Діти капітана Гранта

– Гаразд, повечеряймо, але всухом’ятку, тільки сухарі і сухе м’ясо. У жодному разі ми не станемо розпалювати багаття. Ми з’явились тут інкогніто, тож постараймося і піти звідсіль так само, туман нам у цьому допоможе, – турбувався Паганель.

Неподалік і справді знайшли гайок. Тут мандрівники, за порадою географа, тихо повечеряли і незабаром поснули, зморені переходом на п’ятнадцять миль.

Розділ X. Національна ріка

На світанку густа пелена туману повисла над річкою. Випари, що насичували повітря, поважчали під дією нічної прохолоди і густою хмарою покрили поверхню води. Та незабаром сонячні промені пронизали грузькі маси і туман розтанув під оком осяйного світила. Очистилися затуманені береги, і Ваїкато постала в усій своїй вранішній красі.

Вузька довга коса, поросла чагарником, обривалась у місці злиття двох річок гострим мисом. Бурхлива Вайпа мчала із чверть милі окремо від Ваїкато. Та могутня, спокійна ріка брала верх над бурхливим потоком, поглинала його і з ніжністю несла аж до Тихого океану.

Туман розтанув, і показалась пірога, що пливла проти течії Ваїкато. Це був човен завдовжки три фути, видовбаний із місцевої ялини, кагі-катеї, із трохи задертим носом, як у венеціанської гондоли. Її дно було встелене сухою папороттю. Пірога мчала на восьми веслах. Керував нею стерновий, орудуючи лопатоподібним веслом. Це був високий туземець років сорока, широкогрудий, м’язистий, з дужими руками й міцними ногами. Випукле чоло, порите глибокими зморшками, лютий погляд і похмурий вираз обличчя надавали йому загрозливого вигляду.

То був один із найвидатніших маорійських вождів. Про це свідчило мистецьки виконане татуювання, що покривало його обличчя й тіло. Від крил орлиного носа спіраллю розходились дві чорні лінії, які обводили жовті очі, тягнулись через чоло й ховались десь під пишною шевелюрою.

Навколо його рота, повного сліпучо-білих зубів, також красувались витончені завитки татуювання, що спускались на підборіддя й на широкі груди маорійця.

Таке татуювання – «моко» – новозеландці роблять лише вождям високого рангу. Цього почесного розпису гідний лише той, хто відзначився у боях. Раби й прості люди не мають права на «моко». Славетних вождів упізнають за завершеністю, вишуканістю й характером малюнка. Часто це зображення тварин. Деякі вожді й по п’ять разів зносять нестерпні муки татуювання «моко». І що вищий ранг вождя, то більше тату на його тілі.

Дюмон-Дюрвіль зібрав деякі цікаві подробиці про цей звичай. Він помітив, що «моко» для туземців відіграє таку ж роль, як герб для представників вельможних родів Європи. А втім, є й певна відмінність: герб європейця свідчить про те, що засновник роду мав певні заслуги, якими надалі користуватимуться і його нащадки; «моко» ж засвідчує лише особисті якості й хоробрість того, чиє тіло воно прикрашає.

Татуювання маорійця до всього іншого вельми корисне, бо робить шкіру грубішою, а відтак менш сприйнятливою до зміни погоди і дошкульних укусів москітів.

Вождь, який правив човном, і справді належав до вищого рангу. Гостра кістка альбатроса, знаряддя праці маорійського майстра татуювання, п’ять разів глибоко зорала щільними візерунками його пихате обличчя.

Він закутався у плащ, зітканий із рослини форміум і оздоблений собачими шкурами. Заплямована кров’ю пов’язка на стегнах свідчила про недавню кровопролитну битву. У подовжених мочках вух були сережки із зеленого нефриту, а на шиї висіло намисто з пунаму – священних камінців, шанованих забобонними новозеландцями. Поряд із вождем лежала англійська рушниця і патупату – щось на зразок сокири смарагдового кольору з подвійним лезом, завдовжки вісімнадцять дюймів.

