Діти капітана Гранта

Галасливе, строкате царство пернатих вирізнялося неймовірним розмаїттям. Витончені, сіренькі з білими смужками горлиці-ізакас і жовті кардинали на гілках дерев були подібні на живі квіти. Перелітні голуби мчали кудись удаль, і зграя різноманітних горобців – чинголос, ільчуерос, монхітас – переслідували один одного, сповнюючи повітря пронизливим цвіріньканням. Жак Паганель зачаровано милувався всім довкола і з його вуст щоразу зривалися захоплені вигуки, що неймовірно дивувало патагонця – він бо вважав цілком природним, що в небі пурхають птахи, на ставках плавають лебеді, а на луках ростуть трави. Ученому-географові не довелося шкодувати про здійснену прогулянку та скаржитися на її тривалість. Вони вже досягли табору індіанців, а йому здалося, що він тільки-но розпочав свою путь. Тольдерія розкинулася в глибині долини, затиснутої між відногами Андських Кордильєрів. Тут у куренях із хмизу жило з тридцятеро тубільців-кочівників, які пасли величезні стада опасистих корів, биків, табуни коней і отари овець. Вони переганяли їх із пашні на пашню і всюди знаходили для своїх чотириногих підопічних щедрий харч.

Андо-перуанці – помісь племен арауканів, пуельче та аукасів. Мають оливкового кольору шкіру, середнього зросту, крижасті, з майже круглим обличчям, низьким чолом, широкими вилицями, тонкими губами, з жіночними рисами, байдужим виразом обличчя. Антрополог одразу сказав би, що ці тубільці не є представниками чистої раси. Вони були малоцікаві, але Гленарван потребував не їх, а їхньої худоби. А оскільки кочівники мали биків і коней, то й по всьому.

Після нетривалих переговорів Талькав швидко уклав угоду з тубільцями. Сім запряжених низькорослих конячок аргентинської породи, 100 фунтів сушеного м’яса, кілька мір рису і декілька бурдюків для води – ось, що потрібно було Гленарвану. Індіанці згодилися замість вина або рому (що для них було цінніше) взяти двадцять унцій золота, ціну якому вони добре знали.

Гленарван хотів купити восьмого коня для патагонця, але той дав зрозуміти, що в цьому немає потреби.

Торг було закінчено. Гленарван розпрощався зі своїми новими «постачальниками», як їх назвав Паганель, і менше ніж за півгодини вони повернулися до табору. Там їх зустріли захопленими вигуками, які, щоправда, більше призначалися харчам і верховим коням. Усі наминали з неабияким апетитом.

Поїв трохи і Роберт. Його сили майже відновилися.

Решту дня присвятили відпочинку. Говорили про все потроху: про супутниць, яких залишили на яхті, про саму яхту, про капітана Джона Манглса та його славну команду, про Гаррі Гранта, який, можливо, перебував десь неподалік.

Паганель не розлучався з індіанцем – він став Талькавовою тінню. Географ нетямився з радощів: нарешті він побачив справжнього патагонця, поряд із яким він здавався карликом, патагонця, що може змагатися своїм зростом із мексиканським імператором Максиміліаном і з тим восьмифутовим негром із Конго, якого бачив учений Вандер-Брок.

Паганель ошелешував незворушного Талькава іспанськими фразами, однак той стійко вислуховував його. Цього разу географ вивчав іспанську мову без книги. Було чути, як він виразно вимовляв іспанські слова, напружуючи то горло, то язик, то щелепи.

– Якщо я не засвою вимови, то будьте поблажливі до мене, – повторював він майорові. – Та чи міг я колись припускати, що іспанської мови мене навчатиме патагонець!

Розділ XVI. Ріо-Колорадо

Наступного дня, 22 жовтня, о восьмій ранку Талькав подав сигнал вирушати. Аргентинська рівнина між 22° і 42° довготи знижується із заходу на схід: мандрівникам слід було лише спускатися пологим схилом до моря.

Коли патагонець відмовився від запропонованого коня, Гленарван вирішив, що Талькав, подібно до місцевих провідників, вважає за краще йти пішки, – що з його довгими ногами було завиграшки.

Проте Гленарван помилився.

У мить від’їзду Талькав по-особливому свиснув, і притьмом із сусіднього гайка вибіг прекрасний жеребець аргентинської породи. Це був надзвичайно красивий гнідий кінь, витривалий, гордий, сміливий і гарячий. Маленька, витончена голова, роздуті ніздрі, сповнені вогняного блиску очі, широкі коліна, крутий загривок, високі груди, довгі бабки [38] – словом, усе свідчило про силу і гнучкість.

