Діти капітана Гранта

– Минуло шість місяців відтоді, як ми залишили Європу, – відповів Паганель, – тож на ваше питання я не можу дати відповіді. Коли ми перетинали Австралію, мені вдалося дізнатися лише кілька фактів із меріборських та сеймурських газет. Тоді на острові Іка-на-Мауї точилися запеклі бої.

– А коли почалася війна? – поцікавилась Мері Грант.

– Вас, люба міс, імовірно, цікавить, коли вона поновилася, – мовив Паганель, – адже перше повстання відбулося ще 1845 року. Ця війна продовжилася в 1863 році, але задовго перед тим маорійці готувалися повалити англійське панування. Тубільна національна партія вела активну пропаганду за вибори маорійського вождя. Її завданням було зробити старого Потатау королем Нової Зеландії, а його селище, що лежало між річками Ваїкато і Вайпа, оголосити столицею нового королівства. Цей вождь не такий хоробрий, як лукавий. Він був уже в літах, але мав розумного енергійного прем’єр-міністра з племені нгатіхахуа, яке до «заступництва» англійської королеви жило на Оклендському перешийку. Цей міністр, Вільям Томсон, став душею визвольної війни. Він дуже вміло об’єднав маорійців у бойові загони. Це саме він намовив одного вождя із провінції Таранакі згуртувати навколо себе окремі племена, об’єднавши їх під гаслом національної ідеї. Інший вождь, із Ваїкато, заснував «Земельну лігу», яка переконувала тубільців не продавати своїх земель англійському уряду. Англійські газети почали друкувати тривожні вісті, і уряд не на жарт сполошився діяльністю «Земельної ліги».

Словом, усіх охопило загальне збудження, міна готова була от-от вибухнути. Аби стався вибух, бракувало лишень іскри або радше зіткнення протилежних інтересів.

– І він… стався? – спитав Гленарван.

– …1860 року, – відповів Паганель. – У провінції Таранакі, на південно-західному узбережжі Іка-на-Мауї. Один тубілець, який мав 600 акрів землі поблизу Нью-Плімута, продав їх англійському урядові. Та коли землеміри прийшли обміряти продану землю, Кінгі, ватажок племені, рішуче виявив свою незгоду. Він звів на цих 600 акрах укріплений табір і обніс його високим частоколом.

За кілька днів полковник Гольд із загоном силою взяв це укріплення. Саме цього дня прозвучав перший постріл колоніальної війни.

– Яка численність маорійців? – запитав Джон Манглс.

– За останні сто років кількість маорійського населення значно скоротилась, – відповів географ. – У 1769 році Кук нарахував їх до 400 тисяч осіб. А в 1845 році, згідно з переписом тубільного протекторату, кількість маорійців скоротилася до 109 тисяч. Наразі попри хвороби, алкоголь та убивства на обох островах все ж налічується 90 тисяч тубільців, зокрема 13 тисяч воїнів, які, здається, ще довго завдаватимуть нищівних ударів англійським військам.

– І що, повстанці перемагали у битвах? – запитала леді Гелена.

– Так. Навіть англійці захоплювалися відвагою новозеландців. Дикуни добре ведуть партизанську війну, здійснюють вдалі напади, відважні у сутичках. Вони налітають на невеличкі загони регулярних військ і грабують садиби англійських поселенців.

