями вдирався він у концтабори Європи, щоб вхопити на плівку тіні людей, ходячі живі кістяки… А колись, ще юнаком, зафільмував останній похід лоцманів через пороги, через Ненаситець, що мав невдовзі бути затоплений. У хвилину доброго настрою, у вечірніх сповідях старий любив похвалятись кадрами своєї молодості, коли фільмував він саму історію в її шалеиствах, у найкрутішому злеті, коли дід Яворницький, дивак, академік, козацька душа, стоячи з лоцманами на плоту, віддалявся від кінокамери, відпливав ніби в іншу реальність, махав брилем і щось буйне гукав крізь ревіння порогів тобі в об'єктив…

Давно вже нема кінововка. До останнього не міг вгамуватись, шкодував усе, що отого, найголовнішого, він так і не встиг… Але саме він прищепив тобі любов до невпокійливої своєї професії, взяв з тебе слово, що й після того, як він сам, старий невгамовець, уже опиниться “за кадром” (так він сказав), ти візьмеш на себе і його “Аймо”, улюблену його кінокамеру, перебереш на себе і всі непрожит! клопоти майстра, крізь його об'єктив невловний ловитимеш світ… “В тобі щось є, Колосовський, - казав незадовго до фіналу.
– Недарма ти з еллінами запанібрата… Умієш вхопити ядро події, вилущити кадр із руди неістотного. Не вчивсь спеціально? А я? А Довженко? Кінематограф любить варягів. Гладеньких багато, а сюди дай кострубатих приіпельців із гострим оком, із свіжим поглядом. Ти маєш зір, Колосовський, почуваєш світло, ритм… І взагалі - мислиш… Ну, а вся ця наша алхімія… Не такий чорт страшний, як його в кіноінституті малюють!…” Повірив у тебе, допоміг упевнитись у своїх силах, і ось, замість того щоб вести розкопки, вимучувати дисертації, сам гасаєш по світу, як “Летючий голландець”, і причиною все той же завжди захриплий від крику, від надсади твій перший учитель, який ніби передав тобі і затятість, і псвтолоііпу жадобу відтворити на плівці розвихрений життьовий макрокосм. Живеш, проймаючись почуттям, що справді знайшов себе в цій стихії, дедалі частіше сприймаєш довколишнє в чудернацькому мигтінні кадрів, і вони розпалюють тебе, твою невситенність, бо ти - їх ловець, розшифровувач, відбирач. З розшарпаними нервами, з жаданням майже фанатичним ладен гнатись за вподобаним кадром, добровільно висвятивши себе на цю вічну ловитву і навіть лаврів особливих не ждучи, - замість лаврів частіше здобуваєшся лиш на колюче глодиння, а короткі радості знахідок знову кінчаються невдоволенням.

“Лови! Лови кадр, Колосовський!” Впіймай і увічни! Зупини час на його шаленім скаку! Застав зупинитися мить - прекрасну чи навіть потворну. Чим не доктор Фаустус в його дерзновеннім бажанні? Кожну росинку життя, наймиттєвіший зблиск його зупини - і станеш чудодійником, бо осягнеш те, чого ще нікому не вдавалося осягнути. Та, невловне ніким, воно поки що й тобі не дається…

Нудьгуватимуть парочки, дивлячись твою одночастинну стрічку перед повнометражним коханням, нетерпеливитимуться, щоб швидше закінчилась твоя хроніка буднів. Ще одна новобудова в металевих каркасах, в холодності кранів… Комбайни, що вийшли на першу косовицю… Навіть у таке ти намагався вкладати душу. Поетична документалістика, вона ж таки можлива! Не хотілось, щоб хвилі банальностей затоплювали екран. Ти - документаліст, миттєвик, в тобі, здається, виробилась з часом навіть своєрідна психологія документаліста, людини-миттєвика. Йдучи крізь метелицю днів, ти відбираєш їх для екрана, дивишся на них мовби з майбутнього, камера твоя приборкує вихор, сам ти маєш бути об'єктивний, як бог. Власний твій настрій, радість, а надто ж смуток, він мав лишитись за кадром, ти повинен дати факт голий, як цвях… А де ж “оте”? І яке воно в тобі самому, в твоїх почуттях? Наскільки виявляє себе в індивідуальних особливостях твого світобачення? В кінорепортажах не дуже розженешся: хроніці днів не до твоїх суб'єктивних емоцій та філософствувань… А розженешся, то ще потрапиш і в наказ за перевитрату плівки: порушив ліміт!

