Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Іноді у мене виникає бажання широко порозчахувати двері усіх по черзі покоїв і залишити їх отак відчиненими настіж, аби здемаскувати ницу інтригу, в яку нас уплутали.

Однак, я не цілком певен своїх підозр. Інколи, пізно вночі, я бачу, як Д-р Ґотард поспішає кудись коридором у білому операційному халаті, з клістирною трубкою у руці, позаду за покоївкою. В такі хвилини важко обірвати його поспіх, аби приперти до стіни рішучим запитанням.

Якби не ресторан і цукерня у місті, довелося б помирати з голоду. Досі я не зумів випросити другого ліжка. Про свіжу постільну білизну нема й мови. Однак треба зауважити, що загальне послаблення культурних навичок не поминуло й нас самих.

Лягти у ліжко одягненим та в черевиках завше видавалося мені, яко людині цивілізованій, річчю достоту неймовірною. А зараз я приходжу додому пізно, п'яний від сонливости, у покої панують сутінки, фіранки на вікні надимаються від холодного подмуху. Непритомний, валюся до ліжка і запорпуюся в перини. Я сплю так цілі пласти часу, днями чи тижнями, подорожуючи пустельними краєвидами сну, без угаву в дорозі, без угаву на стрімких гостинцях дихання, то з'їжджаючи легко та м'яко з пологих схилів, то знову важко видираючись прямовисною стіною хропіння. Сягнувши вершини, я охоплюю поглядом величезні виднокола скелястої та глухої пустелі сну. Певної миті, в незнаній точці, десь на раптовому повороті хропіння, я прокидаюсь напівпритомний і відчуваю в ногах батькове тіло. Він лежить там, згорнувшись клубочком, малий, немов кошеня. Я засинаю знову з розкритими устами, і уся велетенська панорама гористого краєвиду хвилясто і велично посувається повз мене.

У крамниці батько провадить жваву діяльність, укладаючи угоди, використовуючи усе своє красномовство для переконування клієнтів. Щоки його рум'яніють від пожвавлення, очі блищать. У Санаторії він лежить важко хворий, як в останні тижні вдома. І не можна приховати, що процес швидкими темпами наближається до фатальної розв'язки. Слабким голосом батько говорить мені: — Ти повинен частіше навідуватися до крамниці, Йосифе. Продавці нас обкрадають. Адже ти бачиш, що я не можу уже впоратися зі справами. Лежу тут кілька тижнів хворий, а крамниця марнується, покинута на Божу ласку. Чи не було якої пошти з дому?

Я починаю жалкувати, що затіяв усю цю справу. Важко назвати щасливим помислом те, що ми, спокушені гучною рекламою, вислали сюди батька. Обернений час… звичайно, звучить гарно, але чим він виявився насправді? Чи отримує тут людина повноцінний, правдивий час, ніби тільки-но розмотаний зі свіжого сувою, що пахне ще новизною і фарбою? Зовсім навпаки… Це до решти зужитий, зношений іншими час, час протертий і дірявий у багатьох місцях, прозорий, як сито. Нічого дивного, бо цей час ніби виблюваний — прошу мене правильно зрозуміти, — час із других рук. Змилуйся, Боже!.. До того ж, уся ця маніпуляція з часом вкрай нетактовна. О, ці шахрайські шахер-махери, підкрадання з-за спини до його механізму, ризиковане копирсання у його дражливих таємницях! Інколи хочеться гепнути кулаком по столі й закричати на все горло: — Досить цього, руки геть від часу, час недоторканий, часу не можна провокувати! Замало Вам простору? Простір для людини, у просторі можете ширяти донесхочу, перевертатись сторчака, стрибати із зірки на зірку. Але, на милість Божу, не чіпайте часу!

З іншого боку, чи можна вимагати від мене, аби я сам диктував умови Докторові Ґотардові? Яким би нікчемним не було батькове існування, але, що не кажіть, а я його все-таки бачу, ми разом, ми розмовляємо. Власне Докторові Ґотардові я мушу бути безмежно вдячним.

Кілька разів я хотів із ним відверто порозмовляти. Але Доктор Ґотард невловимий. — Пішов саме до ресторану, — повідомляє покоївка. Коли я прямую туди, вона наздоганяє мене, аби повідомити, що помилилася, Доктор Ґотард — в операційній залі. Поспішаю на другий поверх, роздумуючи, які ж операції можуть тут проводитися, входжу до передпокою, і дійсно — мене просять зачекати. Доктор Ґотард невдовзі вийде, він саме закінчив операцію, миє руки. Я уже мало не бачу, як цей невисокий чоловік поспішає великими кроками у розвіяному халаті анфіладою шпитальних зал. І що ж виявляється за мить? Доктора Ґотарда тут зовсім не було, тут роками не робили жодних операцій. Доктор Ґотард спить у своєму покої, а його чорна борода стирчить, задерта догори. Покій наповнюється хропінням, немов клубами хмар, вони ростуть, громадяться, піднімаючи на своєму скупченні Доктора Ґотарда разом з ліжком щоразу вище й вище — велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і роздутої постелі.

