Дівчинка на кулі

– У тебе навіть гроші є? – здивувалася я, адже в нашій сім’ї дітям навіть дрібних копійок ніхто в руки не давав.

– Я же баґатий чєлавєк! Прінц, как ні как!

Продавчиня зустріла Вовочку як рідного.

– Ти снова за мароженим? – заусміхалася вона. – А ета чужая дєвачка тєбє зачєм? Ну і платьїце – как у пабір'yшкі! Твой дєдушка знаєт, што ти с такімі водішса?

– Ета мая Золушка! – заступився за мене Вовочка. – Тьотя Даша, давай мароженава на всє дєньґі! Я єйо уґащаю!

Але на «всі гроші» вийшло тільки два пломбіри, які ми тут же, в буфеті (як я зрозуміла, так дивно називалася маленька продуктова крамничка, в якій, окрім прилавка, стояли ще кілька столиків зі стільцями), із неабияким задоволенням з’їли. А відтак вернулися в зал додивлятися балет.

Потім Дід Мороз і Снігуронька вручали нам великі пакети з шоколадними цукерками й мандаринками, а вже після цього свято закінчилося, й усі діти рушили до дверей. Та Вовочка був у Будинку офіцерів не вперше, він знав тут усі ходи й виходи. Тож через сцену ми пробралися у фойє швидше за всіх і до гардеробу теж прибігли найперші. Статечний сивий чоловік кинувся до мого принца:

– Вовачка, солнишка, ну как, панравілась тєбє йолка?

– Очєнь! Ана даже лучше, чєм в прошлам ґад'y! Украшеній больше, і Снєґурачка красівєє!..

– А што ета за такая замарашка с табой? – угледів він мене.

– Дєдушка, ти што, нє відіш, – ета же, ану уґадай, кто?!

– Ґдє ти єйо нашол? – дивувався дідусь.

– Ана бил'a Мишкай, а патом стала Золушкай! – пояснював йому Вовочка.

З обличчя виховательки, яка слухала цей діалог, чомусь миттю злетіла посмішка, і вона швиденько щось зашепотіла Вовоччиному дідусеві на вухо.

– Нічєво, нічєво! – заспокоїв її старий. – Ета даже очєнь правільна: пусть танцуєт с прастимі дєтьмі с народа – а как же іначє?… Ну, Вовачка, пращайса са сваєй Золушкай, нас папа, мама і бабушка дома ждут. Атдай єй сваі канфєти, у тєбя же дома іщьо єсть!

Але брати чужий новорічний подарунок мені стало ніяково: я ж мала свій пакунок, – і тому від Вовоччиних цукерок навідріз відмовилася. Тоді мій принц театрально став на одне коліно і патетично мовив:

– Золушка, я вирасту – і ми паженімся, а сєйчас прасі у мєня, чєво ліш пажелаєш!

– Корону… – самими губами прошелестіла я.

– Што? Ґаварі звончє! – нагнувся до мене Вовоччин дідусь.

– Хочу корону!

Принц не очікував такого нахабства, отож скривився, як середа на п’ятницю, а на очі йому набігли сльози.

– Ну што же ти, внучєк? – дорікнув йому дідусь. – Ти же прінц, будущій правітєль ск'aзачнай страни, – паетаму твайо слова далжно бить твьордим, как сталь! Паабєщал – нада випалнять!

– А што бабушка скажет? Ана мнє запрєщаєт раздарівать сваі вєщі!

– Нє бойся, я єй всьо аб’ясню!

Лише після цих слів принц, скрушно зітхнувши, зняв із себе і поклав мені на голову свою корону. Дід застебнув йому пальтечко, зав’язав шарфик, узяв за руку – й обоє, про щось перемовляючись, рушили до виходу.

– Ти будєш прінцесай, Золушка! Я тєбє абєщаю! – Вовочка обертався ще кілька разів і махав мені на прощання рукою, а тим часом вихователька одягала на мене цигейкову шубку й шапочку.

Коли ж з’явився тато, то я аж злякалася: таким сердитим я його ще ніколи не бачила.

– Я тобі кого сказав тримати за руку? Когута! А ти собі принца знайшла? – накинувся він на мене. – Та я всі очі прогледів, поки тебе відшукав поміж дітьми! Нікуди більше з собою не візьму! Будеш знати, як не слухатися!.. А що це в тебе таке в руках? Корона?! Ого, ні сіло ні впало – закортіло й собі принцесою стати?! Ану зараз же поклади чужу річ!

– Ні! Нізащо! Ні, ні, ні! Вовочка мені сам корону подарував!

– Залиш на столику! Хлопчик повернеться й забере.

Але тут у нашу шарпанину втрутилася вихователька і стала голосно відчитувати тата за мою стареньку і брудну вельветову сукню. Тато втягнув голову в плечі й мовчки вислуховував усі докори, не сміючи й слова мовити.

