Діти капітана Гранта

– Цілком правильно, капітане, – погодився Паганель, – поділяю вашу думку. На східному узбережжі, в затоці Туфолда чи в місті Іден Гаррі Грант знайшов би прихисток у якійсь англійській колонії та корабель, на якому міг би повернутися до Європи.

– Та, вочевидь, там, куди пливе «Дункан», капітан Грант такої допомоги не знайшов? – запитала Гелена.

– Ні, місіс, ці береги пустельні, – відповів Паганель. – Звідти немає жодної дороги до Мельбурна чи Аделаїди. Якщо «Британія» розбилася об тамтешні рифи, то їй годі чекати на допомогу.

– То яка ж доля могла спіткати мого батька за ці два роки? – прошепотіла дівчина.

– Люба Мері, – спробував утішити дівчину Паганель, – ви ж упевнені, що після корабельної аварії капітанові Гранту вдалося дістатися австралійського берега? Чи не так?

– Так, пане Паганелю, – відповіла дівчина.

– Тоді давайте поміркуємо, що могло далі статися з капітаном! Тут можуть бути лише три припущення: або Гаррі Грант і його супутники дісталися англійських колоній, або вони потрапили в полон до тубільців, або заблукали в неозорих австралійських пустелях.

Паганель замовк в очікуванні на загальне схвалення слухачів.

– Продовжуйте, Паганелю, – сказав Гленарван.

– Продовжую, – вів далі географ. – Почну з першої гіпотези. Якби Гаррі Грант дістався англійських колоній, то він давно, здоровий і не ушкоджений, повернувся б до своїх дітей, до рідного міста Данді.

– Бідолашний батько! – прошепотіла Мері Грант. – Уже два роки він нас не бачив!

– Сестро, не перебивай пана Паганеля! – зупинив її Роберт. – Він зараз скаже нам…

– На жаль, ні, мій хлопчику! Я вважаю, що капітан Грант перебуває в полоні у австралійців або…

– А ці тубільці, – квапливо перебила його Гелена, – небезпечні люди?

– Заспокойтеся, місіс, – відповів учений, зрозумівши тривогу леді Гелени, – ці тубільці й справді дикі люди, вони й справді стоять на найнижчому щаблі розвитку, але вони покірливі й не кровожерні, як їхні сусіди новозеландці. Повірте мені: якщо капітан Грант із матросами потрапили до них у полон, то їхньому життю ніколи не загрожувала небезпека. Усі мандрівники одностайно стверджують, що австралійці не люблять кровопролиття і часто новозеландці допомагали їм відбивати напади справді жорстоких каторжників-утікачів.

– Ви чуєте, що каже месьє Паганель? – звернулася Гелена до Мері Грант. – Якщо ваш батько потрапив у полон до тубільців, – а в документі про це сказано, – то ми неодмінно знайдемо його.

– А якби він заблукав у цій величезній країні? – запитала дівчина, пильно вдивляючись у Паганелеве обличчя.

– Ну й що! – упевнено вигукнув географ. – Тоді ми все одно його знайдемо! Чи не так, друзі мої?

– Звичайно! – підтвердив Гленарван, аби повернути розмову в більш оптимістичне русло. – Але я не думаю, що він заблукав.

– Я також, – заявив Паганель.

– А чи велика Австралія? – запитав Роберт.

– Австралія, мій хлопчику, займає приблизно 775 мільйонів гектарів, інакше кажучи, це приблизно чотири п’ятих площі Європи.

– Вона така велика? – здивовано промовив майор.

– Так, Мак-Наббсе. Чи вважаєте ви, що подібна країна має право називатися континентом, як її іменують у документі?

– Звичайно, Паганелю.

– І додам, – провадив учений, – що історія майже не знає випадків, коли мандрівники зникали у цій величезній країні без сліду. Здається, Лейхардт – єдиний, чия доля й досі не відома. Та й то перед від’їздом мені повідомили з Географічного товариства, ніби Мак-Інтрі натрапив на його сліди.

– Хіба не всю Австралію досліджено? – запитала Гелена Гленарван.

– Ні, – відповів Паганель. – Цей континент досліджений не більше за центральну частину Африки, попри те, що заповзятливих мандрівників не бракувало. З 1606 до 1862 року більше п’ятдесяти дослідників вивчали прибережні і внутрішні області Австралії.

– Невже п’ятдесят? – недовірливо перепитав майор.

– Так, Мак-Наббсе, саме стільки. Ідеться про мореплавців, які вирушали у небезпечні плавання вздовж невідомих австралійських берегів, і про мандрівників, які наважилися заглибитися в цю величезну країну.

– Та все ж я не вірю, що їх було п’ятдесят, – заявив майор.

– Тоді я доведу вам! – вигукнув географ, що завжди аж кипів, коли йому суперечили.

– То доведіть, Паганелю!

– Якщо ви мені не довіряєте, то я зараз же назву вам усі п’ятдесят імен.

– Ох, ці учені! – спокійно промовив майор. – Як сміливо вони вирішують усі питання!

– Майоре, чи згодні ви побитися зі мною об заклад? Ставка – ваш карабін «Пурдей, Моор і Діксон» проти моєї підзорної труби фірми «Секретан».

– Якщо вас це втішить, то чудово, Паганелю! – відповів Мак-Наббс.

– Гаразд, майоре, – вигукнув учений, – тоді більше вам не доведеться вбивати дичину з цього карабіна! Хіба тільки я позичу його вам. Утім, я залюбки це зроблю.

– Що ж, Паганелю, коли у вас виникне потреба у моїй підзорній трубі, вона завжди до ваших послуг, – відповів серйозно майор.

– Тоді до справи! – вигукнув Паганель. – Шановне панство, будьте нашими суддями, а ти, Роберте, загинай пальці.

Лорд Едуард і Гелена Гленарван, Мері й Роберт, майор і Джон Манглс приготувалися уважно слухати географа, адже йшлося про Австралію, тож Паганелева розповідь була доречна.

– О, Мнемозино! – вигукнув учений. – Богине пам’яті, праматір цнотливих муз, надихни твого вірного і палкого шанувальника!

Друзі мої, двісті п’ятдесят вісім років тому Австралія ще не була відкрита. Щоправда, припускали існування якогось великого материка. Дві мапи 1550 року, які зберігаються у вашому Британському музеї, любий Гленарване, вказують, що на південь від Азії є велика земля під назвою «Велика Ява португальців». Але ці карти не цілком правдиві. Ось чому я переходжу до XVII століття, саме до 1606 року, коли іспанський мореплавець Квірос відкрив невідому землю, яку назвав «Australia de Espiritu Santo», що означає «Південна земля Святого Духа». Деякі автори стверджували, що Квірос відкрив не Австралію, а острови Нові Гебріди, але я не стану про це говорити, тож, Роберте, зарахуй Квіроса, і перейдімо до наступних.

– Один! – оголосив Роберт.

– Того ж року Луїс Вас де Торрес, молодший командир ескадри Квіроса, продовжив дослідження відкритих земель. Однак честь відкриття Австралії належить голландцеві Теодоріку Гартогу, який висадився на її західному березі під 25° широти і дав землі нове ім’я – Ентрахт – на честь свого корабля. У 1618 році Цихен на північному узбережжі землі відкрив землі Арнем-Ленд і Ван-Дімен [60] . У 1619 році Жан Едельє дав своє ім’я частині західного узбережжя. У 1622 році Льовен спустився до мису, що нині носить його ім’я. У 1627 році де Нуітц та де Вітт – перший на заході, другий на півдні – доповнили відкриття своїх попередників. За ними слідує командувач ескадрою Карпентер, який увійшов у величезну затоку, що й понині називається затокою Нуітц де Вітт. Нарешті в 1642 році знаменитий мореплавець Тасман обійшов острів Ван-Дімен і, приймаючи за частину материка, назвав його ім’ям генерал-губернатора Батавії. Згодом історія справедливо перейменувала острів на Тасманію. Отже, мореплавці зусібіч обігнули австралійський материк і з’ясували, що його омивають води Тихого та Індійського океанів. У 1655 році цей величезний південний острів був названий Новою Голландією. Проте цій назві не судилося зберегтися. Скільки я назвав імен?

60

Ван-Дімен – нині острів Тасманія.