Дівчинка на кулі

– Що ти наробила?! – сплеснула руками вчителька.

Я ж зрозуміла, що мою шкільну обновку вже не врятує ніяке мило, тому зняла фартушок і демонстративно викинула його у смітник. Саме так чинила цьоця Дозя зі своїми старими панчохами чи з дядьковими шкарпетками або майкою, на яких з’являлася дірка. Зіпсутих речей моя львівська родичка воліла позбуватися одразу, не намагаючись їх якось рятувати. Але ж у Селі діяли закони строгої ощадності! Усі мовчки дивилися на мій черговий вибрик. І лише худющий Орест-невдаха – той самий, що вибив око власній корові, усім відомий ябедник і «мамина цяця», а скорочено – просто Цяця (мав він і друге прізвисько, теж чомусь жіночого роду: «Кішка – мамина потішка»), зарепетував на все горло, що про все розповість моїм батькам – і я знов буду бита, як глуха зозуля. Під шкільною стіною блищав вологою наш низенький стільчик: учителька вже призначила перших чергових, і запопадлива до роботи товстенька Марійка вимила його й тепер сушила на сонці. Я подумала, що до того часу, поки мене за знищений фартух битимуть дома мама чи бабуся, варто би добряче відлупцювати й самого Ореста, аби прикусив свого язичка. Найліпше було б дати йому хоч раз, а ще краще – два-три рази, в писок, щоб не смів ні на кого доносити. Але дістати до Цяциного обличчя через свій малий зріст я не мала шансів, тож вирішила використати ту саму лавочку. Коли я вхопила її в руки за один кінець, хлопець, зрозумівши, до чого йдеться, кинувся попри мене навтьоки. Та я розмахнулася і другим кінцем таки дотяглася до ябеди, добряче гепнувши його по голові. «Кішка – мамина потішка» повалився, як сніп, із заплющеними очима у траву. На його лобі зачервонілася, а далі поволі почала синіти величезна ґуля, що темніла й збільшувалася на очах, – із помстою ябедникові я, без сумніву, переборщила! Отепер мені стало вже по-справжньому страшно: Господи, це ж треба було стільки витворити у першу ж днину свого шкільного навчання!

Поки Марія Степанівна припадала коло непритомного Ореста, директор потягнув мене до свого кабінету. Там він читав мені довгу й нудну нотацію про те, що радянські діти ніколи-ніколи не б’ються, а тільки дружать між собою, допомагають одне одному в навчанні й у праці, а також що тепер через мене шкільну гойдалку доведеться розібрати, бо повторити мій «подвиг» у старших класах знайдеться чимало вар’ятів.

Але я майже не чула його слів, бо мені не давали спокою інші думки. Якщо я закатрупила Ореста лавкою насмерть, то його тепер будуть ховати. Чоловіки нестимуть Цяцю у блискучій труні на цвинтар через пів села, а вуйна Васюта, яка не раз обіцяла хлопцям, що коли хто скривдить її мазунчика, вона із тої паскуди здере шкіру, поріже на стрічки, сплете батіг і буде поганяти колгоспних коней, – мене саму покарає іще страшніше: зробить із моєї шкіри бубон, на якому гратиме на всіх сільських весіллях. Щодо такого міфічного походження бубна, то так мені колись розтлумачив один музикант, коли я причепилася до нього з розпитуваннями, чому тільки його інструмент чутно аж на іншім кінці села.

Перспектива примусово жертвувати свою шкіру на весільний бубон мене аж ніяк не влаштовувала, залишалося хіба знову тікати з дому. На біду, циганського табору на вигоні вже не було, – але, на диво, й Орест не вмер. Із цієї щасливої для мене причини моя шкіра таки зосталася на мені. Тільки й того, що відшмагали вже старою, а тому шорсткою, як наждак, і колючою, що аж іскрила, кропивою. Ще цілі дві доби по моїм першім шкільнім дні мені здавалося, що ті іскри сиплються з моїх ніжок і худої дупці і вдень, і вночі.

ІV

Шкільна бібліотека була для мене скринею із безцінними скарбами. Проте полички для учнів початкових класів дуже швидко перестали мене цікавити: усі книжечки, які на них лежали, я прочитала і раз, і вдруге, і втретє. Бібліотекарка старалася підібрати для мене доступну літературу дещо серйознішого змісту, але на тих засадах, аби книги були невеликі за обсягом, а ще такі, якими учні середніх і старших класів ніколи не цікавилися. Перше правило виявилося дуже слушним, адже коли я, наперекір порадам Наталі Миколаївни, взяла додому грубу книжку з оповіданнями Степана Васильченка й Архипа Тесленка, то насилу її дочитала. Пригадую із цього томища лише «Олов’яний перстень», «Авіаційний гурток», «Бусурмен», «Свекор», «Любов до ближнього» й «Поганяй до ями». Тепер я вже чудово розумію, чим ці твори мені тоді опротивіли: насамперед своїм чорним песимізмом, по-друге, призначенням аж ніяк не для дітей, а для дорослого читача, і по-третє, якимось страшенно невмілим, зовсім калічним гумором. Бібліотекарка по моєму кислому виду відразу збагнула, що на сей раз із моїм читанням щось негаразд, – і стала мене навіщось екзаменувати, розгорнувши сторінку «Зміст» та розпитуючи про кожне оповідання. Сама вона цих творів, вочевидь, теж не читала – бо так і не спіймала мене на брехні, коли, не змінюючи імен головних персонажів, я почала їй вигадувати на ходу різні захоплюючі пригоди тих самих героїв. Наталя Миколаївна підглядала в текст кожного твору: на вже згаданих іменах вона мене підловити не змогла, однак у те, що учні авіаційного гуртка полетіли на Місяць, вона щось не дуже повірила.

