Діти капітана Гранта

– О, я просто міцно тримаюся, – червоніючи від задоволення, відповів хлопчак.

– А це головне, Роберте, – провадив Гленарван. – Ти дуже скромний, але я передрікаю, що з тебе вийде чудовий спортсмен.

– Ось це добре, – сміючись, сказав Роберт, – а тато хоче зробити з мене моряка. Що він скаже?

– Одне не заважає іншому. Якщо не всі наїзники зразкові моряки, то всі моряки здатні стати чудовими вершниками. Сидячи верхи на реї, привчаєшся міцно триматися, а от змусити коня виконувати бічні й кругові рухи – це приходить само собою, природно.

– Бідолашний батько! – промовив хлопчик. – Коли ви його врятуєте, він буде вам невимовно вдячний, сер!

– Ти його дуже любиш, Роберте?

– Так, сер. Тато був дуже добрий до мене і до сестри! Він тільки й думав про нас! Він завжди привозив нам подарунки з усіх країн, де бував. Повернувшись додому, він так лагідно розмовляв з нами, так ніжно голубив! О, коли ви познайомитеся із татом, ви його неодмінно полюбите! Мері дуже схожа на нього. Він має такий самий м’який голос, як у неї. Це не властиво морякові, чи не так?

– Так, Роберте, – погодився Гленарван.

– Я так чітко уявляю його, – вів далі хлопчик, наче сам до себе. – Добрий, славний тато! Коли я був малим, він заколисував мене на колінах, наспівуючи старовинну патріотичну шотландську пісню. Інколи я частково згадую мотив цієї пісні. Мері також її пам’ятає. О, мілорде, як ми його любили! Мені здається, що потрібно бути дитиною, щоб так сильно любити свого батька!

– Однак потрібно вирости, щоб навчитися поважати його, хлопчику мій, – відповів Гленарван, зворушений відвертістю Роберта.

Під час їхньої розмови коні стишили хід і пішли кроком.

– Ми ж знайдемо його, чи не так? – перегодя запитав Роберт.

– Так, ми його знайдемо, – відповів Гленарван. – Талькав навів нас на слід, а патагонець викликає в мене довіру.

– Талькав – славний індіанець, – відгукнувся хлопчик.

– Поза сумнівом!

– Знаєте що, сер?

– Що ти хочеш мені сказати?

– Я хочу сказати, що вас оточують лише славні люди: місіс Гелена, незворушний майор, капітан Манглс, месьє Паганель і такі відважні матроси «Дункана»!

– Так, я це знаю, хлопчику мій, – відповів Гленарван.

– А чи знаєте, що ви – найкращий з-поміж усіх?

– Ні, цього я не знаю!

– То знайте ж, сер! – вигукнув Роберт, узявши руку лорда і цілуючи її.

Гленарван ласкаво усміхнувся Роберту, але розмова обірвалася, бо Талькав жестом дав зрозуміти, щоб вони не відставали. Слід було пам’ятати про решту загону і не гаяти часу.

Вершники знову пустили коней клусом. Та скоро стало очевидним, що коням, за винятком Тауки, такий темп був не під силу. Опівдні довелося надати їм годину відпочинку. Вони геть знесиліли і навіть відмовилися їсти альфафару, різновид люцерни.

Гленарван стривожився: жодних ознак близькості води. Це могло призвести до невтішних наслідків. Талькав мовчав. Імовірно, він думав, що рано впадати у відчай, поки не з’ясовано: пересохла річка Гуаміні чи ні. Отже, він знову рушив уперед, і хоч-не-хоч коні попленталися кроком – на рись вони вже були неспроможні.

Талькав міг випередити супутників, Таука за кілька годин домчала б його до берегів річки. Поза сумнівом, він подумував про це, але не хотів кидати своїх супутників серед цієї пустелі. Щоб не випереджати їх, Талькав раз у раз змушував свого скакуна стримувати крок.

Опираючись, Таука то ставала дибки, то видавала дзвінке іржання, все ж стишувала свій алюр, підкоряючись умовлянням господаря. Талькав і справді розмовляв зі своїм конем. Звісно, Таука не відповідала йому, проте справді розуміла. Мабуть, патагонець мав переконливі доводи, оскільки після нетривалої «суперечки» Таука піддалася вмовлянням господаря і підкорилася йому.

Талькав також розумів скакуна. Розумна тварина якимсь вищим інстинктом учула ознаки вологи; вона жадібно втягувала повітря, рухаючи і прицмокуючи язиком, наче змочувала його життєдайною вологою.

Патагонець розумів: вода близько. Він підбадьорив супутників, пояснивши їм нетерплячку коня. Незабаром двоє інших коней також відчули близькість води. Зібравшись на силі, вони понеслись навскач услід за конем індіанця.

Близько третьої години по полудні блиснула світла смуга. Вона переливалася під променями сонця.

– Вода! – вигукнув Гленарван.

– Так, вода, вода! – крикнув Роберт.

Тепер не потрібно було підганяти коней. Бідолашні тварини, відчувши приплив сил, помчали вперед. За кілька хвилин вони доскакали до річки Гуаміні й разом із вершниками кинулися по груди в життєдайну воду. Господарі, за прикладом коней, також прийняли ванну.

– Як смачно! – вигукнув Роберт, упиваючись водою посеред річки.

– Не пий так багато, мій хлопчику, – попередив Гленарван, утім не подаючи прикладу помірності.

Якийсь час нічого не було чути, крім частих гучних ковтків. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, неквапом, маленькими ковтками, «довгими, як ласо», за висловом патагонця. Він ніяк не міг напитися, і його супутники вже стали побоюватися, хоч би він не випив усієї води в річці.

– Ну, тепер справдяться надії і наших друзів, – сказав Гленарван. – Діставшись Гуаміні, вони матимуть удосталь чистої та свіжої води, якщо тільки Талькав не вип’є всю воду в річці.

– А чи не могли б ми вирушити їм назустріч? – запитав Роберт. – Так ми позбавимо їх кількох годин тривоги і страждань.

– Звичайно, хлопчику мій, але в чому ми везтимемо їм воду? Бурдюки залишилися у Вільсона. Ні, ліпше почекати їх на місці, як і домовлялися. Зважаючи на відстань, яку їм треба подолати кроком, я вважаю, що наші друзі прибудуть лише вночі. Тож приготуймо для них добрий нічліг і смачну вечерю!

Талькав, не чекаючи пропозиції Гленарвана, став обирати місце для привалу. На березі річки йому пощастило знайти рамаду – трибічну кошару. Вона була чудовим прихистком для людей, які не бояться спати просто неба. Тому подорожні не шукали ліпшого і втрьох розтягнулися на землі, під сонцем, щоб просушити змоклий одяг.

– Місце для нічлігу вже є, – сказав Гленарван. – Тепер слід подбати про вечерю. Треба, щоб наші друзі залишилися задоволені посланими вперед гінцями. Сподіваюся, полювання не буде марним. Роберте, ти готовий?

– Так, сер, – відповів хлопчик, зводячись на ноги і піднімаючи рушницю. Гленарван подумав про полювання, бо йому здалося, що береги Гуаміні були місцем зустрічі всієї дичини довколишніх рівнин. У повітря зграями здіймалися тінаму – рід червоних куріпок, що водяться в пампі, чорні рябчики з породи сивок, що йменуються теру-теру, жовті деркачі і водяні курочки з неймовірним зеленим оперенням.