Генерал Камерон не почувався тут у безпеці, бо за кожним кущем могли причаїтися дикуни. У 1863 році після тривалих кровопролитних боїв маорійці надійно осіли у верхів’ї річки Ваїкато, захистивши свої позиції на кінці пасма крутих горбів трьома оборонними лініями. Тубільні агітатори активно закликали населення стати на захист рідної землі, гарантуючи цілковиту перемогу над «пакекас», тобто білими. Проти тубільців билися 3 тисячі англійських солдат під командуванням генерала Камерона. Після жорстокого вбивства капітана Спрента англійці нещадно розправлялися з маорійцями. Ішли кровопролитні битви. Інколи вони тривали дванадцять годин, але маорійці не відступали під гарматними пострілами європейців. Ядром цієї волелюбної зухвалої армії було жорстоке плем’я вайкато під проводом Вільяма Томсона. Цей тубільний полководець спершу став на чолі 2 500 воїнів, потім до нього приєдналися двоє грізних вождів, Шонгі й Гекі, і кількість тубільних воїнів зросла до 8 тисяч. Жінки в цій війні самовіддано воювали поруч із чоловіками. Однак не завжди правда на боці справедливості. Генералові Камерону таки вдалося придушити округ Ваїкато, але то вже була безлюдна земля, бо маорійці полишили її. Ця війна стала прикладом високого героїзму. Чотири сотні маорійців, яких у фортеці Оракан тримали в облозі тисяча англійців під командуванням генерала Карея, потерпали від спраги і голоду, але не здалися. Та якось опівдні дикуни зуміли прорвати фронт ворогів і сховалися в болотах.

– І після придушення округу Ваїкато війна закінчилася? – запитав Джон Манглс.

– Ні, мій друже, кінець війні не покладений, – відповів Паганель. – Англійці вирішили йти на провінцію Таранакі і взяли в облогу фортецю Вільяма Томсона, Матаїтава. Але, здається, ця фортеця їм не по зубах. Пригадую, як перед самим від’їздом із Парижа я прочитав у газетах, що плем’я таранга скорилось генералові і губернаторові і що ті залишили тубільцям три чверті земель. У цих повідомленнях ішлося також про те, що головний вождь повстання Вільям Томсон збирається здатися, проте австралійські газети не підтвердили цих чуток. Найімовірніше, зараз новозеландці з новим запалом готуються до опору.

– Як ви гадаєте, Паганелю, – запитав Гленарван, – ареною цих військових дій будуть провінції Таранакі й Окленд?

– Гадаю, що так.

– І одна з них – це саме та провінція, куди нас закинуло через аварію «Маккуорі»?

– Саме так. Ми висадилися за кілька миль від гавані Кахвіа, де ще й зараз, здається, розвівається маорійський прапор.

– Тоді краще вирушити на північ, – запропонував Гленарван.

– Звичайно, – погодився Паганель. – Новозеландці ненавидять європейців, а особливо англійців. Тому постараємося не траплятися їм на очі.

– То ми маємо шанс зустріти загін англійських військ, – промовила леді Гелена. – Ото було б щастя!

– Звісно, – погодився географ, – але я не сподіваюсь на таку зустріч. Маленькі англійські загони – рідкість у таких місцях, де за кожним кущем, за кожним деревом ховається вправний воїн-дикун. Але на західному березі, вздовж якого пролягає наш шлях до Окленда, розташовані кілька місій. Ось там у нас справді є шанс зупинитися. Я навіть планую вийти на шлях уздовж течії річки Ваїкато, яким ішов Гохштеттер.

– Він – мандрівник? – запитав Роберт Грант.

– Так, мій хлопчику, він член наукової експедиції, що здійснила навколосвітню подорож на австралійському фрегаті «Наварра» 1858 року.

– Месьє Паганелю, – не вгамовувався Роберт, оченята якого заблищали на саму згадку про географічні відкриття, – чи були в Новій Зеландії такі відомі мандрівники, як Берк і Стюарт в Австралії?

– Так, їх навіть було кілька, мій хлопчику: доктор Гукер, професор Брізар, природодослідник Діффенбах і Юліус Гаст. Та попри те, що деякі з них поплатилися життям за свою жагу до пригод, вони не зажили такої слави, як дослідники Австралії й Африки.

– А ви знаєте їхню історію? – питав далі малий Грант.

– Аякже! Бачу, тобі дуже кортить дізнатися про них. Гаразд, я тобі розповім.

– Дякую вам, месьє Паганелю, залюбки вас слухаю.

– Та й ми послухаємо, – долучилась до розмови леді Гелена. – Вже не вперше завдяки поганій погоді ми дізнаємося багато нового. Отже, месьє Паганелю, розповідайте.

– До ваших послуг, – відповів географ. – Та моя розповідь буде коротка. Нова Зеландія надто маленька країна, її не так уже й важко дослідити. Тому мої герої не мандрівники, а скромні туристи, які стали жертвами звичайних дорожніх пригод.