Друга ж умова була пов’язана з тим, що наша шкільна бібліотека ледве животіла, була вбога і пошарпана. На «ходов'i», тобто цікаві твори або такі, що їх учителі зобов’язували читати, існувала черга й довгенький список охочих. Зважаючи на це, бібліотекарка пропонувала мені книги за принципом на тобі, небоже, що мені негоже. Тож у моїх руках здебільшого опинялися художні твори про шпигунів і диверсантів, котрі то планували в якомусь селі підірвати місточок через річечку, що ним усього-на-всього колгоспники гнали корів на пашу, то пробували спалити «важливий стратегічний об’єкт» – медпункт або сільську бібліотеку, книги з якої неодмінно рятували мужні піонери-герої, – ба навіть гинули у вогні, не випускаючи з рук томів великого Леніна! Мені й досі дивно, що така, без жодного перебільшення, дебільна художня література колись узагалі могла існувати. Але тоді, під впливом прочитаних у книжках нісенітниць, мені всюди ввижалися шпигуни-диверсанти – й, помітивши на вулиці людину не з нашого Села, я була твердо переконана, що незнайомець уже прийшов щось висаджувати в повітря або палити. Одного разу на нашій вулиці навіть підійшла до чужого дядька й погрозливо сказала йому: «Я знаю, хто ви такий! Забирайтеся звідси якнайшвидше, бо міліція вже під’їхала до сільради!». Як не дивно, дядько не на жарт перелякався, зупинив якусь машину та й чкурнув із села від гріха подалі. Потому тітка Васюта падкалася, що цілий день просиділа в хаті, чекаючи купця на свою льоху, а він, хоч і п’ять карбованців завдатку дав, не з’явився ні у визначений день, ні через тиждень, ні взагалі ніколи. Скупа Цяцина мама, котра за ті ж таки п’ять карбованців сама із криниці й повну діжку води до сусідів у долонях би переносила, була твердо переконана, що той ґазда-покупець хіба що вмер, раз не приходить ні за льохою, ні за завдатком. Васюта так боялася, аби він часом із того світу вночі не приперся під її вікна за своїми грішми, що через півроку таки поклала його завдаток на тацю в церкві. А коли невдовзі після того на ярмарку ніс до носа здибалася зі старим знайомим, то так від нього тікала, що перевернула чужий ящик із кролями – і вухату живність ловив із реготом увесь базар. Дядько ж був переконаний, що вона не хоче віддавати йому завдатку за не куплену льоху, тож погнався за Васютою – але перечепився, бідака, за якийсь шворінь і розкраяв собі чоло, аж довелося у травмопункті рану зашивати.

Та диверсанти диверсантами – вони були мені чужі, і я їх зовсім не жаліла; але через мене й мого рідного батька виклик'aли в КДБ! А сталося ось що. Десь наприкінці грудня тато купив у своїй військовій частині ціле гроно зелених, нестиглих бананів. Таке диво ми, діти, бачили вперше. Тато, мабуть, теж, бо не поклав екзотичні фрукти кудись у тепле місце, щоби там добрали стиглості, а відразу ж запропонував нам скуштувати. Банани виявилися тверді й на смак такі терпкі, як грушки-дички. Їсти їх ми, звісно ж, не схотіли, мама репетувала на тата, нащо дурно розтринькав гроші, а тато бідкався, що йому справжнє г…мно за такі гроші підсунули – краще був би взяв кіло лимонів до чаю! А вранці я таки впхала один заморський фрукт у шкільну сумку: не пропадати ж добру – як зголоднію, з’їм, куди подінуся, – он грушки-дички їла ж навіть зеленцем!