Трапляються тут і ще дивовижніші речі, речі, які я приховую сам від себе, речі мало не фантастичні своєю абсурдністю. Скільки не виходжу з кімнати, а все мені видається, що хтось швидко віддаляється від дверей і скручує у бічний коридор. Або хтось іде попереду, не обертаючись. Це не санітарка. Я знаю хто це. — Мамо! — кричу тремким від хвилювання голосом, і мати повертає обличчя та якусь мить з благальною посмішкою дивиться на мене. Де я? Що тут діється? У яку сіть я заплутався?

V

Не знаю, може це вплив пізньої пори року, але дні щоразу поважніють у барвах, похмурішають і тьмяніють. Стає так, немовби дивишся на світ крізь зовсім чорні окуляри.

Весь краєвид — немов дно величезного акваріуму з блідим чорнилом. Дерева, люди, будинки зливаються у чорні силуети, що хвилюються як водорості на фоні чорнильної глибіні.

Околиці Санаторію аж кишать чорними псами. Різного розміру й кшталту, вони перебігають понизом у сутінках усі дороги й стежки, заглиблені у свої собачі справи, напружені та уважні. Собаки пробігають по двоє, по троє, з витягнутими чуйними шиями, шпичасто нашорошивши вуха, з жалібним тихим скавулінням, яке мимоволі видирається їм з горлянки, сигналізуючи про велику схвильованість. Заклопотані своїми справами, завжди у русі, завжди в дорозі, завжди поглинуті до решти незрозумілою метою, вони майже не зважають на перехожих. Часом тільки глипнуть на них люто, і тоді крізь чорне й мудре зизування проглядає лють, тамована у своїх пориваннях єдино браком часу. Інколи, даючи волю своїй злобі, пси підбігають, похиливши голову, із зловісним гарчанням до ноги, але тільки для того, аби посеред дороги знехтувати своїм наміром і помчати далі у великих собачих танцях.

Нема ради на це собаче засилля, але якого лиха управа Санаторію тримає на ланцюгу велетенського вівчура, страхітливу тварюку, сутого вовкулаку мало не демонічної дикости?

Холодний піт проймає мене щоразу, коли я поминаю його буду, а він стоїть нерухомо, прип'ятий на короткий ланцюг, з дико наїжаченим кудлатим коміром навколо голови, щетинистий та бородатий, з потужним механізмом повної ікол пащі. Цей собака зовсім не гавкає, тільки його дикий писок стає на сам вигляд людини ще страшнішим, риси застигають у виразі безмежної люті. Піднісши поволі жахливу морду, він заходиться у тихій конвульсії зовсім низьким, пристрасним, з глибин ненависти добутим виттям, у якому звучить туга й розпач безсилля.

Мій батько байдуже поминає цю тварюку, коли ми разом виходимо з Санаторію. А мене щоразу до глибини душі вражає ця стихійна маніфестація безсилої ненависти. Зараз я уже на дві голови вищий від батька, малого й худого, котрий тупцює поруч дрібним старечим кроком.

Поблизу Ринку ми натрапляємо на незвичне пожвавлення. Юрби людей перебігають вулиці. До нас доходять неймовірні звістки про вторгнення у місто неприятельського війська.

Серед загальної розгублености люди повідомляють одне одному тривожні й суперечливі відомості. Важко все це зрозуміти. Війна не була попереджена дипломатичними кроками? Війна серед мирної тиші, не потьмареної жодним конфліктом? З ким війна, і за що? Нас поінформували, що вторгнення неприятельського війська додало відваги партії незадоволених у цьому місті, які вибігли на вулиці із зброєю в руках, тероризуючи мирних мешканців. І дійсно, ми угледіли групи заколотників у чорних цивільних костюмах, зі схрещеними на грудях білими ременями. Повстанці мовчки сунули з похиленими напереваги карабінами. Юрба відступала перед ними, скупчувалася на тротуарах, а вони йшли, кидаючи з-під циліндрів іронічні похмурі погляди, в яких малювалося почуття вищости, блиск зловтіхи та якесь змовницьке підморгування, неначе вони стримувалися, аби не пирскнути сміхом, який здемаскував би усю цю містифікацію. Декого з них упізнала юрба, але загроза похилених цівок тамувала веселі окрики. Заколотники оминули нас, нікого не зачепивши. Знову усі вулиці заливає тривожна, похмура, мовчазна юрба. Глухий гамір палахкотить над містом. Видається, що здалеку чутно гуркіт артилерії, брязкіт зарядних ящиків. — Я мушу дістатися до крамниці, — говорить батько, блідий, але повний рішучости. — Не треба мене проводжати, ти тільки будеш мені заважати, — додає він. — Повертайся до Санаторію. — Голос легкодуха радить мені бути слухняним. Я бачу, як батько втискається у щільну стіну юрби, і гублю його з очей.