38

Бабка – суглоб над копитом у копитних тварин.

Мак-Наббс, істинний поціновувач коней, не міг досхочу намилуватися цим представником пампаських коней, він знаходив у нього певну подібність до англійського гунтера.

Красень кінь звався Таукою, що мовою патагонця означає «птах», і, поза сумнівом, заслуговував на це прізвисько.

Щойно Талькав скочив на коня, той встав дибки і рвонув уперед. Чудовий вершник, патагонець викликав замилування й захват. Його спорядження складалося із двох мисливських пристосувань, вельми популярних в аргентинських рівнинах: бола і ласо. Бола складається з трьох куль, сполучених шкіряним ременем. Індіанець кидає їх у звіра чи ворога з відстані ста кроків так влучно, що цей снаряд обвиває ноги жертви і та одразу ж падає. Отже, в руках індіанця – це грізна зброя, і він надзвичайно вправно нею володіє. Ласо – ремінь завдовжки 30 футів, туго сплетений з двох шкіряних смуг, закінчується затяжною петлею, що ковзає по залізному кільцю. Цю затяжну петлю кидають правою рукою, тоді як лівою тримають ремінь, кінець якого міцно прикріплений до сідла. Довгий, перекинутий через плече карабін, доповнював озброєння патагонця.

Талькав, не помічаючи захоплення, яке викликала його витончена невимушена і гордовита постава, очолив загін, і всі рушили в путь. Вершники то скакали чвалом, то їхали кроком. Аргентинським коням, либонь, рись була невластива. Роберт їхав верхи так сміливо, що Гленарван остаточно переконався в його здатності міцно триматися в сідлі.

Пампа починається біля підніжжя Кордильєр. Її можна умовно поділити на три зони: перша йде від Андського хребта, покрита низькорослими деревами і чагарником, вона простягається на 250 миль; друга, завширшки 450 миль, поросла неймовірної краси травами, закінчується за 180 миль від Буенос-Айреса. Звідси й до самісінького моря мандрівник їде неозорими луками і витовкує памолодь люцерни й чортополоху, – це третя зона пампи.

Коли загін Гленарвана виїхав із андських ущелин, то передовсім натрапив на численні рухомі піщані дюни, що називаються меданос.

Якщо в дюнах коріння рослин у глибині не переплетене між собою, то вітер жене пісок, немов морські хвилі. Цей дуже дрібний пісок при найменшому подуві вітру злітає легкою хмаринкою, подеколи перетворюючись на справжній височезний смерч. Це видовище милує око і водночас є неприємним для нього. Милує, бо годі уявити собі щось своєрідніше за смерчі, які кочують рівниною. Вони то стикаються, то змішуються, то падають і знову здіймаються в якомусь хаотичному безладі. Неприємне, бо від незліченних меданос у повітря здіймається найдрібніший пил, що ножем ріже очі.

Це явище, спричинене північним вітром, тривало майже протягом усього дня. Та загін швидко просувався вперед. До шостої вечора пройшли майже 40 миль. Кордильєри лише невиразно чорніли на небосхилі, гублячись у вечірньому тумані.

Стомлені мандрівники радісно вітали час відпочинку. Привал зробили на березі швидкоплинної річки Неукен, каламутні, бурхливі води якої вирували між високих червоних круч. Географи Неукен ще називають Рамід або Комое. Річка бере свій початок серед озер, що їх знають лише індіанці.

Уночі та протягом наступного дня не сталося нічого особливого. Їхали швидко і без пригод. Рівна місцевість і помірна температура полегшували подорож. Та близько полудня сонячні промені стали пекучими. Увечері горизонт на південному заході заволокло хмарами – вірна ознака зміни погоди. Патагонець знав це і вказав географові на західну частину неба.

– Бачу, – відгукнувся Паганель і, звертаючись до супутників, сказав: – Погода гіршає. Нам доведеться познайомитися з памперо.

І пояснив, що памперо, надзвичайно сухий південно-західний вітер, – часте явище в аргентинських рівнинах. Талькав не помилився: вночі памперо став дути з жахливою силою, дошкуляючи людям, які могли закутатися лише у свої пончо. Коні вляглися долі, люди збилися в купу поряд.