Побіля вождя сиділи озброєні воїни, не такі вельможні, але такі ж суворі на вигляд. Деякі з них, здавалося, ще страждали від нещодавно отриманих ран. Усі нерухомо сиділи, загорнувшись у плащі. Три люті собаки лежали біля їхніх ніг. Найімовірніше, веслувальники були рабами або слугами вождя. Вони гребли з неймовірною силою проти течії і просувалися досить швидко.

Посередині піроги сиділи, скулившись, десятеро бранців-європейців. Ноги їхні були зв’язані, але руки вільні. То були Гленарван, Гелена, Мері Грант, Роберт, Паганель, майор, Джон Манглс, стюард і двоє матросів.

Напередодні ввечері маленький загін, блукаючи в густому тумані, вмостився на нічліг просто посеред численного загону туземців. Опівночі сплячих мандрівників взяли в полон і перенесли на пірогу. Досі маорійці нічого поганого з ними не зробили, але й марно було чинити супротив. Їхню зброю, харчі і бойові припаси відібрали дикуни, тож бранців одразу пристрелили б із їхньої ж зброї.

Зі скупих англійських фраз, якими перекинулись туземці, бранці зрозуміли, що це маорійці, яких нещодавно розбили англійські війська, і що вони прямують до верхів’я Ваїкато. Їхній вождь дав гідну відсіч 42-му полку і втрапив під час битви своїх найкращих воїнів. Тепер він повертався на береги цієї річки, аби завербувати нових бійців і з’єднатися з відважним Вільямом Томпсоном, який і досі бореться із завойовниками.

Цей вождь мав зловісне ім’я Каї-Куму, що туземною мовою означає «Той, хто пожирає ворога». Він був дуже сміливий, відважний, але його відвазі не поступалась його жорстокість. Годі чекати від такої людини пощади. Його ім’я було добре відоме серед англійських солдатів. За його голову губернатор Нової Зеландії обіцяв грошову винагороду.

І це страшне лихо звалилось на Гленарвана саме тоді, коли він майже досяг такого жаданого Окленда, звідки прямим рейсом планував ді статися Європи. Та дивлячись на спокійне обличчя Гленарвана, ніхто б не подумав, що його серце крають тяжкі думи. Він ніколи, ні за яких обставин не втрачав сили духу. Лорд розумів, що мав бути опорою й прикладом для своєї дружини та супутників, і готовий був померти, якщо його смерть врятує близьких йому людей. Під час смертельної небезпеки ця мужня людина й на мить не каялась у своєму благородному пориві, що закинув його в ці дикі краї.

Супутники Гленарвана були гідними свого керівника. Вони поділяли його благородні помисли, за їхніми гордими, спокійними обличчями не можна було і думки припустити, що вони пливуть назустріч страшній смерті. За порадою Гленарвана вони змовились не виявляти жодної емоції стосовно того, що сталося. Тільки така поведінка могла заслужити повагу у дикунів. Дикунам, а особливо маорійцям, властиве почуття власної гідності, яке ніколи не полишає їх. Вони поважають тих, хто своєю холоднокровністю й мужністю змушує поважати себе. Гленарван знав: якщо вони оберуть таку тактику поведінки, то тим самим уникнуть грубого поводження.

З часу відплиття неговіркі маорійці ледь перекинулись кількома фразами, одначе Гленарван зрозумів, що вони знають англійську мову. Він вирішив запитати маорійського вождя, що на них чекає.

– Куди ти нас везеш, вождю? – запитав він у Каї-Куму голосом, у якому не прозвучало жодної нотки страху.

Вождь окинув його холодним поглядом і промовчав.

– Що ти збираєшся з нами зробити? – перепитав Гленарван.

Очі Каї-Куму зблиснули, і він відповів:

– Обміняти тебе, якщо твої захочуть тебе взяти. Убити тебе, якщо вони відмовляться.