– А як їх звали? – запитала Мері Грант.

– Геометр Віткомб і Чарльтон Говіт, той самий, який знайшов останки Берка. Про його загибель я вам уже розповідав на стоянці біля Вімерри. Віткомб і Говіт були керівниками цілком самостійних експедицій на острів Те-Вахі-Пунаму. Обидві експедиції на початку 1863 року вирушили з Крайстчерча з метою відкрити проходи в горах на півночі провінції Кентербері. Говіт, переваливши через гірське пасмо на північному краї провінції, розбив табір на березі озера Браннера. Віткомб же знайшов у долині Ракаїа прохід, що вів до східного схилу гори Тіндаль. З Віткомбом ішов Яків Лупер, який згодом опублікував у газеті «Літтльтон таймс» звіт про цю подорож і про катастрофу, якою вона завершилась. Якщо мені не зраджує пам’ять, то ці два дослідники 22 квітня 1863 року досягли льодовика, де бере початок річка Ракая. Вони зійшли на вершину гори і там розпочали пошук нового перевалу. Наступного дня Віткомб і Лупер, змучені важким підйомом і холодом, зробили привал під час сильного снігопаду на висоті чотири тисячі футів над рівнем моря. Тиждень вони блукали в горах, спускалися в долини, але всюди їм шлях заступали прямовисні скелі. Часто вони не мали змоги розпалити вогонь, терпіли голод і холод, їм дошкуляли комахи. Щодня вони долали не більше трьох миль, але бували дні, коли мандрівники проходили не більше двохсот ярдів. Нарешті 29 квітня Віткомб і Лупер надибали маорійську хижу. У садку знайшлося кілька купок картоплі. Це була остання спільна трапеза двох друзів. Увечері вони добрели до морського берега поблизу гирла річки Тарамакау. Їм треба було перебратись на правий берег, а там прямувати на північ, до річки Грея. Тарамакау – повновода норовлива річка. Луперові вдалося знайти два маленьких дірявих човники. Він залатав їх, як міг, і зв’язав докупи. Надвечір мандрівники спустили човники на воду. Та ледь вони досягли середини ріки, як човни вщерть набралися води. Віткомб кинувся у воду й плавом повернувся на лівий берег. Якоб Лупер плавати не вмів, він учепився за свій човник, і це його врятувало, але йому довелося зазнати страшних мук. Течія понесла сердегу до порогів. Перша хвиля занурила його у воду, друга винесла на поверхню. Його вдарило об скелі. Тільки вночі непритомного Лупера викинуло на берег. Лише на світанку другого дня Лупер прийшов до тями. Він ледь доповз до струмка й побачив, що течія віднесла його на милю від місця переправи. Він пішов уздовж берега й невдовзі натрапив на Віткомба, що втопився у драговині. Лупер вирив яму й поховав свого товариша. Він мало не помер з голоду, та його, на щастя, знайшли якісь жалісливі маорійці (трапляються серед них і такі!). 4 травня він ді стався озера Браннера, де стояв табором Чарльтон Говіт. До речі, за шість тижнів Говіт, так само як і Віткомб, загинув у драговині. Сумна історія, чи не так?

– Так, – сказав Джон Манглс, – здається, ніби мандрівники зв’язані між собою якимись невидимими ланцюгами. І варто їм розірватися, як вони гинуть один по одному.

– Ви маєте рацію, друже Джон, – відповів Паганель, – я часто про це думав. От лише скажіть, через який закон солідарності Говіт загинув майже за тих самих обставин, що й Віткомб? Що тут скажеш?

Чарльтона Говіта запросив містер Вайд, начальник урядових робіт. Йому доручено було скласти проект дороги від рівнини Хурунуї до гирла річки Тарамакау. Говіт виїхав 1 січня 1863 року в супроводі п’яти чоловік. Він блискуче впорався з дорученням: була прокладена дорога завдовжки 40 миль, аж до річки Тарамакау. Говіт повернувся в Крайстчерч і попри зиму просив дозволу продовжувати роботу. Містер Вайд погодився.