Тепер відкривається нарешті можливість. Так розкажи ж. Виведи на екран отих, що, крім тебе, ніхто їх не виведе! Але як? Якою має постати ця стрічка? У яких тональностях, у барвах яких? Но однуше нычь выддаси напруженим роздумам. Бо хто з певністю скаже, на яких шляхах маєш шукати оте своє невловне “оте”? Є стадія, коли вже трбі ніхто не порадник. Мабуть, кожна людина сама повинна шукати найкоротшу дорогу до істини…

Глава IV

Отже, стрічка…

Образ Людської Ріки, важкої ріки горя, міг би вперше з'явитися тут. Сухими, безводними балками тече безкінечна людська ріка.

Якщо хто дивився на неї згори, з літака, то, мабуть, такою і бачив: як всіма річищами балок, під жерлами гармат, що їх уже наводять із пагорбів танки, тече й тече вона, ріка людей, сіра лавина людських життів… По долинах. По тернищах. По вигорілому, стирлованому дну байрака - безліччю чиїхось понурених доль, зарослих облич, розпечених дум і світів, що їх темну жароту понуро несе в собі кожен, нічим, окрім горя, не схожий на інших…

І друзі твої, десь там вони йдуть, у далечі літ, серед спраглих степів. Закурені, в поруділих, закривавлених гімнастьорках…

Десь там…

Глава V

Гора над містом. На горі - тюрма. В тюрмі - ми.

Kriegsgefangenenlager. Таке слово. Залізне. Мурами, колючим дротом відділені від решти планети. З чотирьох вишок, з чотирьох сторін світу чатує на нас одноока кулеметна смерть. З усього живого зостались нам одні тільки мухи, що рояться над нами, обліплюють, як вороння. Десь є орли, є леви, чайки білокрилі, а тут тільки мухи. Рани, та палиці наглядачів, та повержені - ми. Душить нас сморід, спалює спека, і майже щасливцем вважається той, хто встиг захопити затінок під муром. Повно нас на всіх поверхах, нема де ступити на сходах, нами кишить подвір'я. Зоднаковілі у своїй поверженості, валяємось, перебуваючи в якомусь трансі;.з пригаслими мізками, з пригаслими очима, з кожним днем наближаємось до тої крайньої межі - межі останнього збайдужіння. На півдвору - клоака, криваве дизентерійне багно. Там корчаться люди. Конають, там і вмирають. Смерть нікого вже не дивує, вона перестала бути загадкою, таїнством.

Скільки нас тут? Кажуть, сто тисяч. Сто тисяч безіменних, не пронумерованих, повержених у нічогість. Кинутих на розправу мухам і цьому смердючому сонцю.

Тануть день відо дня наші сили. Згасаєм. Щодалі більше випирають ребра, відростають бороди. Скоро будем такі, як оцей висхлий людський скелет, що, згорблений, сидить перед нами на спеці тюремного плацу і тихо, безсило плаче. Горо його величезне. Всі події, всі лиха й проблеми світу можуть, виявляється, померкнути перед таким:

–  Вкрали котелок…

Вкрали котелок! Стоїть на колінах, як до молитви, озирається без надії, в безсилих своїх сльозах. Нема котелка. Тепер він приречений. Тепер він не зможе одержати навіть порцію тієї відворотної, з червами баланди. Губи його, що перед цим, скривлені болем, щось шепотіли про домівку, про дітей дрібних, - вже не в силі шепотіти, тремтять, висхлі, пергаментні, безжиттєві. Приречений він і усвідомлює це. Не просить, не виблагує допомоги, бо нема тут такого, хто б йому допоміг. Решетняк з його добротою, звичайно, перший би відгукнувся, але сам він змушений підставляти'під черпака засмальцьовану свою пілотку, - тільки ця його пілотка поки що й зарятовує нас.