Корона таки залишилася в мене…

ІІІ

Усе своє дитинство я вважала, що дітей у нас у Селі народжують винятково для роботи. Курчата, гусенята, кролі, а згодом – корова на пасовищі, сапання буряків, збирання картоплі, догляд за братом і сестрою – все це було на моїх слабеньких дівочих плечах уже від шести років. Найтяжче давалася опіка над меншими. Через них мене саму мама, здається, ніколи за дитину й не визнавала – мала виїмково за няньку і завжди вимагала від мене того, чого домагаються хіба що від зрілої опікунки. Андрійко і Ліля народилися почерез рік одне за одним. Якщо взяти до уваги, що брат був від мене молодший лише на неповні три роки, то м'aлася я з ними обома й м'aлася. Менші були маминими мазунчиками, над якими вона просто тремтіла, причому чим більше про них піклувалася, тим строгіше вимагала й моєї до них уваги – і тим тяжче карала мене навіть за найменшу дрібницю.

– Ти, стара дівуле, чи тобі повилазило: не бачиш, що Ліля обісцяна?! – кричала на мене, шестирічну. – Ану швидко перевдягни малу в сухе!

– Віддай дитині цукерку, хай не плаче! – відбирала єдину «Білочку», хоча брат і сестра щойно отримали від неї аж по дві такі ж самі цукерки, але Андрійко уже встиг свої з’їсти і тепер репетував на все горло, вимагаючи ще.

Після мого повернення зі Львова, а особливо після тієї корони, що я привезла з новорічної ялинки, настали найчорніші дні в моєму житті.

– Твоя принцеса знов розбила слоїк з молоком! – в’їдливо доповідала мама татові, як лише він переступав поріг. – А коли я пішла на город, то вона залишила дітей у хаті самих! Приходжу: малі на підлозі їдять гарбузове насіння разом із лушпинням, а за нею – лиш дим та нитка! Побігла свого принца шукати! Гукаю добру годину – нема та й нема! А потім дивлюся – а вона затулила собі вуха долонями, сіла на горищі, звісивши голі ратиці, й очима втупилася в книжку. Бо їй, видиш, діти в хаті читати заважали! Пані!.. Що з останнього циганського воза випала, як тут табір проїжджав, – то пусте! Після Львова вона – пані велика! Ходить вічно розпелехана, як відьма: заплітай – не заплітай, сама розпускає косми! Я її колись таки обчикрижу н'aлисо – люди будуть гузицями сміятися, буде зі встиду ходити в хустці!

– Ти чого маму не слухаєш? – шпетив мене тато. – Чому за дітьми не дивишся? Вже велика, маєш допомагати! Я у твоєму віці вже три корови пас і ще й бугая, а стара корова навіть діда била – не те що мене, малого. Мусив! І голодний ходив, і мерз у самій сорочині дрантивій… Тобі ж усе купуємо, від свого рота відриваємо – а ти щоднини щось мусиш витворити! Дограєшся, що віддамо в інтернат! Там зрозумієш, як тобі в нас було добре!

Я опускала голову й похнюплено мовчала. Як мені вдома добре, уже встигла належно збагнути. І річ не в тім, що батьки примушували до роботи, що цілими днями доводилося няньчитися з малими. Я любила своїх братика й сестричку, і коли вони бігали вранці по росі, сідала на піску й дозволяла їм пхати свої холодні мокрі ноженята мені аж на живіт і так їх гріла. Та жодну мою працю мама не цінувала. На мені, нелюбій, постійно зганяла свою злість. Львівські платтячка, котрі були кращі, зі словами: «То для села занадто!» – розпродала сусідкам для їхніх маленьких доньок. Побачивши на чужих дівчатках свої вдяганки, я пробувала силою їх зняти. Ті голосили й не віддавали, а через якийсь час сусідки прибігали до нашої хати на розправу. Увечері ж мама жалілася татові:

– Я в тих сукенках їй ходити не дозволю! Хоч ти мене ріж, а не дозволю! Ср…ку видно! Та й добрі гроші Штефка й Пазуня заплатили за те вже ношене шмаття! Скажи хоч ти своїй психічній, аби не підходила до їхніх дітей за три кроки, бо я їй голову скручу, як горобцеві! Це не дівка, а дідько рогатий! Слудван [29] якийсь вгурний! [30] Нічого до неї не доходить, хоч ти їй кілок на голові теши!

Далі – ще гірше: Андрійко й Ліля, підрісши, збагнули свої переваги наді мною. Як тільки мама робила щось поряд (а отже, я не могла надавати їм «пляцків» за кривду), починали дражнитися: «П'aня, п'aня, з тебе висить катр'aння!» – хоч ніяке лахміття з мене ніколи не висіло: львівське виховання дало свої плоди. Або брат вихвалявся, що він вилупився з писанки, а сестру принесла нам у дзьобику райська пташка, – і згорда позирав у мій бік. Знав, що мама не пропустить нагоди сказати, що тільки я одна – не їхня, бо випала біля нашої хвіртки із циганського воза. Малі потай навмисно нищили мої речі: Ліля повирізувала ножицями синьо-фіолетові троянди з єдиної врятованої мною від продажу сукеночки з китайського шовку, Андрійко повідкушував пластмасовому жовтому каченяті червоні ніжки. Я жалілася татові й бабусі – маминій мамі (бо на маму була марна надія), але моїм кривдникам усе миналося безкарно:

29

Слудван – упертюх (діал.).

30

Вгурний (угурний) – затятий, міднолобий (діал.).