І ось я виходжу з нашого подвір’я у глупу ніч. Угорі – холодне чорне небо з міріадами блискучих зір: і великих, як горох, і дрібоньких, як пшоно. Вони переморгуються між собою й сяють, якщо добре придивитися, відтінками різних кольорів. Стежечка вузесенька, як проділ на моїй бідній голівоньці. З одного боку – кучугури в півтора метра, з другого боку – ще вищі. Сніг скрипить під ногами, бо мороз добрячий, – і здається, що позаду мене хтось крадеться, хоче вхопити за плечі, повалити, покусати!.. Чому покусати? Бо взимку господарі н'aніч відв’язують псів, і ті до ранку розкошують волею. А ось один уже й з’явився навпроти! Великий, чорний з жовтими підпалинами, кудлатий. Якби став на задні лапи, був би значно вищий від мене. На вузенькій, протоптаній упродовж багатьох зимових днів стежині поміж заметами нам ніяк не розминутися. Пес зупиняється й сторожко дивиться на мене: надіється, що я, менша й слабша, поступлюся йому дорогою. Я боюся пса, тому теж зупиняюся. Собацюра сідає навпроти і мирно, навіть співчутливо зирить на мене, що я робитиму далі. Я й собі сідаю на портфель і думаю, чому цей проклятий псище опинився саме зараз і саме на оцій стежці, де ніхто протягом найближчої години-двох не з’явиться й не прожене його геть. А це означає, що я запізнюся до школи, і Марія Степанівна насварить мене перед усім класом. Чемні діти, які завжди приходять вчасно, бо живуть поряд зі школою, будуть підхіхікувати, а особливо Василь Партицький, чи просто Парта, який на перервах відбирає в мене яблука й навіть чисті зошити. А ще легенько, що я й не відчуваю, малює мені крейдою на спині круглу мішень, й інші хлопці стараються поцілити в її центр жованою промокаткою, – причому як на перервах, так і навіть під час уроків.

– Песику, пусти мене! – молю я чужого вовкодава. – Я маю хліб з маргариною, хочеш? Бо ні той поганючий банан, ні навіть солодке яблуко ти, звісно, жерти не будеш! Хочеш хліба?

При слові «хліб» собацюра облизується. Я витягаю з портфеля загорнений у газету сніданок, але боюся, що коли простягну його псові, то він і мою руку відкусить. А той, зачувши нюхом поживу, лягає на живіт і, лежачи, повзе до мене. Я кидаю йому хліб і що є сили втискаюся спиною у сніговий замет, намагаючись тихо-мирно розминутися з кошлатим страховиськом, яке наминає мій сніданок та ще й гарчить на мене – певно, побоюючись, що я можу передумати й відібрати його здобич. Ну, слава Богу, ось нарешті й траса, яку перетинає головна сільська дорога! По ній уже їздять колгоспні трактори, машини й підводи. Але жодного школяра не видно. Все, я запізнилася! Б'yде мені, ой б'yде! А може, ще не пізно? Якщо весь час бігти, то, може, ще вдасться надолужити згаяний через того псиська час? Біжу, поки зовсім не захекуюсь: півтора кілометра, що залишилося, – не для моїх курячих сил! Шкільне подвір’я порожнє. У вестибюлі прибиральниця тітка Настя замахується на мене шваброю:

– Ще одна холєра ясна! Боже, скільки снігу нанесла з вулиці!

Але прибиральниця – усе-таки сумирний і майже свійський звірок! Це не наш кочегар, котрий вічно напідпитку, і не товстопикий завгосп, які відважують бешкетникам таких копняків, [39] що хлопці аж підлітають, наче м’ячики. Тихесенько прочиняю двері класу, очікуючи своєї ганьби. Але вчителька робить знак рукою, щоби я швиденько сідала на своє місце за партою. З якого б це дива таке милосердя? Ага, на урок прийшов директор!

39

Копняк – удар ногою під сідниці (розм.).

Марія Степанівна розповідає, як щасливо живуть діти в Радянському Союзі. Мають хліб і до хліба, гарненький одяг і зручне взуття. Я ж моментально згадую, що мій лівий кирзовий чобіт учора на ковзанці розірвався по шву, й зараз із-під п’яти на світ Божий виглядає солом’яний віхоть, а зашпори, що вже починають відходити, боляче нагадують, що треба було ще вчора ввечері попросити тата, аби відремонтував мою нікудишню взувачку, бо як відпаде підошва, то вернуся зі школи боса.

Учителька наголошує, що через клятих капіталістів в Америці й Африці діти дуже бідують, не вчаться у школах, а тому не вміють ні читати, ні писати, живуть у нужденних халупах, а то й узагалі сплять просто неба на вулиці, ходять брудні й голодні. Голодні?! Ще б пак! Якщо ціле життя їсти лише оті огидні банани, то можна й умерти з голоду. Я тягну руку вгору: маю чим доповнити сказане. Та Марія Степанівна подає мені знак, аби я сиділа тихо. Опускаю праву руку й піднімаю ліву. Директор помічає мої безплідні потуги й вимагає, щоби вчителька дала мені можливість висловитися. Я підводжуся і майже кричу, вимахуючи зеленим бананом, як кинджалом:

– Ось! Ось що їдять діти в Америці й Африці! Це банан! Покуштуйте: він твердий, терпкий і зовсім не смачний!

Директор так підскакує, наче Парта штрикнув його шилом, як колись свого сусіда, миттю опиняється біля мене, вихапує в мене з рук зелений заморський фрукт, волає своє знамените: «Страшне явище!» – і з перекошеним обличчям вибігає з класу. А Марія Степанівна сідає на стілець, ухопившись за серце, відтак опускає голову на свої руки на столі й зачинає гірко ридати.

Клас палає праведним гнівом до моєї нещасної особи: