Діти капітана Гранта

Протягом півгодини він покірно ходив за своїм нетерплячим другом, час від часу зроняв голову на груди, потім різким рухом знову зводив її. Він не відповідав, мовчав. Його ноги почали заплітатись, як у п’яного. Гленарван подивився на Паганеля – Паганель спав на ходу. Гленарван узяв ученого під руку, відвів сплячого до ями і зручно вмостив у ній.

Удосвіта всіх підняв на ноги крик:

– «Дункан»! «Дункан»!

– Ура, ура! – вигукнули за Гленарваном супутники, кидаючись до берега.

І справді, за п’ть миль від берега виднілася яхта, яка дрейфувала під парами зі згорнутими нижніми вітрилами. Дим з її труби змішувався з уранішнім туманом. Море було бурхливе, і судно не могло наблизитися до берега.

Гленарван, озброївшись підзорною трубою Паганеля, стежив за ходом судна. Судячи з усього, Джон Манглс, мабуть, не помічав ще своїх пасажирів на березі і продовжував крейсувати, не міняючи напрямку.

Талькав, усипавши подвійний заряд пороху у свій карабін, пальнув у бік яхти. Усі прислухалися і напружили зір. Тричі карабін індіанця змушував дюни відлунювати.

Нарешті з борту яхти піднявся білий димок.

– Вони нас помітили! – вигукнув Гленарван. – Це гармата «Дункана»!

За кілька секунд до берега долинув глухий звук пострілу. Незабаром «Дункан» змінив курс і попрямував до берега.

Невдовзі у підзорну трубу можна було побачити, як із яхти спускають шлюпку.

– Леді Гелена не зможе плисти, – промовив Том Остін, – море надто бурхливе.

– Та й Джон Манглс, – сказав Мак-Наббс, – не може залишити судна.

– Сестро, сестро! – вигукував Роберт, простягаючи руки до яхти, яку несамовито розхитувало.

– О, як мені не терпиться вже опинитися на «Дункані»! – промовив Гленарван.

– Терпіння, Едуарде, – відповів майор. – За пару годин ви там неодмінно будете.

Дві години! І справді, шестивеслова шлюпка була неспроможна здійснити поїздку в обидва кінці за коротший термін.

Патагонець схрестив руки на грудях і стояв поряд зі своєю Таукою, спокійно спозираючи на бурхливий океан. Гленарван підійшов до нього, взяв його руку в свою і, вказуючи на «Дункан», мовив:

– Їдьмо з нами!

Індіанець похитав головою.

– Їдемо, друже! – повторив Гленарван.

– Ні, – м’яко відповів Талькав. – Тут Таука, там пампа, – мовив він, широким жестом ніби охоплюючи неозору рівнину.

Гленарван зрозумів, що індіанець ніколи добровільно не покине прерій, де покоївся прах його праотців. Він розумів шанобливу любов цих синів пустелі до своєї батьківщини, тож не наполягав – лише міцно потиснув Талькаву руку.

Гленарван не наполягав і тоді, коли індіанець, усміхаючись, відмовився прийняти плату за свою працю.

– Із дружби! – промовив він.

Схвильований Гленарван не спромігся на відповідь. Він прагнув залишити поштивому індіанцеві бодай щось на згадку про друзів-європейців.

Та все пропало під час повені. Його супутники були не багатші. Гленарван не знав, як віддячити безкорисливому провідникові, аж раптом його осяяла щаслива думка. Вийнявши з портмоне коштовний медальйон із чудовим портретом, одного з кращих творів пензля Лоуренса, він простягнув його індіанцеві.

– Моя дружина! – пояснив він.

Талькав зворушено подивився на портрет і сказав:

– Добра і красива!

Роберт, Паганель, майор, Том Остін, обидва матроси один по одному стали прощатися з Талькавом. Ці славні люди були щиро засмучені розлукою зі своїм новим другом. Індіанець по черзі кожного притис на прощання до своїх широких грудей. Паганель подарував йому мапу Південної Америки і обох океанів, яку патагонець не раз із цікавістю розглядав. Це був найцінніший скарб ученого. Роберту нічого було подарувати, тож він палко обійняв свого рятівника, не забувши поцілувати і Тауку.

Тим часом шлюпка наближалась до берега. Прослизнувши крізь вузьку протоку між мілинами, вона м’яко врізалася в піщаний берег.

– Що з моєю дружиною? – запитав Гленарван.

– І з моєю сестрою? – підхопив Роберт.

– Місіс Гленарван і міс Грант чекають вас на яхті, – відповів кермовий. – Але треба поспішати, сер, – додав він, – не можна гаяти жодної хвилини: почався відплив.

Усі востаннє обійняли індіанця. Талькав провів своїх друзів до шлюпки. У ту мить, коли Роберт сідав у човен, індіанець узяв його на руки і мовив з батьківською ніжністю:

– Знай: тепер ти справжній чоловік!

– Прощавай, друже, прощавай! – ще раз сказав Гленарван.

– Невже ми ніколи не побачимося? – вигукнув Паганель.

– Хто зна! – відповів Талькав, зводячи руку до неба.

То були останні слова індіанця.

Човен швидко відчалив од берега і, підхоплений відпливом, попрямував у відкрите море. Довго над пінявими хвилями бовваніла нерухома постать Талькава, але помалу його висока фігура зникла.

За годину Роберт першим вибіг трапом на облавок «Дункана» і кинувся на шию Мері Грант під неугавне «ура» всього екіпажу.

Так завершився перехід через усю Південну Америку. Ні гори, ні річки не змусили мандрівників відхилитися від наміченого шляху, і якщо цим саможертовним, мужнім людям не випало стріти на своєму шляху злих людей, то стихії їх випробовували повсякчас.

Частина друга

Розділ I. Повернення на «Дункан»

Якою ж теплою була зустріч! Лорд Гленарван, щоб не затьмарити радості друзів невдалим результатом пошуків, мовив так:

– Ми маємо вірити в успіх нашої експедиції, друзі мої! Наразі капітана Гранта з нами немає, але ми впевнені, що знайдемо його!

Цих слів було достатньо, аби повернути надію пасажирам «Дункана». Адже за той час, поки шлюпка йшла до яхти, Гелена і Мері Грант зазнали страшенних мук сумнівів. Стоячи на юті, вони намагалися полічити кількість людей у шлюпці. Дівчина то втрачала надію, то знову її віднаходила: їй здавалося, що вона бачить батька, тоді її серце тривожно калатало, і вона ледве стояла на ногах. Леді Гелена тримала її в своїх обіймах. Джон Манглс перебував поряд із Мері, мовчав і пильно вдивлявся вдалечінь. Очі моряка, звиклі до далеких відстаней, не бачили капітана Гранта.