Бічними вуличками я квапливо скрадаюся до горішнього міста. Я усвідомлюю, що на стрімких дорогах мені пощастить обминути півколом середмістя, блоковане людською товчією.

У горішній частині міста людське юрмище порідшало, врешті розсіялося цілком. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. Ліхтарі в парку горіли тьмяним, блакитнуватим полум'ям, немов жалобні лілії. Навколо кожного з них танцювали рої важких, як кулі, хрущів, їх несло скісним, бічним льотом вібруючих крил. Деякі з них, упавши, недолуго вовтузилися на піску, намагаючись скласти розпростерті ніжні плівки крил під згорблені тверді покриття опуклих накрилків. Газонами і стежками прогулювалися заглиблені у безтурботні розмови перехожі. Крайні дерева нависали над подвір'ями будинків, що лежали внизу, притиснуті до паркового муру. Я манджав уздовж муру, який з мого боку ледь сягав до рівня грудей, а назовні спадав до поверхні дворів високими, на цілий поверх укосами. В одному місці поміж подвір'ями, проходила рампа з утоптаного ґрунту, яка піднімалася на висоту муру. Я легко подолав бар'єр, протиснувся цією вузькою греблею поміж скупченими забудовами на вулицю. Мої розрахунки, підкріплені добрим відчуттям простору, справдились. Я знаходився мало не навпроти санаторного будинку — ген у чорній оправі дерев невиразно біліє його корпус. Входжу, як звичайно, через заднє подвір'я, крізь браму в залізній огорожі, і вже здалека бачу собаку на варті. Як завжди, мене проймає дрож осоруги на сам його вигляд. Мені хочеться мерщій обминути його, аби не чути добутого з глибини серця стогону ненависти, коли, здивований, бачу, не вірячи власним очам, як пес підстрибуючи віддаляється від буди, біжить не прив'язаний довкола подвір'я з глухим, ніби з дна бочки, гавкотом, намагаючись відтяти мені шлях до відступу.

Задерев'янілий від жаху, я відступаю у протилежний, найдальший кут подвір'я, шукаючи інстинктивно якогось прихистку, ховаюся до малої альтанки, твердо переконаний в даремності моїх зусиль. Кудлата тварюка підстрибуючи наближається, і ось його морда вже коло входу до альтанки — пастка замкнулася. Ледь живий від страху, я здогадуюсь, що він розтягнув на всю довжину ланцюг, який волік за собою через усе подвір'я, і що сама альтанка перебуває поза межами досяжности його зубів. Зазнавши глуму, розчавлений жахом, я відчуваю деяку полегшу. Ноги мені підкошуються, близький до запаморочення я піднімаю очі. Я ніколи не бачив його так зблизька, і допіру щойно опадає мені полуда з очей. Яка велика сила упередження! Який потужний гіпноз страху! Що за засліплення! Та ж то була людина. Людина на ланцюгу, котру в спрощено-метафоричному, умовному узагальненні я незрозуміло чому приймав за собаку. Прошу мене зрозуміти правильно. Це був, безсумнівно, собака, — але в людській подобі. Собачі якості мають внутрішню природу, і можуть виявлятися однаково добре як в людській подобі, так і у тваринній. Той, хто стояв переді мною в отворі альтанки, з пащею навиворіт, усі зуби вишкірені в страшному гарчанні, був чоловіком середнього зросту, з чорним заростом, мав жовте, кістляве обличчя, чорні, злі й нещасливі очі. Судячи з чорного вбрання, з цивілізованої форми борідки, його можна було прийняти за інтелектуала, вченого. Він міг би бути старшим братом-невдахою Доктора Ґотарда. Але перше враження було хибним. Його великі, забруднені клеєм руки, дві брутальні й цинічні борозни довкола носа, що губилися в бороді, грубі поперечні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкову оману. Він був радше палітурником, горлопаном, вічевим промовцем, партійцем, особою запальною, з темними вибуховими пристрастями. Власне у жагучості щелеп, у конвульсивному наїжаченні всіх жил, у шаленій люті, оскаженілому очікуванні кінця скерованої до нього палиці він був стопроцентним псом. «Якщо перелізти через бар'єр позаду альтанки, — подумалося мені, — то я, напевне, стану недосяжним для його оскаженілости та зможу бічною стежкою дійти до брами Санаторію». Уже перекидаю ноги за поруччя, коли раптом затримуюсь на півдорозі. Я відчуваю, що було б надто жорстоко просто піти й залишити його отак, з цією безпорадною розлюченістю, що перейшла усякі межі. Я уявляю собі його страшне розчарування, нелюдський біль, коли він побачить, що я вислизаю з пастки і віддаляюсь раз і назавжди. Зостаюся. Підходжу до нього і кажу спокійним щирим голосом: «Заспокойтеся, я Вас відв'яжу».